Галицькі міста змінюються, навіть ті, що стоять осторонь від битих шляхів. Колись у Кам’янці-Струмиловій працювали ремісники, і з цього місто жило. В інтермедії Гаватовича гончара обдурив зайда, що видавав себе за мисливця. Як же це все пасувало до самого міста!
А потім я пішла узвозом до річки і знизу дивилася на костел, що ніби ширяв у повітрі. Оце і був той ракурс, який викликає благоговіння перед краєвидом.
Зразу за костелом був польський цвинтар, на якому паслися дві кози, і за огорожею чудова дерев’яна церква св. Михаїла, схожа на ту, що в Комарно, але покрита бляхою. Всюди росли квіти, буяли трави, було тихо і гарно. Я сіла на лавці, щоб з’їсти пиріжок, який купила на ринковій площі, і тут із сусідньої хати вийшла стара жінка й стала переді мною. Вона спитала, що я тут роблю. Я сказала, що відпочиваю. Але вона все не йшла. Тоді я спитала її, коли була збудована церква.
— Не знаю. Мені зараз не до того, в мене чоловік помер!
І тепер я помітила, що жінці не до мене. Вона дуже самотня, їй сумно вдома, нема з ким поговорити, і вона не вміє розмовляти з незнайомими людьми, щоб заповнити порожнечу, бо звикла сидіти вдома. Тиняється по подвір’ї, все падає з рук, життя не має сенсу. Мені теж це відомо.
Коло церкви було поховано повно Цегельських. Ці люди, видно, були господарями міста, української його частини. Священики, вчителі, урядовці. Цвинтарі багато чого можуть розповісти.
Позаду церкви було урвище і внизу текла річка. Я пішла вузькою стежкою до цвинтаря в долині. То був радянський військовий цвинтар з братськими могилами, російськими написами. Багато могил було початку 50-х років, енкаведистських. Потворні пірамідки, до яких вже нема кому приходити. Я згадала, як Оксана показувала мені дорогу в поле, де лежать розстріляні євреї, і нема жодного знаку. Вибіркова пам’ять. Скільки стертих з землі чи просто прихованих могил повстанців, які ніколи не будуть знайдені, бо жодних свідків не залишилось. Влаштувати символічну могилу з червоно-чорним прапором легше, ніж пошукати справжні.
Так ось що мені відкрилось на цвинтарі. Тут після війни господарями міста були окупанти. І тому стоїть пам’ятник Пушкіну, хоча поет в тому не винен, що його ім’ям прикривалась, наче фіговим листком, ідеологічна експансія, і рештки її напевно існують і досі, готові виповзти при зручній нагоді. Тоді я ще не знала, що через півтора року така нагода може дійсно з’явитись. Хоч як це несправедливо, але це логічно. Коли не думаєш про власну армію, то чекай чужої. Скільки разів палили Кам’янку татари, турки, всілякі заброди. Тому вона й не виглядає як, приміром, Тулуза чи Оксфорд, куди не прорвались ординці, бо їх зупиняли Добромиль, Комарно, Кам’янка…
Белз
Ціле життя хотіла потрапити в Белз, але мені казали, що треба їхати електричкою Львів—Сокаль, а вона у незручний час, і їхати треба довго-довго. Для багатьох моїх знайомих існують тільки ті галицькі міста, куди їздять масово поляки на вихідні. Олесько, Підгірці, Жовква, Золочів, де можна і в ресторан піти, а ще ліпше їхати з групою. А мені це не підходить, хоч я там теж встигла побувати у свій дикунський спосіб. І тому писати про ці міста не хочу. Бо про них є кому писати.
Василь Ґабор зізнався, що у 80-ті він хотів влаштуватися на роботу в журнал "Літопис Червоної Калини", і щоб випробувати його, Роман Федорів послав його у Белз. Дав йому два тижні на те, щоб написати про це містечко. І Василь написав дуже гарно.
На автостанції номер 2 я дізналася, що до Белза їздять автобуси. У Лани Перлулайнен була відпустка, і ми вирішили поїхати туди. О 12.00. Але потрапили на середу, коли того рейсу нема. І ми вирішили поїхати в Червоноград, а звідти спробувати дістатись. До Червонограда, колишнього Кристинополя, ми їхати півтори години. На автовокзалі цього шахтарського міста панував хаос. Там було штук 10-ть кас на різні напрямки. Оскільки поруч був базар і базарний день, то людей була сила-силенна, і всі якісь не зовсім адекватні. Повно бомжів, нахабних бабусь, вагітних циганок, бруд, сміття, огидні будки й лотки з пиріжками. Таке відчуття, що Червоноград застряг у 80-х роках, коли автобуси бралися обов’язково штурмом. Ми заледве знайшли потрібну касу. Виявилося, що квитки з місцями. Я ще розумію, коли то порядний автобус і їде довго, але такого страшного автобуса я вже давно не бачила. Місць було десь п’ятнадцять. Нас зігнали, бо ми сіли не на свої місця, а потім нам довелося самим зганяти теж жіночок з кошиками. Людей напхалося повно. Водій поскандалив з якоюсь жінкою, яка хотіла його перехитрувати й сказала, що згубила квиток. Водії дуже такого не люблять. Він заявив, що якби та старша кобіта попросилася, він би її повіз задурно, а так нізащо. Їхати було жахливо, по якійсь ґрунтовій дорозі, по пилюці. Я не снобка, просто моє дитинство, юність і молодість проминули на таких автостанціях в таких автобусах, і я страшенно не хочу повертатися в минуле. Мені вже й перехотілося їхати в той Белз, тим більше вертатися знову через Червоноград. Але що вдієш.
Зате доля подарувала нам Белз, який перевершив усі мої уявлення. Те, що я читала в Інтернеті про це місто, було нудне, невиразне і неповне. Нечасто сюди приїжджають мандрівники, які намагаються глибоко вдихнути атмосферу міста, щоб розмістити його на карті своєї свідомості, якщо воно зачепить.
Ми висіли на кінцевій зупинці, що вважалася автостанцією, навіть було віконечко, але ті часи, коли в Белзі працювала каса, вже минули. Зате була крихітна крамничка, де торгував молодий чоловік. Він нам і сказав, коли буде автобус до Львова. Ми мали три години часу. Взагалі то була трохи похмура площа чи пустир на околиці, поруч стара лікарня і дивна якась вежа, оточена парканом. Шестикутна й відреставрована. Мабуть, її відчиняли, коли прибували екскурсанти з Польщі чи зі Львова. Ми на неї не очікували, зрештою, не дуже читали наперед, що можна подивитись у Белзі, бо всього там багато. На вежі був герб — дівчина верхи на ведмеді, й дата: 1606 рік. То була родинна усипальниця хорунжого Белзького Андрія Снопковського. Так що то був не пустир, а дуже давній цвинтар, бо Белз має вже тисячу років. І в Жільбера де Ланнуа, бургундського лицаря, є запис, що у 1421 році він навідав тут сестру Владислава Ягайла, княгиню, і мешкав у готелі. На той час в Белзі вже були домініканці, і руїни їхнього костелу ми побачимо пізніше. Звісно, Ланнуа мусив навідати єдиновірців. Збирався він далеко, на схід, і мусив запастися всілякими паперами, щоб перетинати кордони. Яґайло був дуже впливовим чоловіком, добре, що ці двоє вояків порозумілися.
Белз завжди мав складну долю, особливо під час Другої світової, коли врешті його віддали совітам. Якби Белз був у Польщі, я б його не побачила. Але якби Белз був у Польщі, то виглядав би цілком інакше. Принаймні кляштор домініканок, який виник пізніше, не стояв би у руїнах. Дзвіницю пізніших часів XVIII ст., здається, вкривало старе риштування. Я трохи полізла на три яруси, щоб роздивитись, але старі дерева не давали змоги побачити увесь Белз. Мої уявлення про його конфігурацію дуже приблизні, і нехай це буде таємниця — та частина, яку я не бачила.
Бруківка була така, як у Добромилі — руба, в заглибинах стояла вода, щойно почалася осінь, і все дихало вологою і тінню. Мене бачили на риштуванні, але ніхто не кричав і не витріщався. Так воно і має бути — хай побільше приїжджає туристів, це добре для мешканців. Я завжди намагаюся щось купити, бодай морозиво чи хліб, бо це прибуток для міста чи села, зайва копійка. Позаяк сувенірів у наших містечках не буває. Хіба в Дрогобичі та Жовкві. Навіть листівок.
Територія жіночого монастиря з одного боку була недоступна, але далі ми побачили пролом в огорожі, моторошні корпуси келій, перетворені на склади, і якийсь дивний розкоп під стіною костелу. Очевидно, реставрація, тобто ремонт новоствореної греко-католицької парафії, спіткнулась об брак коштів, і щонайменше десять років ніхто нічого не робив. З фасаду виглядало круто, але з тилу — наче після бомбардування. Я полазила по глині і знайшла кілька черепків і уламки грубого скла. Може, тут збирались щось добудовувати, чи укріплювати фундамент? Хоча костел виглядав дуже міцним, справжньою фортецею, натомість давні мури чоловічого монастиря стриміли наче обгризені, обчовгані часом, а поруч у гарно облаштованому сквері — чудова маленька ратуша, як лялечка, з високою вежею, справжнє диво сецесії. Задля цієї ратуші вже можна було приїхати в Белз, хоч на неї не дуже зважають, бо Белз — майже святе місто. Це в Ізраїлі є кілька святих міст офіційно, а в нас лише Київ та Почаїв, хоча я ніколи не відчувала їхньої святості, і про них кажуть всяке з огляду на узурпацію святинь московськими попами. А тому буду обережна зі святістю.
Кожне галицьке місто і майже всі села були мультикультурними, і, пишучи про них, не треба на цьому наголошувати зайве, хоч виясняти, хто з’явився першим, а хто останнім, необхідно, аби відкрити по черзі всі культурні шари. Більшість наших міст і сіл засновані тисячу років тому, а не тоді, коли з’являється перша писемна згадка. Встановити це можуть лише археологи.
Белз — це апогей мультикультурності, який можна спостерігати візуально. На одному кінці міста Замочок, як його лагідно називають, всередині — прегарний костел в італійському стилі і каплиця, де знаходиться копія знаменитої ікони матері Божої Ченстоховської, ориґінал якої зберігався колись у Белзі. На іншому кінці — єврейський цвинтар з могилами цадика Шалома Рокеаха (1779—1855), якого називали ще Cap Шалом, Князь світу, його сина й онука. Ці три могили — святі, і в травні хасиди зі всього світу з’їжджаються туди для молитви. Після Умані Белз — другий найзначніший центр хасидизму. До 1931 року євреїв у Белзі було більше половини. Між цими відтинками бачимо український цвинтар з чудовою дерев’яною церквою.
Не треба було питати, куди приведе рівнесенька асфальтована дорога: до єврейського цвинтаря, де євреї збудували готель і закінчують будувати культурний центр. Сам цвинтар обгороджений і весь у травах, хоча надгробків дуже мало. Ми посиділи коло скромних надгробків белзьких цадиків, навіть поклали записочки з проханнями.