Зі своїх городів сусіди позирали на теслів. Дивись, уже вивели стіни, уже крокви ставлять. Ген, які високі! Одного дня уздріли дивну хоромину під височенним крутобоким дахом, з видовженими, як у бриля, краями, котрі підпирали різьблені дерев'яні стовпці. Під тим дахом у два ряди йшли піддашки, навколо хоромини чотири ґанки на чотири сторони світу — і все те трималося таки ж стовпцями. І все те світилося й тепліло під сонячним промінням, як здорове людське тіло. Сусіди сторопіли від такої краси. Дивилися здаля, щоб не сполохати рукотворне диво своїм голосним словом чи диханням. Майстри вбралися в свої нові сорочки, підперезалися шкіряними пасками й поважно, гордо попрямували до хоромини. Зняли шапки, вклонилися, низько вклонились, до самої землі, ніби просили у когось прощення за свої гріхи. Уже повернулись назад і враз побачили, що й люди, які стояли віддалік, познімали свої шапки і кланяються доземно чи їм, золоторуким здателям-творцям, чи їхньому творінню. Вратко проковтнув сухі сльози. Ось, мамо, люди тобі віддають нарешті шану, якої ти гідна була ще за життя. І нехай добрі боги поселяться в цій оселі і легше буде твоїй душі на тім світі, ніж було на цім... У нього з пліч звалилась якась тяжкість провини. Але ще один людський борг мав за собою Вратко. Житяна!.. Раніше чомусь боявся навіть згадувати її ім'я. Віднині ж минув той страх. Може, тому, що не боявся зазирати в свою душу і вимітати з неї гріхи. Тож налаштував себе на дорогу. Доки немає дощів, доки лодії ковзають вниз і вгору по Дніпру, легше добратися до Пересіченя. Адже він стоїть в улучині Дніпра — за два дні плаву вниз. І раптом прибігає з Гори якийсь отрок з тяжкою вістю: великий волхв надсилає на Поділ мечників Олега, щоб спалити той бісівський хоромець, котрий постав над Почайною. Ніяких інших храмів і капищ не може бути, лишень ті, що на Перуновому горбі. Інакше люди забудуть свого захисника і не віддаватимуть шану і мзду його служителю — волхву, забудуть і свого єдиного володаря. Або спалити, або віддати п'ятдесят гривен на Княжу Гору і п'ятдесят — на волхва, Вратко розгнівився: великий волхв жадає весь світ перетворити на свою вотчину! Наставляє мечі на тих, хто спромігся піднятися духом і не став холопом його волі,.. — Тікай, сину.,.— сказав батько.— Клятий волхв знову наздожене нас своїм прокляттям. А я...— підняв з долу сокиру, заткнув за пояс: — Піду розберу храмець,,, Щойно вони вийшли з хати, як побачили, що вулицею вже неслися верхівці, збиваючи хмари пилюги. Попереду мчав боярин Дерев'яка, розмахуючи перед собою мечем. Вратко відскочив убік, сховавсь за якийсь тин. — Гей, старий, чи приготував гривни за храмець? Пощо возносишся гординею над нашими звичаями?! Пощо не йдеш за покаянням до волхва? Грішиш, майстре. То й плати кару! — Творити красу хіба гріх? Це руйнувати гріх! — Го, хто тебе просив щось творити? — Красу хіба творять по наказу чи просьбі? Дерев'яка вже його не слухав — кивнув двом верхівцям, вони зійшли з коней, підхопили старого теслю під руки і бігцем потягли слідом за всіма мечниками до хоромини, Вратислав не зразу втямив, що там робиться. А невдовзі побачив, що мечники прив'язали старого батька до одного стовпця, що підпирав дашок, почали згрібати сухий бур'ян і хмиз, і вжс палає, гугонить вогнище. З усіх боків полум'я враз охопило храмець. Старого теслю вже й не видко!,. Але ні крику, ні стогону... Горів старий майстер Златорук разом зі своїм храмом... Веселе тріскуче полум'я веселило Олегових пройдисвітів. Гірше за чужих, гірше за варяжинів навчились слугувати зайдам свої, київські, лакузи. І то все за шмат сухої перепечі і кварту браги, що часом перепадає зі столу їхнього володаря-татя. Раптом дим опустився на землю, і сива голова Златорука ніби випірнула з пекла. Дерев'яка до нього: — І пощо, старий, не взяв дозволу у волхва на сей храмець? — Щоб творити красу, дозвіл не треба! — відкашлюється Златорук. димом, — А. хто підказав тобі робити сю храмину? — Боги підказали!.. Від небес повеління прийшло. — Але ж чому волхву не сказав? Брешеш усе! Віддати всеочисному вогню! — крикнув баском Дерев'яка. — Не дам! Не смієте! Це моє! — закричав старий майстер. — Га-га-га! Лише боги знають, чиє воно! Пали! — реготали мечники... Вратислав перескочив тин, вихопився на вулицю — тут було уже повно люду. — То воля богів...— кинув хтось безнадійно. — Яких? То воля зрадливого волхва! Окаянного зрадника! — крикнув старий Білокіз, що й собі виповз із хатини. — Еге ж... і ошалілої боярині Гордини! Се вона, відьма, крутить тут нечистою силою! — заверещала якась молодиця. Натовп побільшувався, сповнював Вратка відвагою, ненавистю, безтямністю, рішучістю. — Горе нам, німим холопам... — Нема милосердя ні бідному, ні мудрому... — Усі кують кайдани на наші руки і душі!.. — Пощо ж терпимо? Пощо не захистимо себе? — раптом скинувся Вратко.— Люди, рятуймо себе і наші храми... і наші могили... Там же могила матері моєї!..— І кинувся до паркана. Вирвав кілок, підніс над головою і побіг до палаючої храмини... — А-а-а! Батьку-у...— Летів, наче сліпий, на товпище мечників, які реготали й пританцьовували біля вогнища. Людська кров завжди пахне жадобою ще більше насолодитись нею... ще більше бурунить веселощі в душах катів!.. Знущання з подібних собі дає ницим глибоку насолоду власного вивищення, власної зтачущости й переваги над іншими. О, немає гірших лакуз, як ті, котрі піднялись із людського дна з жадобою владарювати над подібними собі... Немає гірших, бо для них найбільшим щастям є стоптати чеснішого, талановитішого, вищого від себе!.. Тої миті він сам собі здається ще сильнішим і недоступнішим для розплати... Не боялись розлюченого Вратка мечники, реготали з нього. Перекидали його, ніби колоду, по колу один до одного, потім звалили й почали бити ногами. Як смів підняти проти них кілок? І так несамовито били в обличчя, в живіт, в груди, що не помітили, коли на них налетіли ошалілі люди з кіллям, з кулаками і почали гамселити їх з дикими криками й прокляттями. Мечники збились докупи, намагались витягти свої мечі з лагалищ, але їм не давали й миті для цього. На їхні голови летіли каміння, земля, палаючий хмиз, кілки... Хто з мечників зумів вихопитись з того місива озвірілого товписька, біг до лісу. Уже потім Вратко витягнув із згасаючого вогнища обвуглене тіло батька. В очах і в грудях йому пекло пекельним вогнем... І цей вогонь здійняв у ньому холодну рішучість помсти. Помсти за своє знівечене життя, за передчасну смерть матері, за батька, за знищений храм своєї мрії. Помсти до того світу, який сидів там, на Горі, чаїв у собі злобу й захланність до всього чистого й чесного... Уже ні про що не міг думати. Тільки й чув, як нездоланна, люта сила помсти, що вибухнула в ньому, тягла його туди, на Княжу Гору. — До Гори-и! — щосили крикнув до подолян, що вже майже розігнали всіх мечників Дерев'яки.— Палити їх!.. Бити-и!.. Біг туди несамовито, розкидаючи все, що траплялось на дорозі,— каміння, огорожі, копички сіна. Сліпо летів до обиталища кривди, заздрощів і злоби. Чув, як за ним важко тупотіли сотні ніг. Їх ставало все більше, сотні грудей вже дихало йому в спину. Це підганяло, несло, п'янило... О, страшна лють скривдженої людини, немає сили її спинити в миті її спалаху. Бережіться її, владці й захланники! Уже не пам'ятав, як було потім. Не пригадав, як громили требища, як натовп кинувся до княжого двору й порозбивав двері в коморах, медушах, стайнях. Десь горіли курники, сажі... Десь гримкотіли бочки з медами... Опам'ятався Вратко у якійсь невеличкій світлиці — затишній і тихій. До нього кинулась невисока світлокоса дівчина. В її голубих очах стояли сльози. — Цс правда? Його спалили живцем? — Не міг втямити, про що вона питає.— А в тебе он кров на грудях... Боже мій милосердний, порятуй його...— Вона схопила молодого бунтівника за руку й потягла в розчинені двері. Тільки тоді почув, як до тієї ж світлиці увірвались, брязкаючи мечами, варяги. — Де він? Кажуть, сюди побіг...— Дівчина зачинила двері комірчини, в якій сховала Вратка, вискочила до прибульців. — Тут нікого не було. Щойно пробігли якісь люди. Ондечки-о, отією стежкою подалися. Сама бачила.— І показала на стежку, яка вела невідь-куди. — Це ж до гончарної вони побігли... Біжімо, швидко...— гукнули варяги і помчали туди. — Смілко, у нього кров на грудях. Принеси полотна.— Дві дівчини покликали Вратка до світлиці, туго перетягли шматком полотна груди. Вратко потроху вичахав. Його руки тремтіли — чорні, у сажі і в запеченій крові... — Змий руки,— сказала Смілка. — Це від мого батька...— вперше обізвався. І цієї миті відчув спасенний біль рани. Він заглушив у ньому нестерпність від такої наглої батькової смерти... Ні за що! Якось непевно хитнувся, хлипнув ротом повітря й упав. Хтозна скільки минуло від тієї миті, яку він ще пам'ятав. Очуняв на якомусь твердому ложі, під ряднами. Низька стеля хатинки. На комині в'язанки трав. Над віконцями вишивані рушники, калина і пучки чебрецю. У хатині стояв паморочливий дух цілющого сухостою. Гуділо колесо прялки. Гугонів у печі вогонь... Було тепло й затишно. Ворухнувся, хотів підвестись — біль різонув у грудях. Він застогнав. Прялка перестала хурчати. Над ним схилилась якась тепла тінь. — Болить? — співчутливо спитав знайомий жіночий голос. Вратко розліпив повіки. Зустрівся з тихими, зболеними очима жінки. Густі сіточки зморщок розповзлися від очей до перенісся, сплелися навколо прив'ялених вуст. Високий білий рантух спускався до розкрилених темних брів. Під темними віями світились великі сірі очі... Ой, очі, очі... Тільки ті очі могли так дивитися в його душу... — Це ти, Житяно? Це ти? Де ти взялася? Де я? — У мене ти. Уже, бач, видужувати будеш... царівна тебе сюди переправила. — Царівна? Яка? — Йому здалося, що все те йому сниться... якась казка, де є і Житяна, і царівна... — Ота, що на Горі живе, що Олег завернув... — Нічого не відаю... А ти? Звідки ти в Києві? — Звідти ж...— махнула рукою кудись вбік, і очі її сповнились журбою.— Тебе все шукала. І ось… знайшла... Через літа, через роки... Знайшла! — А царівна та справжня? Звідки вона? — Кажуть, від болгарської землі прибула.