І автор доводить, що у нас, дійсно, шириться у пресі прекраснодушна надія на деяких гарних росіян, яких ми нібито повинні триматися; а справді гарні росіяни, як одиниці, завжди були, але російський імперіялізм завжди спирався на російський народній масив, а гарні росіяни творили нам тільки ілюзію, що не такий страшний вовк, як його малюють і морально роззброювали нас перед російською небезпекою, а тому (одна з причин) ми й програвали у нашій визвольній боротьбі. Другою причиною, вважає автор, що у нас мало віри в поневолені Росією нації, тому ми так мало осягнули у створенні спільного фронту пригноблених народів.
Переконливість статті проф. Ю. Бойка Російське коріння большевізму полягає в тому, що вона сперта на чисельні російські джерела, на визнання самих росіян про російсько-національний характер большевізму. Цю статтю було вперше написано і вперше надруковано в 1955 році. Після того з'явилася на книжковому ринку німецькою, а особливо англійською мовою низка ґрунтовних праць на цю тему чи в цьому напряку, де іноді автори посилалися на статтю проф. Ю. Бойка, бо його праця у вигляді брошури потрапила до багатьох наукових бібліотек світу. Тож, мабуть, не буде перебільшенням, коли згадати, що у совєтознавстві наш автор започаткував процес дослідження російської природи большевізму, хоч наші українські кола належно цього не оцінили.
Що ж до розвідки Російські історичні традиції в больше-вицьких розв'язках національного питання з 1959 р., то її видано українською й англійською мовами, а тепер надруковано також у третьому томі. Вона яскраво показує, як у російських письменників, мислителів і громадсько-політичних діячів зароджувалися на протязі XIX і поч. XX століття ідеї такого розв'язання національного питання, які пізніше увійшли в кохдекс ленінсько-сталінської національної політики. Як знавець російської духовости й літератури, проф. Бойко в цій аналізі, здається, не мав попередників. Та найважливіше полягає в тому, що він переконливо показав на підставі історичних даних, що за імперіялістичними прагненнями визначних діячів Росії стояло російське суспільство, краща частина російського народу.
У своїй праці Шевченко й Москва він продовжив шевченкознавчі традиції В. Сімовича, П. Зайцева, С. Смаль-Стоцько-го, поглибивши і деталізувавши їхні міркування, притягнувши новий матеріял, який ще не використовували дослідники. Шевченко, як видно з дослідження проф. Бойка, послідовний ворог російщини, а його дружні приватні зв'язки з поодинокими росіянами, гарними росіянами, ніколи не закривали перед ним факту, що українцям з російщиною духово й політично ніколи не йти разом.
Автор підкреслює, що в діяльності великих людей часто існує одна провідна нитка, ідея, яким підпорядковано все в їхньому житті. Такою центральною ідеєю для Шевченка, підкреслює автор, була любов до України. З цією любов'ю нерозривно ов'язана ненависть до всіх її поневолювачів і передусім до Москви. І ця ненависть випромінюється з усієї творчости Шевченка, цитатами з якої автор переконливо доводить сказане вище. Адже в Катерині не тільки російський офіцер показаний мерзотником, а й звичайні російські солдати не співчувають Катерині, яка, кинувши рідну хату, пішла з грудною дитиною в люту зиму шукати свого Івана, а, навпаки, сміються з неї:
Ай, да баба! Ай, да наши! Каво не надуют!
Автор наводить поруч і народню пісню, яку записав фолк-льорист і поет Чубинський в Боришполі, в Переяславському повіті, яка потверджує слова й погляди Шевченка про ставлення до москалів взагалі:
Да не гуляй, молода дівчино, з москалями! Москальщики обманщики, вони обманять: У новую комірочку запровадять, Вони твою русу косу розтрепають, Вони твої білі руки поламають, Вони твою білую постіль помаргають.
Тож дійсно ця протимосковська постава виростала в свідомості Шевченка не тільки на підставі власних спостережень та історичних джерел, а йшла і в великій мірі з народнього ґрунту. Наводить автор й іншу цитату з народньої творчости:
Славне було Запоріжжя всіма сторонами, А тепер нельзя прожити та за москалями.
Подібні думки висловив Шевченко і в Невольникові:
Ляхи були, усе взяли, Кров повипивали!.. А москалі і світ Божий В пута закували.
Гостро й убивчо сказано, не даром сучасні перекладачі, як зазначає автор, мусили зфальшувати ту думку в такий спосіб:
Шляхта была й все взяла, Кровь повыпивала! А царица даже воздух В цепи заковала.
Це вороже ставлення Шевченка до Росії й росіян бачимо в багатьох його творах, висловлюваннях, в донесеннях жандармів та спогадах людей, що його знали. В донесеннях цареві генерал Дубельт писав, що Шевченко боліє за долю України й
Ю. Бойко у Філадельфії, коло Музею Мистецтва, 1958 р.
вороже ставиться до Росії. Письменник Тургенев писав про Шевченка: ...зі свого боку він тримав себе обережно, майже ніколи не висловлювався, ні з ким не зблизився цілком: все немов бочком прошивався.
Зрусифікований молодий Білорус художник Мікешин після повернення Шевченка з заслання супроводив Шевченка в його мандрах по Петербургу та зустрічався з ним на численних вечорах. Мікешин писав у спогадах: Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми "Полтава": Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому сподвижника Петра Великого, оклепаного і страченого Мазепою... Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його.
Теперішні пропагандисти в Україні й Росії пишуть, що російська мова для Шевченка була другою рідною мовою. А Шевченко писав ЗО вересня 1842 до свого приятеля Якова Кухаренка: ... Переписав оце свою "Слепую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате-отамане, єйбогу лихо!.. Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать "Слепую". І Шевченко за свого життя не надрукував цієї поеми, яку написав російською мовою.
А як він ставився до свого петербурзького оточення, бачимо і з його листа до свого знайомого в 1843 р.: Карл Павлович (Брюллов — Д. Ч.) байдики б'є, а "Осада Пскова" жде літа. А я, чорт його знає що — не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по цьому чортовому болоту та згадую нашу Україну... Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як викрутитися.
Темпераментно написана й стаття Принципово істотне про книжку І. Овечка Чехов і Україна, де проф. Бойко, не погоджуючись з твердженням автора про національну приналежність Чехова до української нації, доводить, що Чехов був російським націоналістом, наводячи багато доказових матеріялів з творчости й висловів А. Чехова.
Тематичний діяпазон Вибраного 3-го тому великий: тут і соціяльно-політична проблематика, і історична, і релігійна. До того ж дві третини праць суто літературознавчі, написані з великою ерудицією з розглядом багатьох тем і проблем 17-го століття до творчости шестидесятників. Як з попередніх томів Вибраного, так і тут видно, що проф. Ю. Бойко видатний шевченкознавець: і тут надруковано три важливі шевченкознавчі праці. На еміграції сьогодні не маємо нікого, хто б так послідовно й фахово звертався до вивчення творчости генія України.
Та в третьому томі Вибраного є й інші теми, які досі лежали облогом, нерушені, а в нього знайшли широке насвітлення. Наприклад, Сергій Єфремов, як літературний критик у нас залишився зовсім не досліджений. Але тепер, після двох статтей про цього талановитого історика літератури, основні його літературно-критичні прийоми стали ясні, а неповторно високий етичний рівень писань Єфремова, як бачимо, виступає в притаманній йому величі.
Зовсім нове слово сказав дослідник і про Лесю Українку, її естетичні шукання в українському літературознавстві були мало досліджені. Поруч численних розвідок проф. П. Одарченка про творчість Лесі Українки, проф. Бойко зробив новий крок в цьому напрямку, переконливо показавши простування письменниці до неоромантизму і рівнобіжно до кляси-цизму, а, зрештою, до синтези цих двох відмінних течій. Ця тема надзвичайно відповідальна: авторові довелося, як бачимо, перегорнути гори матеріялу світової літератури і продумати кожний деталь творчости Лесі Українки. Наслідком цієї праці — нова концепція щодо її творчости. І зі становища цієї концепції стають зрозумілішими його статті в другому томі Вибраного.
Сміливо і ґрунтовно написана розвідка і на тему До проблеми порівняльного вивчення історїі східнослов'янських літератур. Цього автор досяг дякуючи тому, що він знавець не лише української літератури, а вільно орієнтується і в білоруській та російській літературах. Це дало змогу розкрити перед читачем ту істину, що українська й білоруська літератури в порівнянні з багатою російською теж мають не абиякі вартості, а вивчення трьох літератур в їх зіставленні, зрозуміло, принесе користь не тільки нам, а збагатить і російське літературознавство, яке досі гордувало двома східньо-слов'янськими літературами. Дуже добре, що ця стаття з'явилась також німецькою мовою у книжці проф. Ю. Бойка, п. н.: Gegen den Strom.
Серед розвідок і статтей проф. Ю. Бойка у третьому томі є ще низка інших вартісних і глибоких досліджень, які кожен прочитає з захопленням. Це такі, як М. П. Драгоманов, його світогляд і соціяльно-політичні погляди, де знаходимо багато нового й істотного. Також Образ Івана Виговського в повоєнній підсовєтській літературі, Фальсифікація Шевченка в YCCP, Проф. О. П. Оглобин як історик духово-політичного розвитку козацької України, До століття Емського указу, О. Теліга як публіцистка і поетка, 3 історїі української літератури 17-го століття, Сучасник самоспалеиих — про збірник поезій Траховані сонети Івана Світличного та інше.
Підсумовуючи ці три томи Вибраного, можна з певністю сказати, що проф. Ю. Бойко зробив великий вклад не лише в українське літературознавство, а світове. Зокрема в цьому останньому твердженні можна спертися на суто об'єктивні дані. Книга проф. Ю. Бойка Gegen den Strom вийшла у 1979 році в одному з найвизначніших європейських видавництв Carl Winter — Universitaetsverlag, яке засноване в Гайдельбер-зі 1822 р.