Хмельницький відмовився присягати відразу та став наполегливо вимагати від Бутурліна офіційної заяви царського посланця щодо юридичної майбутності України та щодо гарантій прав і свобод козацтва. Боярин Бутурлін категорично відмовився будь–що обіцяти від імені царя, твердячи, що "царі–самодержці" нікому ніяких обіцянок не дають.
Це ще більше стривожило старшин. Разом із гетьманом усі полковники покинули Успенський собор і кілька годин радились.
Полковники Тетеря і Лісницький, яких старшини послали до собору, де чекав Бутурлін, знову умовляли московських бояр дати присягу від імені царя. Але Бутурлін знову стверджував, що цар–самодержець нікому ніяких обіцянок не дає. Та оскільки вони давно вже просили царя взяти їх під свій захист і цар на це погодився, то, отже, він їх захистить, бо "його слово вірне".
І знову старшини радились, а посли знову кілька годин чекали в Успенському соборі.
Нарешті старшини домовились присягти на вірність цареві, прийнявши слова боярина Бутурліна за цареву обіцянку–присягу, що цар "учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, от недругов их в оборони и защищенье, и вольностей у них не отымет, и маетностями, их чем кто владеет, великий государь их пожалует, велит им владеть по–прежнему".
Фактично в цих словах, які Бутурлін повторив двічі, і були висловлені певні гарантії від імені царя в збереженні маєтностей та незалежності української козацької верхівки. Принаймні так зрозуміли старшини й сам Б. Хмельницький.
Рішення про союз Війська Запорозького і Московського уряду було прийнято в основному присутніми козацькими старшинами. Сучасні історики–дослідники звертають увагу на те, що ні міщан, ні селян, ні духовенства чи якихось представників від усіх полків України тут не було представлено. Тож не дивно, що на вірність московському цареві не все населення принесло присягу: відмовились від неї частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля. Відмовилися від присяги митрополит Київський Сильвестр Косів та архімандрит Києво–Печерського монастиря Йосип Тризна, а слідом за ними й чимало духовенства. Наприклад, у Брацлавському воєводстві зі 122 міст і 300 сіл присягу прийняли жителі 81 міста та 36 сіл. Не присягли козаки ряду полків. У селах Полтавського й Кропив’янського полків царських послів селяни побили.
Так уперше в історії українсько–російських стосунків відбулася сутичка українських урядовців, вихованих на традиціях козацької демократії і республіканізму, з централістичною системою та ідеологією Московської держави, якої вони не знали й тому недооцінили. В уяві мас українців та їхньої еліти спільність православної віри урівнювала й державницьку психологію народів та урядів. Хоча більшої політичної наївності, як показує досвід історії наших народів, важко було й уявити…
Це був лише "перший дзвіночок". Далі централістична ідеологія і система розпочне жорстокий і навальний наступ на Україну. Але тоді не було часу прогнозувати майбутнє. Продовжувалась війна з Польщею не на життя, а на смерть. Угода з Московською державою показувала Польщі, що Україна вже є повністю самостійною у праві на своє державницьке існування. Крім того, ця Московсько–Переяславська угода була другою вже юридичною акцією визнання козацько–гетьманської держави як нової самобутньої держави і суб’єкта міжнародних відносин.
Кілька днів після присяги продовжувались переговори й укладались статті, в яких український гетьманський уряд висловлював свої вимоги. Згодом ці статті були названі Березневі статті, або Переяславські статті Богдана Хмельницького. Передусім — це допомога військовою силою. Крім того, у листі Хмельницького до царя була викладена програма гетьмана, яка полягала в тому, щоб зберегти в Україні республікансько–виборчу форму державного ладу, зберегти до 60 тис. реєстрового війська, зберегти привілеї козацької старшини. Хмельницький просив дати для Києва військову залогу. І до Києва прибув загін у 3 тис. московських стрільців. Фактично це була відверта маніфестація перед Польщею самостійницької політики Гетьманщини та повної незалежності її від Польської держави. Бо для оборони такого великого міста, як Київ, звісно, трьохтисячний загін — це була мізерія. Але для демонстрації, що вже немає й тіні залежності України від Польщі, цього було достатньо.
Пізніше Переяславські статті та лист Хмельницького лягли в основу Московсько–Переяславських домовленостей.
Що досягалося цією угодою? Передусім встановлення військового союзу між Україною та Росією. Москва гарантувала протекцію царя над Україною. Далі цар устами Бутурліна, який твердив, що царське слово "переменным не бывает", обіцяв зберегти права і свободи Української держави, де вже було знесене кріпацтво. Зберігалося все місцеве самоврядування, українська гетьманська адміністрація, козацька армія, полковий адміністративний поділ, самобутність і виборність суду, звичаїв, освіти. Незважаючи на деякі поступки генеральної старшини в правах міжнародних зносин з Польщею і Туреччиною, з ними Московія мала конфлікт через Україну, — у цілому для України це була вигідна протекція, що нагадувала більше конфедерацію. Вона зберігала повністю всі державницькі завоювання українців, хоча вони проіснували недовгий історичний період.
Серед багатьох істориків і публіцистів у давніші часи й тепер постійно порушується питання, чи не зробив Хмельницький помилки, укладаючи з Москвою таку угоду. Треба це оцінювати хоча б так: нехай кожен із сучасних опонентів гетьмана поставить себе на його місце, зважить усі ті жахливі обставини і скаже, що можна ще було зробити. Довкола лежала зруйнована, спалена Україна, поля не засівались уже кілька років, голод морив людей; населення масово покидало свої міста й містечка, переселялось на слободи в межі Московської держави; людність зменшувалася через численні нищення в битвах і розправах панів, що повертались час від часу у свої маєтки; союзники — кримські татари і Туреччина, що стояла за їхньою спиною,— постійно ламали свої союзницькі угоди та переходили на бік Польщі, щоб не дати Україні піднятися з попелу й стати великою державою в Причорномор’ї і Східній Європі. Отож і Крим, і Туреччина, і Польща робили все, щоб Україна не піднялася з колін. Між іншим, на таку позицію незабаром перейшла і Московська держава. Уже від початку національно–визвольної війни московський уряд узяв курс на вичікування, доки Україна буде знекровлена так, щоб легше було їй диктувати й повністю владарювати над нею. Але це було трохи пізніше.
Зрештою, який же був вибір у гетьмана Богдана Хмельницького? Ніякого. І те, що він у тих надзвичайно складних умовах не тільки побудував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Московсько–Переяславській угоді, є великою заслугою Богдана Хмельницькою перед українським народом, перед історією.
Московсько–Переяславська угода стала юридичною формою незалежності України, що дала їй військовий союз із Москвою для боротьби з Польщею. Не менш важливим було й те, що ця угода стала формою юридичного визнання внутрішньополітичного суверенітету козацької України–Гетьманщини, її демократичних і республіканських державницьких надбань.
У свідомості українського суспільства ця угода була "найсильнішим і непереможним аргументом і доказом суверенності України", як згодом скаже Пилип Орлик, творець проекту першої української конституції, що стала водночас і першим проектом європейської конституції.
Піднесення і падіння держави
Після затвердження вимог українського уряду Богдан Хмельницький сподівався на таку потрібну допомогу. Але 40–тисячна російська армія була послана проти польських і литовських військ у Південну Білорусь, землі якої невдовзі були приєднані до Московського царства. На прохання гетьмана прислати війська на територію України московський уряд не відгукався. Тим часом польське військо і татари, які на чолі з ханом Іслам–Гіреєм приєднались тепер до Польщі, намагались добити Україну.
їхні загони жорстоко руйнували Правобережну Україну. Зникали міста і містечка. Спустошували українську землю, дощенту вирізували мирне населення сотень сіл — Ходаківки, Куничі, Зіньківки, Лисянки, Каторжина… Один польський шляхтич написав: "… куди військо (польське. — Авт.) не прибуде, людей не застає".
Польське командування дозволило своїм новим союзникам — кримським татарам — як винагороду брати в ясир українське населення, грабувати села, міста й містечка. Часом поляки самі спочатку захоплювали українські міста, вже потім передавали їх на пограбування татарам. Польський воєвода Криштоф Тишкевич повідомляв, що лише на території між Південним Бугом і Дністром на попіл було перетворено 270 міст і сіл, захоплено в полон 200 тис. українців, вбито 10 тис. немовлят. Цей воєвода хвалився в листі до Я. Радзивілла тим, що з величезних українських просторів поляки "вчинили пустелю".
А Московія не поспішала прийти на допомогу Україні, хоча Переяславські угоди були вже давно затверджені. Це була перша зрада Москви. Лише наприкінці січня 1655 року прибула допомога в 10–12 тис. на чолі з воєводою В. Шереметьєвим.
На Поділлі під Могилевом ішли жорстокі бої. Польські війська захопили ряд міст і містечок — Мишурів, Ягубець та інші. Восени 1654 р. були захоплені польськими військами Бар, Шаргород, Мурафа та ін. Населення міста Буші підірвало останнє місце свого захисту — пороховий погріб. Узимку 16541655 рр. взяли в облогу Умань. Обороною цієї укріпленої фортеці керував один із найбільш талановитих полковників Хмельницького Іван Богун. Він облив вали водою, вода замерзла, утворились крижані стіни, неприступні для польської й татарської кінноти. Тому Богдан Хмельницький і боярин В. Шереметьєв, які мали до 70 тис. війська, пішли на допомогу обложеним. Під Охматовом, проте, вони були оточені поляками та ординцями. Стояли люті морози, не вистачало продовольства. Козаки потім жартома назвали битву під Охматовом "Дрижопільською", бо воїнство мерзло, від холоду всі дрижали. Ця битва була виграна українськими і російськими військами за допомогою Богуна, що вирвався з оточення. Польсько–татарські загони були відкинуті.