Хто тягнув за руки низку дітей, хто на руках, на плечах рятував свої чада. Декотрі гнали щодуху корів, волів. Верещали підсвинки в мішках, сокотіли кури, ґелґотіло переполохане гусяче плем'я. З кутка в куток завалували пси. А на вулицях уже голосили піймані половчинами жінки й дівчата, їх тягли за коси, волочили за ноги, зв'язували сирицею й вірьовками докупи, прив'язували до своїх сідел.
— Гайко!.. Гайко!.. — причитувала Ніга, розгублено озираючись і ховаючись поза кущами. — Та покинь же все… Та рятуйся ж… Ой, серце вискочить… Де ж вона поділась?
Гайка цупила злощасну Брязгу із белебня. І з цю хвилю нова ватага верхівців викотилась із провулка й хльоснула її, мов пугою, вихором пилюки. Зігнулась, прикривши обличчя рукою. Але її хтось ніби смикнув — тої ж миті вона упала й відчула, як поволокли її по землі. Кричати не могла. Пилюка забивала рот і дихання. Непритома від болю в усьому тілі. Нарешті її поставили на ноги. Поряд з іншими переляканими жінками. Це був полон. Жінки поступово усвідомлювали це і ставали немов ошалілі: кричали, рвали на собі волосся, сорочки. Просили милосердя у старих і в нових богів. Кляли сю годину, кляли свій рід, кляли князів, що наводять коромолу на землю й не можуть захистити її від половчинів. Лемент і плач розтинали небо. Але воно не провалювалось від печалі й скорбу. Так само ніжило голубінню, як і годину назад. Так само пливло по ньому сонце й усміхалося кожному — заглядало в хижі очі половчину й сушило розпач в очах матерів…
Під вечір бранців зігнали докупи у великий людський табун. Жінки й чоловіки. Руки у всіх скручені за спиною. Кожен прив'язаний за шию до натягнутої товстої вірьовки, з усіх боків полоненці оточені вершниками-половчинами з довгим реміняччям батогів у руках.
Погнали…
Поряд торохтіли повози, вантажені награбованим скарбом. Довга-предовга вервечка їх тяглася-звивалася дорогою, ховалася за пагорбами, і кінця-краю не видати. І ще довша вервечка бранців ішла узбіччям шляху. Нанизані усі на єдину товсту вірьовку. А далі в куряві йшли табуни коней, стада корів, овець, волів. Все те котилося на полудень. Все те котилося на полудень. Кров людей руських і багатства їхні переливалися в ординські степи…
Сонце немилосердно пекло в непокриті голови. Сухий вітер сушив-висушував очі. Спивав піт із чола й спини, спивав сльози…
Пухнув язик. Пісочило в очах. Важчали ноги.
Де ж він, той степ половецький? За Россю? За Тясьмином? За Сулою? Швидше спинитись би… Упасти на землю. Розкинути руки. А тоді — і вмерти…
В спустошених, розчавлених містах і селах теплий весняний вітер сумно завивав у коминах порожніх хат, розкидав по дворищах солому й пір'я, розвіював попіл і прах… Голосили жінки. Пекучу сльозу знімав з очей оратай, що втратив синів і дочок, худобину і коня…
… А в Печерській обителі сидів над своїм пергаменом святий чернець Нестор і лив сльози над розоренням руської землі. Проклинав князів-коромольників. Бо це вони — Олег, син Святослава Чернігівського, прозваний Гориславичем, і Борис, син Вячеслава Ярославича, привели поганих половчинів на Русь, на Переяслав, на князя Всеволода, щоб відібрати у нього отчину. "І перемогли половці Русь, і многії вбиті були… Олег і Борис прийшли в Чернігів, гадаючи, що перемогли, а насправді землі Руській велике зло вчинили".
Через багато днів за якоюсь рікою угледіли бранці дивний град. Високі сірі вежиці півколом стояли до півдня й дивилися в небо чорними ямами круглих влазів.
Назустріч орді виїхали верхівці. У таких же баранячих шкурах на плечах, гостроверхих шкіряних шоломах на головах, як і ті, що брали полон. Сірою ватагою мчали слідом голопузі чорноокі дітлахи. Поряд з ними ошаліло летіли зграї біло-сірих вовкуватих псів. Радісний лемент, гавкання, дзявоління, іржання коней — все вказувало на те, що бранці прибули до стійбища. Їх звідусюд шарпали, мацали грубезними пальцями, роздивлялись животи, груди, руки, заглядали в зуби. Після таких оглядин у декотрих бранців з'являлися на шиї червоні стьожки.
— Тавруватимуть… — кинув хтось із полонених… — Се для їхнього хана відбирають кращих. Для лютосного Ітларя!..
Хан Ітларь… Лютосний хан…
Почали одв'язувати од довгої вірьовки, брали під руки й підводили до вогнища. Біля нього стояли кремезні половчини у сірих рубищах, підперезані широкими шкіряними пасками. Вони хапали бранців за волосся, білозубо одкривали роти — осміхалися чи лютилися — не розібрати, але миттєвим помахом руки приклеювали до чола своєї жертви розпечене залізне кружальце — тамгу.
— Хана Ітларя раб… Хана Ітларя…
Очуняла Гайка у якомусь напівтемному наметі. Помацала рукою стіну — суха повсть. Під нею — повсть. Угорі округлий дах, а в ньому відчинене віконечко, що дивилося в голубінь неба. Лише біла хмарка зачепиться за край того віконечка та пурхне крилом якась пташина. І зникне.
Здогадалась: се та сама вежа хана Ітларя. Повстяний дім на колесах. Здаля, коли їх поряд багато, вони схожі на сірий градок. Стоять сії вежі-намети на широких возах, запрягають ті вози в кілька дар волів — у два і в три ряди.
Отся вежа — тепер її дім. Дім хана Ітларя лютосного… Удушить себе тутка — і все з кінцем.
Але Гордятко?! Синочок-дзвіночок!.. Дитяточко її…
Заридала Гайка. У розпачі товкла головою об м'яку повстяну стіну… Синочечку-голосочечку… її кровиночка-зерниночка… Де ж він нині? Чи голодний, чи наїдений, чи умитий, чи заплаканий?..
Втомилась, затихла… Певно, Ніга встигла-таки утекти до гаю. Бігла ж туди через городи… Певно ж, порятувала її Гордятка… Так, мабуть, і є. Живий синочок її! Живий!.. У баби своєї Ніги…
Ні, не помирати вона мусить — вижити. Повернутись до сина, до ластів'ятка свого тепленького… дихнути його тільцем…. Гордяточко, синочку… Не завважила, як увійшла до вежі, пригинаючись, якась жінка… По самі очі хусткою зав'язане обличчя.
— Болить? — зігнулась над нею.
Гайка мовчала. Одвернулась обличчям до стіни.
— Повернись, я тобі приложу травиці цілющої до плеча. — Жінка присіла на край ложа.
Гайка насторожилась. Жінка в широких ногавицях-шароварах, зверху сірий халат із грубої вотоли. А говорить не як половчанка. Бранка… Повернулась до неї
— Хто ти, сестро?
— Русинка я. Колись і мене отак… в полон узяли. Ще коли князь Ізяслав побіг з Альти.
— Що робиш тут?
— Усе. Корів дою. Череди переганяю. А найперше тут треба дітей народжувати.
— Яких дітей? Що говориш? — злякалась Гайка й підвелась на своєму ложі.
— Говорю, як є. Дітей ханських. Половецьких. Не будеш народжувати — тавро на лобі поставлять й у степ виженуть. На вітри. На морози. До челяді. За дві зими загинеш.
— А ти? Стільки літ — і живеш.
— Живу… — зітхнула бранка й одвернулась. Розв'язала вузлик, що витягла з-за пазухи, взяла щіпку трав'яної потерті, посипала обпечене Гайчине плече..
— Хан Ітларь… злий?
— Побачиш, сестро, — говорила спокійно, а гарячі прозорі краплини, як горошини, котилися з її очей на Гайчине тіло.
— Такою і я була колись… В свої дев'ятнадцять весен.
Гайка пильно придивилась в її зістарене, зіжмакане лице, в її безбарвні, виплакані, немов сліпі очі, на обвислі — до живота — груди, на великий, розтягнутий живіт. Скільки ж чад народила вона хану Ітларю? І чи знає їх? Чи любить?
— Як тебе і нарекли? — Гайка спохопилась. Треба ж було давно спитати.
— Відрадою назвали. Та ніхто тут не кличе мене так. А все — Ула, Ула. Як хан назвав.
— А я тебе кликатиму Відрадою. Щоб не забувала свого імені. Мене зови Гайкою.
— Спаси тебе біг, сестро… Дітей своїх старших я навчила мови своєї. Русичі ж вони. Хрестила їх змалечку, крадькома пісень наспівувала. Може, колись їм доля усміхнеться. Рідну землю обнімуть.
Гайка заплакала. Хто ж її Гордяткові співатиме нині пісень? Хто научить добру?
Відрада-Ула принесла Гайці козиного молока. Щоб швидше сили відновити. З-за пазухи халата витягла шмат свіжого овечого сиру — скруту. Пошепки повідомила:
— Сини мої приїхали з пасовиська. Мої Слав'ята і Борис стережуть отари овець. Пий, видужуй швидше.
Становище хана Ітларя скоро відкочувало за Тясьмин, перейшло через Дніпер, покотилося за Сулу.
Відрада-Ула сказала: хан боїться града Воїня, що в гирлі Сули згородили русичі. В ньому сиділи міцні бойові дружини, які відтісняли степовиків з україн землі руської. Разом з градом Торчеськом, де жили берендеї і торки, Воїнь був міцним стражем землі руської.
Нарешті вежі хана Ітларя спинились. Знову стали півколом до півдня, а посередині — найбільша вежа — дім хана Ітларя. Поряд з ним — вежі його жон і наложниць.
Відрада-Ула, закривши обличчя білою хустиною до самих очей, порядкувала довкола. Вежі наложниць мали стояти на відстані польоту каменя — зліва. Справа — ставлять свої вежі жони. За ними — старші сини ханові, їх жони і наложниці. А вже потім — інша чадь Ітларева: осторожники, батири, челядь, конюхи…
Увечері, коли всі вже влаштували, як належить, свої житла, Відрада-Ула сказала Гайці:
— Ітларь кличе тебе до себе.
Гайка скинулась, яко рибина. Губи її затремтіли, очі спалахнули зеленавою просинню.
— Нікуди не дінешся, сестро… Будь із ним ласкавою.
Спина Відради-Ули раптом ще більше зігнулась, як у немічної стариці.
Біла вежа хана Ітларя нагадувала затишну, чисту хату. Посередині, на білих баранячих шкурах, що вистеляли підлогу, стояв великий золотий підсвічник. У ньому горіла товста лоєва свіча. Але того світла вистачало, щоб освітити смагле рухливе обличчя ще не старого половчина, який з жадібною цікавістю в розкошених вузьких очах оглядав Гайку. Обмацував поглядом її шию, стегна, живіт. Його сильне, оголене до пояса тіло, бугрилось твердими вузлами м'язів. На голові чорне лискуче волосся заплетене у косицю. Ноги Ітларя прикривали широкі, з тонкої шкіри ногавиці.
Гайка не могла збагнути, яке було його обличчя, чи мужнє. Воно здалося їй якимось загадковим.
Ітларь показав їй рукою поряд із собою. Мовляв, сідай біля мене. Але Гайка рішуче ступила до нього крок, розвела руки в сторони, посміхнулась — їй зовсім не здавався цей лютосний Ітларь страшним. Сіла.
Ітларь звівся на ноги, заусміхався й собі, дивуючись, чому цій гарній білотілій бранці так весело у нього. Чому вона радіє зустрічі з ним, а не біжить, не ридає, як це робили інші. Не здогадувався, що тією посмішкою Гайка вимітала із свого занімілого тіла страх, розковувала свою душу і вселяла в себе відвагу й відчайдушшя.
Ітларь торкнув її за плече, своєю шорсткою грубою рукою зняв з неї тонку серпанкову шалю, якою Відрада-Ула загорнула її.