Завтра піду з харків’янами добувати перепустку. Якщо це вдасться, рушу тягаркою на Рівне.
Мама плаче. Брат розгублений. Тяжко.
Мама знову плаче. Стала дуже запобігливою, дуже розгубленою і говорить якимсь тремтливим голосом, чимсь нагадує дитину. Все це глибоко зворушує, а часом (тому що зворушує) — то й дратує. Лесик захворів на шлунок.
Сьогодні нарешті добув перепустку до Львова. Те, на що я витратив стільки енергії й часу, чого пристрасно ждав ось уже півроку, в що й вірити зрештою перестав, — розв’язалось вдало протягом двох хвилин. Ну, хіба ж знову це не вибрик мого Даж-бога? Чудно, неймовірно, але це так.
Приходжу вранці до школи на В. Підвальну, де містяться евакуйовані харків’яни. Зі мною йдуть до РеІсівкотепсІаШг ті співробітники "Нової України", які ще не встигли взяти перепустки на Львів, а саме: Щербина, Хуторський, Кіндратенко. Вже є чутка, що на Львів перепусток не дають. Приходимо (по дорозі приєднався старий Ващенко з Полтави). Справді, на Львів уже перепусток не дають, чую, як капітан одмовляє комусь із прохачів і пропонує Дубно або Брест-Литовський. Урядовець (українець) одмовляє Кіндратенкові, що перший звернувся: мовляв, Львів уже не приймає. Тоді втручаюсь я, пояснюю, хто ми, та підкреслюю, що ми лише четверо не встигли взяти візи, а решта співробітників редакції їдуть на Львів, — як же нам одбиватись од гурту? Це з усіх міркувань неможливо. Тоді він радить звернутися безпосередньо до капітана. Я наважуюсь і, поминаючи перекладачку, жахливою нім. мовою пояснюю капітанові те ж саме і прошу перепустки на Львів. Він стоїчно вислухує мій воляпюк, я ж в процесі розмови, мобілізувавши всі мої здібності, постерігаю, що говорю досить пристойно й легко, аж самому дивно. В усякому разі капітан усе прекрасно зрозумів, ще перепитав, з якої саме ми редакції, посміхнувся, — йому, видко, сподобалось і моя мовна сміливість і витриманість. Він дає розпорядження своєму помічникові-лейтенантові:
— Цим чотирьом панам дати Лємберг.
Виймаємо пашпорти. Треба ще й евакуаційну посвідку з місця евакуації, але у мене такої нема. Кажу тихо Щербині, що першим подає пашпорта, щоб посвідки не давав, не нагадував про неї — лише пашпорт. Він так і робить. Йому ставлять штамп й підписують — перепустка готова. Потім Кіндратенко. Потім я. Потім Хуторський. Готово. Кланяюсь капітанові, дякую. Він коректно теж уклоняється. Виходимо. Хлопці раді, обступили мене, дякують, що врятував їх. А мені й самому не віриться. Йдемо до Дніпра. Розповідаю їм про Київ. Весело, хороше. Так непомітно вертаємось до їхньої школи. Вони ще раз дякують за приємну цікаву прогулянку й просять конче зайти до них між 3—4 год. випити чарочку.
— Не можу. У мене ж виразка!
— Ну, то хоч так зайдіть... хоч на хвилинку.
— Добре, зайду.
23/11-43р.
Завтра їду. Або потягом, або тягаровим автом до Волочиська, звідти потягом до Львова. Маю залізничий Ausweis — вчора допоміг добути Ол. Ясеницький. Все відбувається прекрасно, для мене поки що сприятливо — Дажбог, Дажбог!
На базарі молоко стало в 5 разів дорожче, хліб — у 10 разів. Напруження в місті дедалі росте.
Чутки: большевики рушили на Дніпропетровськ. В районі Полтави — міцна німецька оборонна лінія, де ворогові буде протиставлено рішучий опір. Туреччина нібито схилилась на бік Англії. В Києві нібито відбуваються термінові арешти всіх громадян турецької, болгарської й румунської національности. Муссоліні нібито усунений, владу в Італії перебрав король. А большевики вже заняли Кременчук і Черкаси. Одним словом — ажіотація ворожого елементу по всіх закутках міста й разом із ним — всіх несвідомих і боягузів.
Днями приїхав А. Гак, що 72 доби добувався до Києва per pedes та всякими іншими засобами. У нього є число "Комуніста", де видрукована стаття з такими, між іншим, рядками: "...Оті зрадники, вороги народу Аркадій Любченко, А. Гак, О. Варрава, оті запроданці, гестапівці, яких рано чи пізно жде удар в спину партизанського ножа". Справа, значить, сурйозна.
Сьогодні роковини червоної армії. Большевики, мабуть, намагатимуться вчинити особливо потужний натиск. Можна сподіватися сьогодні нальоту на Київ — гостинчики заради празни-ка. Але день сьогодні хмарний. Хіба що надвечір випогодиться.
Одлига триває. Капотить, тече. Снігу в місті вже зовсім мало.
Зустрів Майстренка. Він щойно повернув із села, з Корнин-ського району. Настрій на селі, каже, пригнічений. Велика розгубленість. Ждуть большевиків.
24 березня. Львів
От і Львів. Довгожданий, вимріяний. Аж віри не йму. Невже Львів?
А було так:
Ще в Києві 25/ІІ від’їзд призначили о 12-й год. дня з автобази Цукротресту на Вознесенському спускові поруч із худож. інститутом. Мама найняла тачку за 300 крб., повантажили шість моїх тлумків і рушили — мама, Жорж, Лесик, я. Горобець, що заправляв від’їздом, уже вантажив речі на машину (тягарову), на яку зверху напнули халабуду. Зустрів мене дуже непривітно словами:
— О! А казали — тільки дві валізки...
У нього ж там повнісінько різних речей, якісь величезні скрині, навіть матраци. Я обурився, але промовчав і почав свої речі силоміць укладати. Вирішив одразу, що з хамом треба бути грубуватим і трохи нахабним.
Вітер з Дніпра, далечінь туманна, мжичка, і на ріці вже вода — але ж большевикам тепер важче поступати.
Прийшла дружина Горобцева, п. Стефця з двома дівчатками. Прийшла й Марія. Діти мерзнуть. [Мирон] Луцький з дружиною не з’являється, Пеленський також, а вони мають їхати разом з нами. Нервування, досада, розгубленість. Нарешті прибув Пеленський — ні, він не їде, він окремо вирушить іншою машиною днів через два. Горобець тим часом у місцевій їдальні для шоферів прилаштував своїх дітей обідати. Лесика не взяв, хоч діти вже подружились й гралися разом. Марія обурилась, покликала мене й сина, організувала так само обід для нас (діловита жіночка!) і лаяла Горобця. А вже 3-тя година, вже вечір наближається. Вирішили їхати завтра о 6-й ранку. Повернули всі додому Увечері забіг Веретенченко, приніс мамі невикористані хлібні картки кількох евакуйованих харків’ян, що завтра так само вирушають на Вінницю. Я сказав, що їду до Рівного, до Самчука. Ніхто в Києві не знав, що я рушаю на Львів.
26/ІІ. Вранці голюся, а малий мій лежить, кашляє. Поміряв температуру — 38,5. Раптом просить миску — блює. От тобі маєш! Що робити? В такому стані та ще на вантажній машині узимку хіба можна його везти? Несподіванка приголомшила мене. Мама теж не радить його брати. Починаю малого заспокоювати, обіцяю йому, що потім його мені привезуть. Він погоджується, але ховає голову під ковдру й плаче. Цілую, прощаюсь. Жаль бере неймовірний. Коли і як мені його привезуть? Не віриться самому, але іншого виходу нема. Сам почуваю сльози в очах — як боляче розлучатись з цим рідним хорошим хлопчиком, що зараз глибоко страждає і намагається приховати своє страждання, аби лише менш завдавати мені болю. Ще раз нахиляюсь, обіймаю, стискаю його горяче тільце... чи побачимось іще? Час такий, ситуація така, що хто зна...
— Мамо, бережи мені сина, бережи!
Мама обіцяє, звичайно, цілує мене, а я, заточуюсь, мов п’яний, виходжу з хати.
На автобазі вже є Горобці, Луцький з дружиною, Марія. Прощаюсь з М. в закутку коритаря, цілую її, дякую. Просить не хвилюватися за малого — вона його догляне, а потім на Великдень привезе до Львова. (Між іншим, речі його запаковані разом з моїми, і зараз уже неможливо їх видобути з навантажених пакунків, що горою лежать у машині). Ах, Маріє, сам Бог послав мені тебе — мій Дажбог. Поїхали. Речі падають. Прив’язуємо їх сяк-так. Потім речі витряслися, вмостилися й ми самі. Жінки й діти впакувались у найглибшому кутку халабуди, Горобець теж, Луцький в кабіні шофера, а я скраю, на задку, в найгіршому місці. "Бідний родич"! Але це дурниці — я ж їду, їду до Львова... якщо на кордоні не завернуть назад. У Житомирі о 9-й год. дня обідаємо в їдальні Дукротресту. Шофери п’ють добрий самогон, всі п’ють, і я п’ю, бо змерз — та все одно тепер, все одно у Львові лягать під ніж. По обіді рушаємо далі, прибуваємо увечорі до Хмельника й зупиняємося на ніч у дорожнього майстра. Пані Стефця виявляє до мене увагу, годує. Горобець лягає на ніч у машині на дворі, вартує коло речей. Я з іншими сплю в кухні на соломі, на долівці. На світанку виходжу на двір — шлунок мій капризує. За річкою — силуети башт у колишньому панському маєткові, обриси примхливого містка через річку. Співають півні. Добре вже вчувається подих весни у повітрі, зашерхлий вночі льодок хрумтить під ногами. На мені мої величезні панцеровані мисливські чоботи — от коли вони справді знадобились!
27/ІІ о 7-й год. ранку вирушаємо далі. Впізнаю старий "кате-рининський шлях" — шлях на Вінницю, обсаджений велетенськими дубами. М’яка погода, сіро. У полі клапті снігу, вже справді весна. І в рудому гайку під Летичевом, у синяво-фіалковій млі, що пливе між дерев, — теж вгадується весна. Яка рання, поспішна цього року весна! Дорога гірша, машина підскакує, трясе, і я турбуюсь за свою виразку — мені ж заборонено не то що трястися, а й швидко ходити. На дорозі часто трапляються групи селян, переважно дівчат з лопатами — вони очищують уздорожні рови від снігу. На чолі груп німці з організації "Todt". Назустріч раз у раз виникають довгі воєнні транспорти, виключно новенькі машини, що прямують на схід. А в тому напрямкові, куди йдемо ми (на захід), теж досить часто повстають низки італійських обшарпаних машин, в яких сидять такі ж обшарпані закутані вояки. Увечорі приїздимо до Проскурова, зупиняємось у будинкові приїжджих Дукротресту. Мої екзематозні вереди на переніссі ростуть, обличчя пухне, я маю вже вигляд потвори, і всі звертають на мене увагу, а Горобці позирають чи то насторожено, чи то співчутливо, в усякому разі бридяться. Ну, і чорт з ними. Нудьгую за Лесиком, але переконуюсь, що мені було б із ним у цій дорозі дуже важко. Увечері іду до нім. кіно — агітаційно-патріотичний, досить сентиментальний фільм "Angelina".
28/ІІ — неділя. В кімнаті зі мною перебуває евакуйований з Кубані агроном і евакуйований з Харкова агроном. Кубанець — свідомий українець, розмовляє досить доброю укр. мовою, нарікає на німців, що не дозволили одразу організувати кубанських кавал.