Тепер бачиш, що я не прикидаюсь.
— Таки справді хочеш… — згодився Омелько, обтираючи руку об її сорочку.
А вона вже кидала кожух на солому. І закасувала і сорочку і запаску аж до пояса. І сама надала на кожух, задерши вгору білі тугі ноги.
— Диви! У тебе четверо дітей, а ноги як у дівки!'Та й циці так би й з'їв!
— А ти кусай! Хоч до крові! Можна!… Ой мамо! Мамо! Ой вмираююю… — Вже після кількох ударів Омелькового прутня заволала і тихо зомліла молодиця.
Кілька хвиль вона лежала без жодного руху і, здавалось, без дихання.
Омелько потихеньку, не поспішаючи, попестив ще її, поштурхав то сильніше, то слабіше. І тільки тоді зміг закінчити дійство, коли щосили вперся прутнем у матицю і водночас засмоктав тугу набряклу пипку.
Добре загорнув молодицю в кожух та й заходився біля коней. Лиско навіть більше відступав від Омелька, ніж тарантоватий, весь у плямах, мов леопард, кінь гайдука.
Перекидні торби були почеплені на загорожу. Омелько взяв торби і повернувся до молодиці.
Вона, на диво, так швидко ожила. Лежала голічерва, знов заголена, кивала головою з боку на бік і посміхалась аж до самих вух.
— Козачесоколе! Дай я хоч трошки на твого півня подивлюся!
— Тю на тебе! Ну й вигадала! Ніби й не бачила — та в тебе он діти!!!..
— А чому хлопцями не присягаєшся?
Бо хлопці не мої! Іван удівець — троян. Я на трьох дітей пішла! Бо я старша і в мене четверо сестер. Щоб їм дорогу не застувати, я й пішла за вдівця на дітей.
— І зразу отака гаряча була?!
— Та ні! Оце тільки з минулого року… Один раз поїхали до млинів. На масляну. Там цей упився. І мене підпоїли. То я й дала мельникові. Я й гадки не мала, що я така!.. От тобі хрест! Донькою присягаюсь!.. А знаєш що?
— Знаєш що?
— А що?
— Давай я краще тебе раз добре поперчу, ніж ти десять разів подивишся. — А давай те і те? Га?
— Умовила… Але спочатку діло, а потім оглядини!
— Ти мій солоденький!.. Ой, мамо, мамо, вмираююю! — Завела молодиця, тільки він почав проникати в неї…
Дійство відбувалось і не коротко і не довго, а саме так, як треба, щоб в одну мить в обох все урвалось в солодкій млості.
Після того Омелько на якусь мить відвалився від неї навзнак. Тільки руку з цицьок не зняв. І пестив сосці, згрібши їх до купи. І все пестив, пестив, ще й поцілував легенько.
— Котику, а ти ще й ласкавий… Ну звідки ти такий узявся?
— Та звідки? Так як і ти — таким уродився.
— Е ні! В мене баба була циганка. Така була до любощів ласа…
— А ти звідки знаєш?
— Та всі в селі говорили. Дивувались, що і баба, і мати були до чоловіцтва такі ласі, нестримні. А от я тиха… Та бач, наврочили… Та тільки мені від того зовсім непогано… Слухай, козаче, ну дай я подивлюся!.. Не бійся, я не наврочу!..
— Ти мене наврочиш? Та мого прутня ніхто не наврочить!.. І все одно мені а ні показувати, а ні давати мацати… Ти оце кажеш: "Дай подивитись", а я згадав одну історію, коли я був у Криму…
— У полоні?
— Та ні, чумакував. І зустрів там одного нашого, чоловіка, полоняника.
Ну, гроші в нас тоді були, то ми його викупили. І він одну історію розповів. Він багато цікавих історій розповідав, бувалий чоловік… Отож потрапив він у полон…
— До татар?
— Гірше! До босняків.
— А що воно таке — босняки? Я такого й не чула!
— То страшний народ! Мова в них і на нашу і на болгарську схожа. Як прислухатись, то можна майже все зрозуміти… Ну не всі слова, але про що йде мова — зрозуміло.
— Ну так що ж у них такого страшного? Що вони всі розбійники?
— Якби! Гірше! Вони всі бусурмани! У Магомета вірять! Скрізь у них білі мечеті стирчать, мов швайки!.. А баби і дівки у шароварах ходять! Поки там до тієї куни добудешся!.. Та ще лице запинають такою сіткою чорною, щоб лице ніхто не бачив.
— А гарні в них жінки?
— Гарні. Цицькаті, чорноброві, чорноокі. А кожа, як сметана — біла.
— Ти звідки знаєш? Що там таки і ти був?
— Та ні. Той полоненик кримський оповідав про все так докладно.
— А він, часом, не брехав?
— Ну, як він збрехав, то і я брешу. Так розповідати далі, чи не треба?
— Ой, треба, треба! Говори, говори!..
— Отож кажу далі. Вони його хитро вловили! Він вояк добрий був — і шаблею, і ратищем, і мушкетом, і луком — усім володів!..
— Як ти, чи краще?
— Я звідки знаю? Ми з ним не змагались…. Отож вони його хитрістю взяли. Він потайки, як воно ведеться, прийшов до дівки на побачення…
— А дівка гарна була?!
— Та казав — така гарна, наче мальована! Вони його і її рибальською сіткою накрили! Як навук муху павутиною, так його босняки сіткою заплутали. Та й віддали туркам, як податок. Не грошима, а живою людиною! Людолови, одним словом, як і скрізь всі бусурмани. А турки його за море продали арабинамсарацинам. Став він їм служити. Всяку роботу робити…
— А які вони з себе ті сарацини?
— Та як тобі сказати? На греків, ну й на жидів та й на ормян схожі. "такі племена, що і чоловіки і баби тільки в сорочках ходять, А штанів не носять. А й такі, що й баби штани під сорочкою носять… Так отож кажу тобі далі. — він для тих сарацинів всяку важку й небезпечну роботу робив. От бачать вони, що він до всього здатний. Вони й послали його якби помічником при двох турецьких купцях у країну чорних негрів. Там ті купці мали купити золото і маленьких негритят.
— А ти сам бачив чорних людей? Чи то правда, що всевсе у них чорне?! І прутні чорні?!!
— Я бачив у Кафі на каторзі двох негріввеслярів. Та на їхні прутні не заглядав! Не чоловіча то справа!
— А вже! Ну кажи, що було далі, так цікаво!..
— Та й мені було цікаво його слухати… От у нас що найдорожче?
— Срібло та золото.
— Твоя правда! А там у сарацинів найдорожче — вода. Бо там пустеля така, півроку треба йти, поки її перейдеш і потрапиш до країни чорних негрів. А за пустелею, де в степу і лісах живуть чорні, там найдорожча за золото — сіль! Сарацини возять чорним сіль із пустелі. А чорні з лісу приносять золотий пісок! і Бо в них там по всіх ручаях золотий пісок неремішаний із звичайним піском… Уявляєш — за сіль беруть золотий пісок! А сіль у них і не сипуча і не грудками. А кам'яними брилами. видовбують з-під піску і везуть на верблюдах через пустелю. А верблюди там не такі, як у Криму. Татари і ногайці розводять двогорбих, таких кашлатих, верблюдів. У сарацинів верблюди одногорбі, дуже худі і високі. І бігають по пустелі, як добрі румаки. На них сарацинивояки скачуть, як вправні кіннотники. І зброя в них у пустелі не така — шабель немає, а довгі вузькі мечі. І ті мечі їм кують жиди, бо самі вони до праці не придатні.
— Та ти мені не кажи про ті їхні мечі та хто їх там кує! Ти мені, козаче, розкажи які вони ті чорні, які в них баби і чоловіки? Які вони — гарні чи страшні?
— Ну добре. Він казав, що був він ніби як у нас чумак. Він ніби як наглядав за тими найманими погоничами верблюдів. Якось так наче виходило. А були погоничі майже всі чорні. А він, хоч засмаглий як циган, був у них за найбілішого. Дуже довго вони йшли через пустелю до головного міста чорних бусурман. І там вже, він казав, було диво — ліплені з одної глини мечеті! А здоровенні і міцні, ніби з цегли чи каменю муровані! Чоловіки всі височенні і при тілі! Носять довгі широченні сорочки, до самої землі. А штанів немає і не треба! А жінки в них теж чорні. Ще чорніші за чоловіків, бо ходять, як хотять — коли голі, коли вдягнені. Казав, що є й такі, що тільки фартушина теліпається над самою куною. І зроблена та фартушина із лубу і білих та червоних намистин! А намистини зроблені із здоровенних якихось зернин… Так ото ті двоє турецьких купців, крім солі, для того їхнього царя…
— Теж чорного?!
— А вже! Чорного, як смола… привели вони через усю пустелю справжніх арабинських скакунів. За одного такого коня чорний цар давав десять чорних негритят! Та їхнього чорного царя тоді в місті не було. Він зі своїм військом на той час помандрував на лови чорних лісових дикунів. Отак наловлять чорні бусурмани чорних дикунівязичників у лісі і приводять у місто. І там, у місті, на невольничому базарі продають за сіль чи міняють для їхнього царя на коней… А в чорного царя, той наш бранець казав, добрих коней шанують, як у казці! При кожному коневі аж три конюхи! Один коня годує, вигулює, чистить, Другий з лопаткою, віничком та козубом стоїть позаду, чи йде, і чекає, коли із почнуть кізяки сипатись. І треба йому миттю той козуб коневі під гузно підставити, щоб жоден кізяк не впав додому. А ще й третій слуга стоїть з великим глеком, зробленим чи то з дерева чи із довгого кавуна, і зразу повинен підставити, як кінь почне сцяти! А щоб і краплі сечі не бризнуло на землю! І такий багатий той цар, що на глечику вінце укріплене золотою бляхою!
— Та ніколи не повірю, щоб таке могло бути! Щоб горщиксирун та золотом обковувати?!!
— А ти от, молодице, спитай…
— Завів: "молодиця, молодиця"… яка я тобі молодиця? Мене Настею звати! Я — Настя!
— Ну добре, Настуню, спитай у хлопців, що з ляхами далеко на захід мандрували. Вони тобі не збрешуть. У дужедуже вельможних французів на бенкетах за куртинами стоять слуги із срібними глечиками. От хтось перебрав вина — йому припекло. Він вилазить з-за столу та шмиг за куртину. А там вже його пахолок йому глек підставляє. І пан сцить у срібний глек. Обтрусив пуцьку і знов до столу!
— Боже! Така ото, гидота!
— То що? Вони, моя голубонько, жаби їдять і вином запивають!
— Та ну їх! Срамота, та й годі! Ти мені краще розкажи, а що далі було із тим нашим чоловіком?
— А з ним от що було. Ті його купці геть були заклопотані своїми гандлями та бенкетами. А йому воно — зась! Тому й почав він місту чорних швендяти і до всього приглядатись. Він казав, що багато міст перебачив, але про таке й гадки не мав. Там було все ліплене із глини і намулу. У глині там якась сіль, чи що. Бо як висохне, стає твердішою за цеглупальонку. Як висохне, ще й блищить, мов на ній крижана опасть виступила. І ще — скрізь на вулицях, ну просто посеред дороги, стоять ліплені хлібні печі. Такі вони, як здоровенні діжки. У них у середині розпалюють вогонь, а тоді на розпечені стіни ліплять оладки. Як підсмажиться оладок, його відривають і їдять! А людей там страх скільки! А галасують як! Справді, що намагаються один одного перекричати! І так зранку до вечора. А і як зайде сонце, зразу скрізь збираються у гурти і б'ють у барабани та дудять у дудки… І геть всі танцюють.