Вони сперечаються, кричать, а мені спати хочеться, ну просто падаю! Побачили те козаки, то пожаліли мене і сказали, щоб на воза сів… І я після всієї веремії проспав на мажі з рибою до самого Бердичева. Отож наша маленька валка з великою здобиччю прибула до Бердичева рано-вранці.
Поставили козаки мажі табором край торжища. Загнали туди татарських коней, припнули своїх коней і волів зовні. Причепурились і пішли ми всі на вранішню службу. У мене нічого не було, то одяг я кольчугу із зерцалом. Ідемо всі гуртом до церкви. Попереду отаман, я останній. Козаки всі в добрих чоботах, у жупанах, у шапках із шликами, на шовкових поясах шаблі висять. А в мене ні шапки, ні свитки, тільки полотняна сорочка, штани та саморобні постоли. То я поверх сорочки вдяг бусурменську кольчугу із золоченим зерцалом. Якраз на мене. Я йду останнім, але всі дивляться на мене. І молодиці, і дівчата, тільки — шу-шу-шу. "Хто такий? ""Звідкіля цей? ""Хто він? ""Гарненький козачок…" "Який то козачок? То їхній джура!…" Тільки вступили до церкви, як хор заспівав. І мене дивна радість пройняла. Хор співає, а мені наче не люди складно ведуть свої голоси, а наче то херувими нам хвалу виголошують… Та церква в Бердичеві дуже висока, з дубових болонків рублена. Всі стіни страстями нашого Спасителя помальовані. Чистого дерева нема — все кольорове! Панотець править службу, хор співає, а моя душа така радісна, така легка — наче туди до верху бані повз заломи підноситься і зараз крізь останнє віконце вилетить у блакитне небо. Все, все земне відлетіло, мов полова від наливного зерна! Забув і про татар, і про здобич, і про коней, і про отаманові ревнощі. Тільки радість у мене в грудях і ангельські пісні у вухах… Помолились ми та й подались на торжище… Я вперше потрапив у справжній людський мурашник. І знаєш, синку, хто жив у далекім лісовім селі і вперше потрапив у місто, та ще й на ярмарок, може розгубитись, занепасти духом. А мені — навпаки. Цікаво, весело, що стільки людей навкруги. І все чужі, незнайомі. Крім наших, православних, прибули на ярмарок ляхи, волохи, греки й німці, юдеї з Польщі і вірмени аж із Криму… Сіли наші козаки під возами, розіклали татарську зброю, не всю, звичайно. Вози з рибою не розкрили. Сказав отаман, що треба спочатку коней та зброю продати. І справді, небавом підійшов до нас лях — пан Ян. Питає в отамана пан Ян: "Пане козаче! Оцих лошат продаєте чи міняєте? "Отаман так примружив око та й спроквола мені каже: "Ану, козаче Баламуте. Покажи пану ляху оте гніде лоша, "— І пальцем великим собі за спину тицькає, якраз на гнідого коня. Вивів я гнідого і почав "показувати". Я при панських конях чомусь навчився. Як піде гнідко рдитись, та вихилясом та вибриком, то дибки аж танцює. А я його то боркаю, то дрочу потайки. А пан Ян і не бачить моїх хитрощів. Я крадькома позираю на отамана. Бачу, той на мене вже зла не має. А сміється про себе, тільки виду не показує… Скінчив я своє лицедійство із гнідком, взяв кобилку карую… Вважай, синку, найголовніше і найважче ось що: коні не знають нашої мови! От де біда…
— А хіба коні можуть знати мову?! Вони тільки іржуть.
— Синку, який ти нетямучий! Я про ту мову кажу, якою ми конем чи волом правимо. Якщо ми кажемо волові… соб" і "цабе", то іспанці, наприклад, це кажуть по-іншому…
— А як?..
— От все пам'ятаю, а це забув… Отож навилигувався я досхочу із татарськими кіньми. Переконався пан, що коні добрі, жваві. Той пан Ян був не просто собі зальотний лях. Він служив самому краківському каштеляну. І вдягався пан Ян справді по-панському — кунтуш червоний, як вогонь горить… Важка шабля висить на поясі. Пояс срібний, у три пальці завширшки. За поясом чингал, весь у самоцвітах. На зелених сап'янових чоботах срібні остроги, золочені. Набакир у нього лядська шапка-рогатка з павичевим пером. І не сам він приїхав до Бердичева у критім візку. Ще була в нього охорона: гайдуки в кірасах при палашах, та при списах і алебардах, та з мушкетами. Зразу було видно — поважний покупець. Отож і купив він увесь табунець… І вирішили козаки піти до корчми та й обмити добрий почин. Поки козаки збирались до корчми, я підскочив до шапошників і купив собі чорну шапку-бирку…
До тієї корчми від наших возів може й ста сажнів не було! Але козаки гонор не гірше ляхів вміють гнути, туману навести. Порозчісували гриви і хвости коням, збрую протерли, самі приджеджулились. І "поїхали" до корчми гуляти… А що волів і вози лишили, то не боялись. Бо ярмарковий староста добре дбав, щоб порчі комусь та крадіжки не було. Та й люди не були таким гівном, як зараз стали. Жили весь час на одному місці, а не тинялись, як ті цигани. Як людина на одному місці сидить, і її всі знають, їй важче скурвитись. Та й влада тоді була литовська. І нам, православним під Литвою було набагато легше жити, не те, що зараз, коли з Польщі все шляхетне сміття сюди посунуло… Отож, "їдемо" ми до корчми та таким дрібним кроком, що я тоді й не думав, що можна так поволі їхати… Але скажу тобі, синку, отой венецієць, мій наставник, так він мене навчив і коня муштрувати. Він мене навчив такого, що вище цього не бував на світі! Дивися: пускаєш коня вскач! А він спочатку скаче на місці, а тоді починає потроху здавати назад, назад, назад. Ногами загрібає вперед, а сунеться назад!.. Ми до корчми їдемо, а на нас увесь ярмарок збігся подивитись. І ти знаєш, не брешу: на мене більше за все показували і про мене найбільше питали… Тоді тільки один орендар тримав таку велику корчму із здоровим заїздом. Всі інші корчемки були невеликі і тримали їх наші люди. А цей прийшов звідкілясь, казали, аж із німців… Як побачив корчмар, що ми до його заїзду прямуємо, крикнув щось своїм пахолкам та й вибіг за ворота. Отаманового коня під узду бере, у заїзд заводить. А його слуги вже на стіл несуть… Сіли до столу. І я випив з усіма, як рівний. Я звичайно мовчу, що мене ще й до парубоцької громади не прийняли. Ото було б непотребство — я, виходить, хлопчак (хоча двох бусурменів ще вчора вколошкав!) і не можу з ними за одним столом сидіти і не можна мені з ними оковити пити…
— Батьку, ви дуже оковитої хотіли?
— Га?.. Мені вона байдужа. То люди п'ють, щоб їм веселіше було. Або щоб сумно не було. А мені часу нема, щоб сумувати… Чого мені пити?
— А зараз вам не сумно?
— І зараз не сумно! Тим пак, як згадав усі свої пригоди, так мені аж на душі тепло стало, їй Богу!.. Як випили чарки три, звідкілясь і музики об'явились. Два діди та хлопчина-сопілкар. Один дід скрипку мордує, другий дід у бубон гатить, а хлопчак так дме у сопілку, аж щоки йому не луснуть… Я більше чотирьох чарок не пив, а виліз з-за столу та спитав, де цирульника знайти. Орендар тут як тут: "Не треба шукати! Зараз цирульник тут буде. "Крикнув щось по-їхньому своєму синкові. Той метнувся з двору, тільки п'яти замиготіли. І хвилі не минуло — веде у двір цирульника. Почав він мене голити, — сміх і гріх — у мене вуса тільки пробились та на підборідді з десяток чорних волосин закручується. А з чуприною довелось йому постаратись — волосся в мене було жорстке, як грива в жеребчика. Він мені під кружок зробив зачіску, як ото молодих козаків та джур голять… Поки скінчив цирульник мою голову мордувати, все подвір'я наповнилось людом. Де взялися дівки та молодички базарні, якісь гуртовики, коноводи, носії… На два столи рядять і на третій корчмар вже пляшки носить. Скрипка вищить, бубон стукотить, сопілка свистить на весь куток… Одна молодичка пішла з отаманом танцювати. Весь двір ходором заходив. Хоч оковита мене майже, ну майже, не брала і зараз не дуже бере, тоді вперше, певно, подіяла. Бо я купив за цілу пулку в якогось хлопчиська калинову сопілку і собі пустився у танці.
Підіграй музикам на сопілці!
Тут приходить пан Ян з двома охоронцями і питає мене, чи згоден я за добру плату татарських коней до Кракова перегнати. Бо ніхто не хоче мати справу з татарськими бахматами. А навколо весь заїзд гуде, земля під ногами двигтить — запорожці бенкетують. Я стою перед паном Яном і думаю. Пан Ян каже мені: "Чого ти, козаче, думаєш? Пан каштелян дасть тобі десять злотих і сукна п'ять ліктів на жупан. Сукно лунське, червоне, як вогонь. Ти подумай, які то гроші — десять злотих. Стільки, як дорослому козаку в поході гетьман дає? ""А я дорослий козак, — кажу йому. — Оце зерцало, — і б'ю себе в груди, — я в бою здобув! Я вчора сам двох татар упорав!" "Та бачу, — каже пан Ян. — Хто б тобі дав такий обладунок, якби ти його сам не взяв? "Може я і лишився б із козаками, та підманув мене пан Ян ось чим. Каже мені:
"Поїхали до Кракова. Там є де погуляти. Там заїзди на два поверхи, корчми і трактири на кожній вулиці, і музики і в будній день грають. А які дівчата-краков'янки… Найкрасивіші у всій Польщі!" Я його питаю: "Кращі, ніж отут, в Бердичеві? "Пан Ян аж зареготав і каже: "Хіба тут дівчата? Тут тільки селючки. А в Кракові столичні шляхтянки!" Отож не служба за гроші мене спокусила, а цікаво мені стало: які там такі особливі красуні в тім Кракові. Ага, ще одне хотілось подивитись: а які то заїзди в два поверхи? І вирішив я подивитись на все своїми очима…. Відв'язав я свою татарочку від конов'язі, злетів у сідло… Тільки й бачили мене в Бердичеві… А зараз зробимо перепочинок. Підемо коней напоїмо, води наберемо та куліш зваримо собі.
Омелько взяв за повід Буланка і кивнув головою: "Бери Лиска. Це ж твій кінь. "І вони повели коней схилом. Коні, спускаючись у долинку, присідали на задні, таким робом гальмуючи.
Сонце скотилось по небосхилу розпеченим золотим колесом до самого чорного лісу. Залило червінню стовбури сосон, терни і кущі шипшини.
Фіалкова тінь залила долинку, але поночі не стало. Згори, з вершини небесної бані від високих-високих, наче прозорих хмарок наче променилось світло і розбавляло тіні в ярку. Як спустились в долинку, Омелько спинив коней, прислухався. Нічого небезпечного він не почув, і вони повели коней до ручаю.
Порскали коні, п'ючи воду.
Крім тонкого плюскоту цівок води об камінь та порскання коней, нічого не було чути. Нічого. Як не напружуй слух — нічого, крім биття власного серця та дзюркотіння води не почуєш. У долину поволі вливався тонкий і п'янкий запах чародійського квіту любки…
Блакитні тіні поволі густішали, але холодніше не ставало.