Піду зараз із тим, щоб через три дні у мене була вся твоя "музика"... Розумієш? А не буде — я вживу заходів добути силою. Я йду, але ти не подумай піднімати ґвалт і будити своїх "комунарів", бо я тут не один, і хлопці церемонитися не стануть...
Петро махнув чорними крилами, виходячи в двері, і притишені кроки його почулися на сходах...
Артем безглуздо, без думок і почувань, дивився на світло каганця.
Розділ двадцять сьомий. Примари
Марта тієї ночі снила сон. Ніби вийшла вона сонячної днини на широкий луг, і лугові тому не було ні кінця, ні краю. Обернулася Марта назад і побачила, що там так само немає краю лугові, а тільки голубе небо спирається на зелену тарілку прозорим ковпаком. Вітер лагідно віє в обличчя, і метелики пурхають такі великі й кольористі, що Марті дивно, як вона раніше не помічала такої краси. Марта йде все вперед і вперед, і раптом у неї з’являється думка, що, може, вона не вперед іде, а назад, бо чому це вперед? Справді, вона не знає, куди йде, вона тільки знає, що йти конче треба, і коли вона зупиниться, то станеться щось неймовірне, якась катастрофа або непоправне нещастя. Не то що знає це Марта, а почуває і вірить, як колись вірила в бога та в янголів...
Ні, вона тепер не вірить ні в бога, ні в янголів, а вірить, що їй треба йти і що там, за обрієм, її чекає те, чого вона прагла ціле життя. Чого вона прагла ціле життя, вона також не знає, а відчуває, що прагла вона спокою. Спокою такого, який ніколи не трапляється в житті...
Але ні, вона знає, куди йде. Вона йде в країну гармонії, де немає ні злих, ні добрих, де немає боротьби, а тільки музика. Музика вирішає всі людські справи і взаємини.
Ах, нащо їй знати, куди вона йде? Їй так треба йти, а сонце так щиро світить! А метелики такі кольористі! А трави такі теплі від сонця й від землі
Марта почуває, що вона вже не торкається лугу, їй приємно, що вона не знівечить ногами квіти, що розкривають жадібно свої очі назустріч сонцеві. Вона помахує руками, і тіло її пливе понад травами, як пара або хмарка. Марта зараз може й вище піднятися й оглянути далекі шляхи, що завилися понад лугом. От вона пливе дедалі вище, і раптом очі її тьмаряться жахом,— там, за квітним лугом, чорніє жахлива прірва! Немов велетенський дракон одкусив край зеленого лугу й тримає його в своїй огидній пащі. Прірва та роззявилася й жадає проглинути і землю, і небо, і все суще на землі й на небі. Так от куди вона йшла лугом! Так от що її чекає там, спереду!
І Марта відчуває, що над прірвою вона літати не зможе, що це тільки над лугом вона літає хмаркою, а над чорною пащею вона зробиться по-земному важка і впаде туди в безвість...
Жах охоплює її, і вона прокидається із спітнілим чолом. У кімнаті тихо, і тільки чути, як за параваном рівно дихає Віра Павлівна та шумить невгамовний дощ за вікном. Ще миші своїми гострими зубами шкребуть за стіною, сточуючи вічність, і більш нічого.
Марта лягає зручніше і знову засинає. Пелена сну розсовується, і знову вона бачить себе на лугу, але прірви немає. Вона каже собі: то тільки сон, і більш нічого. Не може бути за лугом прірви! За лугом прекрасні сади й рум’яні яблука на деревах, і птиці і вдень і вночі співають на рясному гіллі. Вона це знає, і дійде до тих садів, і буде їсти рум’яні яблука і слухати птиці. А прірв загалом немає на світі, то вигадали злі люди...
Марта тепер просто йде, і їй легко від повітря, і від сонця, і від неба. Луг пахтить травами і листям, метелики милують очі, а бджоли солодко бринять над квітами.
Раптом Марта чує позад себе кінський тупіт і обертається. Серце їй забилося, як підстрелена пташка, вона ламає руки й не може бігти, втекти, і ніде сховатись на цьому рівному лузі з лискучими травами. З обрію скаче просто на Марту верхівець, і кавказька бурка його розвівається, як крила чорної птиці. Немов то не верхівець, а крилатий кінь мчить на неї. І потроху чорні крила почали ширитись і затуляти небо, трава припала, як спалена, а квіти стулили злякано свої пелюстки.
У грудях солодкий лоскіт, і думка калатає, немов у дзвін: це він повернувся до неї! Це він, що кохає її, повернувся до неї, до своєї Марти!
І справді, він нахиляється з коня до неї і дужою рукою підводить на рівень із своєю головою. Вона тепер тільки бачить його очі в ореолі кубанки і чує слова, що, як черствий хліб, душать її:
"Будь ти проклята від нині до віку! Ти не пішла за мною, спродалася ворогам! Я думав, що кохаю тебе, але то брехня! Я сам собі набрехав про кохання! Я ненавиджу тебе всім серцем, і душею, і всією істотою своєю".
Він випускає її з рук, і Марта падає на землю. Тупіт потроху стихає, і вона розплющує очі. Над нею сіре небо нахилилося, як гробова дошка, а під нею груддяста гола земля, збита копитами й висушена сонцем. Вона дихнула, і дим пожеж задушливо наповнив її легені. Вона встала й почула далекі зойки мордованих людей, і побачила зловісні заграви над обрієм...
"То тільки стихія... Темна й чорна стихія, нездоланна й проклята одвіку... Тікаймо звідси!"
Іззаду, нахилившись над нею, Карлюга говорить ці слова, і вона притискується до нього, що може захистити її, таку немічну й безпорадну.
"Не можна тікати,— каже вона,— там мордують людей, там горять оселі, як я можу тікати? Ходімо туди, ходімо до наших батьків, що їх мордують за наші гріхи, ходімо..."
"Ми нікуди не підемо. У світі є тільки я та ти. Решта нам не потрібна".
Карлюга бере її на руки й несе, і раптом їй стає легко, немов на болючу рану поклали наркотик, що вгамовує біль, і вона рукою обіймає Карлюгу за шию й притискується до його грудей щільніше. Очі в невимовній млості заплющуються, і Марті здається, що вона маленька, маленька!
Вона розплющує очі й бачить, що там, де вони пройшли, зеленіє трава, і несміливо підводяться з трави голівки синіх квітів, а щодалі — буйніші трави устеляють їхній шлях, і квіти розкішні гордо вилискують тисячами барв на сонці, і метелики дивні тріпочуть крильцями в повітрі, а птиці голосисто гойдають сонячне світло, і воно падає вогнистим водограєм на землю й дзвенить...
"Це моя країна! Це вона так пишно квітне! Це вона дзвенить і купається в сонці!"
Марті робиться тепло на душі, і сльози тихої радості лоскочуть у грудях...
Вона не бачить Карлюги, а тільки відчуває його сильні руки... А він іде вперед, і раптом голос його як з-під землі гуде: "Ти бачиш чорне спереду себе?"
Марта дивиться наперед і бачить вишкірену чорну прірву, і серце їй стихає в грудях, і дихання не находить виходу, і думки божевільними отарами збивають у безладді...
А Карлюга далі йде до прірви, і Марта хоче попередити його про небезпеку, але голос завмирає в грудях, скований жахом. Вона хоче вирватися з його міцних рук, але не може, вона напружує всі сили... і прокидається з легеньким зойком.
У кімнаті темно й тихо. Марта труситься всім тілом. Схопившись з ліжка, біжить за параван до Віри Павлівни і будить її.
— Чого ти? — не розуміє Віра Павлівна.
— Віронько, голубонько, мені страшно! Дозволь мені лягти коло тебе! — говорить вона тихо, і коли Віра Павлівна дає їй місце коло себе, вона щільно притуляється до неї, тремтячи всім тілом.
— Чого це ти, Марто?
Ах, їй приснився такий неприємний і жахливий сон! Вона розповість їй ранком, а тепер хай Віра повернеться до неї, бо їй так страшно, так страшно!
Марта потроху заспокоюється й засинає. Віра Павлівна давно спить, і шарудіння мишей, що сточують вічність під підлогами й за стінами, виразніше пересипається в темній кімнаті...
Розділ двадцять восьмий. Несподівана втеча
Вранці до Гайдученка зайшов Чмир. Артем лежав, як закам’янілий, дивлячись у стелю. Він закинув руки за голову й витягся всім тілом, і Чмиреві здалося, що його товариш мертвий. Він торкнув навіть Артема за лікоть, щоб перевірити своє вражіння, і той повернув бездумні очі на нього.
— Чого це ти так довго лежиш?
Артем знову поставив очі в ту точку, що й раніше дивився, і нічого не відповідав. Це занепокоїло Чмиря. Він почав торсати Артема, аж поки той не отямився. Стан трансу минув, і Артем ожив. Очі йому вже не пильнували точки на стелі, а блукали по кімнаті, ні на чому не зупиняючись.
— Артеме, що з тобою? — спитав тривожно Чмир, і Артем ніби вперше почув його голос.
— Він приходив до мене... Я нічого не розумію...
— Хто він? Про кого ти кажеш?
— Петро... Він каже, що паперів у нього немає...
Артем безсило мотнув головою й мовчки ліг, а Чмир дивився на нього широкими очима й не знав, про що питати й що говорити.
— Коли він до тебе приходив?
— Опівночі... Він вимагає від мене папери... Він каже, що в нього їх немає... Їх, виходить, украв хтось інший... От...
Гайдученко видавлював із себе слова, і вони шелестіли на його засмаглих устах і падали безгучно, як полова.
"Він не при собі... Йому цієї ночі щось привиділося..." — думав Андрій і з жалем дивився на Артема.
— ...Він вимагає за три дні папери... він загрожує... він знає все, що в нас робиться...
Очі Чмиреві мимоволі впали на підлогу й зупинилися на слідах коло порога. Це не могли бути сліди Артема — це сліди ніг, що немало йшли багнюкою, поки ступили в цій кімнаті... Чмир зрозумів, що всьому тому правда, що Петро був цієї ночі тут, а він, захисник і вояка,— спав! Андрій затурбувався й почав розпитувати про подробиці відвідин, а Гайдученко відповідав нескладно, і його доводилося по кілька разів перепитувати. Та й багато Чмиреві не пощастило дізнатися.
— Справа заплуталася ще більш... Я був переконаний, що досить мені дістати до рук твого "братика", як папери в нас у руках... А тепер... не знаю...
Чмир, насупившись, сидів і думав, а Артем лежав горілиць на ліжку й не ворушився.
— А про діда Данила ти його не спитав?
Артем подумав, немов не розуміючи запитання, і відповів:
— Ні...
— Я нічого не розумію... Та наколи отаманчик затіяв проти нас боротьбу, ми дамо йому відсіч! Так, відсіч! Я зараз піду до волревкому і все зроблю, що тільки зможу, а отаманові відсіч дам!
— Річ у тому, Андрію, що за три дні він нахваляється вжити рішучих заходів... Він не вірить, що папери не в нас... Він мав увесь час догляд і знає, що в мене вже розв’язано питання з термічною матерією, і я її виготовлював... Це його найбільш і цікавить...
— Знаю.