Завзята Креспі, де потрібно, могла попрацювати ліктями і вчила тому Соломію:
— Не чекайте, коли вас покличуть, цього може і не статися...
Усі довгі місяці у Львові Соломія не забувала тримати свою вчительку в курсі усіх своїх творчих справ. Вона чинитиме так і надалі. До Фаусти Креспі зі Львова, Кракова, Варшави, Петербурга будуть летіти аркушики, виписані тягучим, нерівним письмом Соломії. І Креспі також не забуватиме відписати своїй учениці, дати пораду чи просто підтримати у складній життєвій ситуації. "Тільки-но одержала телеграму і, признаюся, так зраділа, що не знаходжу слів, які б передали мої почуття. Тисячі поздоровлень Вам, моя дорога ученице. Ви на них цілком заслуговуєте після довгих страждань і боротьби". Вона розуміла Соломію і добре уявляла собі ситуації, в які та потрапляла. "Я добре усвідомлюю все те, чого доводиться зазнати молодій дебютантці, що стала об'єктом критики якихось дурнів, та все ж лишилася сама собою і не занепала духом". Так охарактеризувала випади проти Соломії Фауста Креспі — блискучий психолог і заклопотаний педагог, її листи — це прекрасна характеристика її самої. Так, Соломія мала щастя, натрапивши на таку вчительку. "Я зроблю Вам в Італії таку рекламу, яку тільки зможу, щоб із вами познайомилися й оцінили, і плекаю надію, що по Вашому поверненні до Італії Вас вітатимуть як зрілу артистку. А ми тим часом продовжуватимемо навчання. З нетерпінням очікую листа і газет. Сьогодні ж неодмінно повідомлю всіх про Ваш тріумф у "Фаусті". Дуже прикро, що міс Александер вирушила на кілька днів до Лаго-Маджоре, але вона повернеться на цьому тижні. Ви напишіть їй також, коли тільки зможете, адже вона Вас так любить.
Прошу Вас, заради бога, не переобтяжуйте свій голос. Вибираючи опери, звертайте увагу на те, щоб вони в усьому відповідали Вашим вокальним можливостям. Тоді Ваше майбутнє зебезпечене".
Соломія вже знала, на що сподіватися: насамперед — голос, по-друге — музикальність, яку вона не стомлювалася розвивати все життя, і по-третє — набуття не тільки сценічного досвіду, але і закулісного, щоб не дати себе відсунути на другий план. Бажаючих зробити це в артистичному світі, в якому торувала собі дорогу Соломія, було досить, аби здолати не одну нестійку натуру.
Тієї осені, намагаючись потрапити в оперу, Соломія часто бувала на імпровізованій співацькій біржі. її вже там знали і одного разу надіслали запрошення, в якому було зазначено час: шість годин п'ятнадцять хвилин. Соломія старанно готувалася, розуміючи, що на такому спеціальному прослухуванні може вирішитися її доля. Яка ж вона була здивована, коли, зайшовши до зали, почула своє ім'я і оркестр уже почав грати. Хтось стурбовано шепотів адміністратору, що Крушельницька не прийшла, а оркестр про це не знає. Соломія, не встигнувши роздягнутися і не знявши навіть рукавичок, піднялася на сцену і почала співати...
їй аплодували всі, а директор Кремонського оперного театру запросив для участі в прем'єрі "Манон Леско" Пуччіні і підписав контракт.
— Тільки будьте ласкаві, синьйоро Крученіскі,— сказав їй директор театру,— не запізніться на гастролі так, як ви запізнилися...
— Вибачте, шановний,— досить різко перебила його Соломія,— я прийшла вчасно.— І показала йому листівку. Директор вибачився. Він призначив на шість, чиясь рука дописала "п'ятнадцять хвилин".
Бути пунктуальною для неї — справа честі.
Отак Соломія підписала свій перший контракт в Італії. Вона любила цю країну, її народ. Можливо, вона могла лишитися тут назавжди. Італія стала її довічним, але другим коханням.
Контракт містив умови не такі вже й світлі. Дирекція залишала за собою право після трьох вистав розірвати його, якщо виконання артиста з будь-яких причин не відповідатиме поставленим вимогам або не дасть касового збору.
До початку гастролей залишався ще місяць, і Соломія готувалася. Одного дня до них завітав високий, вельми пристойний чоловік із трохи банькуватими очима. У Кру-шельницьких часто бували земляки з України, які потребували допомоги чи поради на чужині. І цю роль радника, яку мимоволі Соломія взяла на себе ще в роки бідності, вона залишить собі на все життя. Отож сестри призвичаїлися до несподіваних візитів, та цей гість поводився інакше. Він довго й уважно розглядав Соломію і, тільки в чомусь упевнившись, відрекомендувався:
— Джакомо Пуччіні. Я автор музики "Манон Леско" мені... мені сказали, що ви маєте співати Манон на прем'є рі в театрі Кремони.
— Так, але гастролі починаються тільки в січні.
— Вельми зручно... отже, ми маємо час.
— Даруйте, для чого час?..
— Щоб ви, голубко, добре вивчили партію Манон. Я б хотів запропонувати вам професора Карініані...
Композитор Пуччіні тоді ще не зажив великої слави, як вже мали, скажімо, Леонкавалло або Масканьї. Він потерпав за прем'єру своєї нової опери в Кремоні і понад усе бажав успіху. Бо ж на ту саму тему написав оперу Массне. Пуччіні погодився з кандидатурою Соломії на роль Манон, але вирішив сам простежити за розучуванням партії. Безпосередні репетиції він доручив професорові Карініані, пізніше видатному знавцеві його творчості.
Соломія погодилася на пропозицію Пуччіні, і розучування почалося. Під керівництвом композитора вона вивчила свою партію і всю оперу до найменших подробиць, що для неї вже тоді стало непорушним законом.
Репетиції продовжувалися в Кремоні, куди терміново виїхала Соломія. Спочатку вони проходили під фортепіано, а потім у супроводі оркестру. На останню репетицію прибув Пуччіні. І він, і його родина були захоплені Соломією, і відтоді почалася їхня дружба.
Прем'єра пройшла блискуче. Хоч не без несподіванок. Соломія хвилювалася, як ніколи в житті, і перед самим виїздом на виставу раптом відчула, що в неї... пропав голос! Спробувала говорити — шепіт. І тільки коли розплакалась від переляку, разом із сльозами видобула перший звук. А перед виходом на сцену відчула, як спала перенапруга, і співачка знову стала справжньою володаркою сцени. Коли її партнер з переляку забув слова, Соломія без труда проспівала його шматок, давши йому таким чином можливість оговтатися. Після вистави вона тільки сказала зблідлій від хвилювання Олені:
— Гарна річ принципи. Хоча б такий — знати всю оперу!
Після Кремони Соломія виступала в Сан-Ремо і Удіне. Це було її перше турне по Італії, і воно принесло їй багато радості. Переконалася, що таки добре надається до професії оперної співачки. її не дратували постійні роз'їзди, зміни готелів і театральних сцен, запаковування і розпаковування валізок. І це було заспокійливою ознакою. "Я люблю зміняти щораз знайомства,— писала Соломія,— і так буде вічно зі мною... Це є найінтересніша річ, котра... тримає мене на цім світі. Я осьде до марної ресторації піду, а як нема в ній багато людей, то зразу ж тікаю, бо скучно". Любов до публіки була притаманна її натурі.
Розділ II
ХВОРОБА. А з дому надходили звістки одна гірша за другу. Соломія відчувала нещирість у листах від батька, його фальшивий оптимізм дратував її, бо мала більш точні відомості од Павлика. Він сповіщав: "Прошу Вас конче написати зараз словечко про Ваш душевний стан, а тоді я Вам напишу про брата. З ним дуже погано..."
Антону було тільки двадцять сім років, він мав великі здібності, міг би багато що зробити. Соломія, часто згадуючи Антона, особливо вечорами, бачила його так виразно, що заклякала з подиву. їй хотілося торкнутися братових чистих очей, світлого чола і м'якого, ласкавого волосся... Вона вдивлялась у темряву, наче хотіла побачити його веселим і здоровим... І спливали картини відвідин лікарні. Землисте обличчя, тремтячі руки, які збуджено гладили одна одну. З плачем вона зривалася з ліжка і бігла до Олени, притулялася до сонної сестри... Жахи осідали по кутках, але не покидали її кімнати.
Уранці Олена нічого не питала в сестри. Все, що трапилося з Антоном, було великим горем.
Яке то нещастя, коли близькій людині не можна допомогти! Соломія переглядала, перечитувала його листи, особливо останню записку, в якій він писав, що, не маючи надії видужати, хоче напровадити її на справжню дорогу. Просить піклуватися про родину, яка понесла стільки коштів і труда, щоб допомогти їй, бодай небезпосередню вигоду дати їм. "Досвіду,— писав Антін,— маєш доволі до сього часу, щоб зрозуміти ідею життя, принесеного на користь родині і вітчизні, а тим самим і цілій людськості".
Добре, що були репетиції, виступи, переїзди. Соломія забувала, а потім стомлене тіло і серце вимагало відпочинку. Помалу вона навчилася користуватися працею як досконалими ліками. Ніколи не вживала ніяких снотворних або заспокійливих.
Одного дня прийшов черговий лист від Павлика, і Соломія, тільки глянувш на нього, відчула недобре. Поволі розгортала аркуш паперу: "Мій добрий і бідний друже,— писав Павлик,— я тільки що послав Вам посилку, а коли вернув з пошти, прийшли Ваші батько і казали мені, що з братом Вашим дуже погано. Кріпіться! Я сам приходжу до переконання, що краще перестати жити, ніж так жити, як йому. Лікарі втратили усяку надію..."
За півтора місяця,— у грудні 1894 року,— закінчивши виступи в Італії, вона приїхала до Львова. Місцевий оперний театр знову запросив її на відкриття сезону. Минулорічна перемога ніби забулася, але не подарувалася їй.
Соломія відчула це одразу. Та знов, як і в минулому році, обставини змушували йти тільки вперед.
Брат помер. Того ж дня, як останньою поклала вона гілочку на могилу брата, ввечері мала співати в театрі.
Газета "Кур'єр львівський" після відкриття сезону вмістила таку замітку в розділі "Театр, література і штука": "Опера. Обіцяного на суботу "Фауста" Гуно, з приводу недиспозиції п. Мишуги, замінили "Сільською честю". Сантуццу співає панна Крушельницька, Туррідду п. Ле-вицький...
Панну Крушельницьку після повернення з Італії сердечно вітали, вистачало і квітів. Але не можна затаїти розчарування, викликаного її співом того вечора. Виною тому може бути хвилювання, яке пояснюється першим виступом у нинішньому сезоні. Дивна річ. Кілька місяців тому в "Трубадурі", "Фаусті" Крушельницька захоплювала публіку своїми успіхами. Зовсім інше враження було в суботу в "Сільській честі". Головне — це тривале тремоландо.