Сидів, сидів я кран плити, а далі підвівся, витяг, що там було в мене, і зав'язую в клуночок... І так мені болить, так болить — краще не жити!
А як зняв я з себе піджачок триковий, що я його про свято мав,— нуар на кольор і в смужечку,— так і просто заплакав я.
І як не заплакати було, громадяни ви мої дорогії Півжиття я тоді відкидав від себе і серце роздирав, а спереду не мав нічого і не знав, де голову схилю!
І пішов я тоді в Миргород.
Це не столиця, звичайно, і не який Київ, а все ж місто і, дозвольте сказати, центр: три млини парові — один так і триповерховий; шкіл багато, і одна навіть така, де горшки ліплять. Звичайно, торгівля всяка, особливо неділями, і крамниці... А на вокзалі, де залізниця, пам'ятник славнозвісному письменникові Миколі Васильовичу Гоголю — стоїть він до поперека, а навколо квіти. Тут і гуляють, кому охота, а для инших садок у самому місті і навіть народній будинок для розваги.
А люди живуть хто як: одні хліб сіють, є й чиновники, а більше так, що з базару живуть — так і дивляться, що б його купити або продати...
Прийшов я туди — думав, що загину зовсім. Не знаю нікого й що його далі робити. Живу на заїзді, а ввечері біля воріт сяду, насіння лускаю... Однаково, нічого не вдієш і, може, топитися доведеться. Та тільки трапилося мені тут знайомство одне дуже приємне. Підходить до мене франт у котелку і дивиться на мене з посмішкою.
— Дуже мені ваші риси знайомі,— каже.— Ви не Грицько Каленикович Водоп'ян із Малих Сорочинець? Він ще мені сорок копійок винен.
— Ні,— відповідаю,— я не Грицько Каленикович Водоп'ян, а Сичов, Микола Сергійович.
— Ну, то що такого! — всміхається.— Будьмо знайомі. Я Самійло Ількович Рибкін, служу в гастрономічно-мануфактурному підприємстві
Ніжку об ніжку стукнув і вклоняється.
— Дуже приємно,— кажу.— Сідайте, коли охочі.
Сів він, погомоніли ми трохи — бачу, освічена кругом людина, одне слово — городянин.
І став він до мене мало не щовечора ходити, а то й погуляти куди підемо вдвох. Розповів я йому потроху все життя своє і що гроші кінчаються, а він співчуває.
— Симпатична ви,— каже,— людина, та тільки дуже ідеальна! А про життя не хвилюйтесь — я вам посаду знайду, і ніяких відсотків мені за це не треба.
Справді, за якийсь тиждень зробив він мене за кухаря і лакея в готелі "Ермітаж", що за рогом коло аптеки.
І став я, громадяни мої дорогі, наймит. Приїде, було, бурбон який свині купувати або так, за потребами,— а ти йому готуй усяке тонке меню, ліжко йому стели, в крамничку для нього бігай! Та ще й вашим благородієм взиваєш, щоб на чай дав! Ех! І кинув би йому того двугриве-ного просто в пику — та що вдієш, з того живеш!
Живу ото я в "Ермітажі" й навколо роздивляюсь. І бачу я, дозвольте сказати, що й тут сама нерівність, як по селах... Одні — дуки або ж крамниці мають, а решта — тільки ради хліба щоденного живе! Пригадую, було, своє життя, до инших його рівняю і бачу — несправедливо все збудовано. А начальство тільки за багатих турбується і податки з селян бере.
І прийшли тут думки до мене: "Як же це так? — думаю собі.— От Олімпіяда Савична казали: "Культурні всі керують",— а де ж вона, та правда, на світі білому?"
І звірив я це все другові своєму, Самійлові Ільковичу Рибкіну.
— Ах, який же ви ідеальний чоловік, Миколо Сергійовичу! — каже він мені задумливо.— Ах, який ідеальний! Вам би хотілося, щоб усі щасливі були і свій хліб із маслом вживали! А тільки цё вже така природа речей, що все через гроші в нас буває, одне слово — капіталістичність. Та тільки може це все відмінитися, і тоді буде, ідеальний мій Миколо Сергійовичу, буде тоді...
Та й не сказав, що саме буде тоді.
А тут і війна всього світу почалася. Я, звичайно, білобі-летник, а Самійлові Ільковичу довелося на фронт з музикою їхати: він хоч і не грав ні на який трамбон, та був у нього знайомий один, так той і влаштував його в барабан бити. Плакав дуже мій друг і побивався... "Іду,— каже,— і може, край мені буде, коли куля в серце! Іду і все кидаю: і Софій-ку,— це дружина в нього така була,—і всю фамілію, і вас, Миколу Сергійовича Сичова... І нащо для мене вся ця війна, досить з мене і гастрономічно-мануфактурного підприємства!"
А вже як у потяг сідав, одвів мене вбік та пошепки, а в самого очі аж палають: "Ну, Миколо Серійовичу, де ж тут справедливість? Одні на обороні зароблятимуть, а я..."
Та й махнув рукою і пішов до вагона.
Що таке війна, ви й самі, громадяни мої дорогі, знаєте, і я вам за неї не розповідатиму. Тепер так і всі причини ясні — просто, щоб капіталізм більшити. І, звичайно, зробила війну буржуазія. А що люди кров проливають і бідність через неї по всіх країнах — так це їй байдуже і навіть приємно: бідніші люди — дешевше найматимуться. Ясно.
Просто жах — що тоді діялося навколо! Яка вже там культурність, дозвольте сказати, коли один одного вбивають! А жити все важче й важче, так що й розмови почалися — і коли воно все це скінчиться! І просто незадоволених багато стало. Ну, а тільки не всі: инші дуже добре через війну заробляли, і їм кортіло, щоб вона щодня була. Такі аж лютували, що масовий народ наче нарікає.
Мій господар, як позамикаємося вночі: "Все це студенти та соціалісти збурюють! — каже.— їм, голоштанникам, плювати на Дарданелли, а імперія через них загинуть може! Замикай,— каже,— Миколо, вікна краще: тепер усяке так і пасе, щоб капітал поскубти..."
Позамикаємо все, полягаємо, а я не сплю. Думаю, все думаю. І про життя, і про несправедливість, і про Олімпія-ду Савичну. Приїздили з маєтку, розповідали — через війну не сватає її ніхто, і вона аж пожовкла. Ех, Олімпіяда Савична, Олімпіяда Савична! От вам ваші культурні та благородні! Один одного вбивають, а на вас — без уваги... І молодість ваша, дозвольте сказати,— марний цвіт!
І почну, було, мріями займатися — як-то воно було б, коли всі рівні і ні бідних тобі, ні багатих... І навіть плани всякі складаю. Так, громадяни мої дорогі, від нещастя особистого життя прийшов я до мрійности про инше майбутнє, а далі й до планів.
А тут і почалось. Як воно було, в Миргороді невідомо, а тільки чуємо: цар з трону зійшов, і міністрів поарештова-но. Та не встигли ми в Миргороді й призвичаїтися до цього, кажуть — Керенського на царя зроблено. Що за знак такий? Не розберемо. А тільки спокою ніякого і жити ще важче... Одні радіють, инші смутні ходять і все на столи вилазять і промови виголошують, щоб війну аж до кінця вести. А яка вже там війна, коли народ голий і нове життя починається? І відразу нічого не стало: спочатку краму всякого, а далі й соли. А люд увесь аж шумує та за землю хапається. Тут усім погони позривано, і пани повтікали, і мій господар, власник готелю "Ермітаж", завісився.
— Пропала, пропала,— зітхав усе,— держава! Де ж таки бачено: гроші були, а тепер сама чекова книжечка?
А одного ранку дивлюсь, а він аж посинів і рушником за шию прив'язаний.
Не стало мені посади і грошей нічого немає — одне слово, став я справжній пролетаріят. Тиняюсь по місті — і вже нічого зрозуміти не можна! Коли це чуємо — мир без контрибуції; і салдати з фронту посунули. І сталася тут революція. Що тут діялося — і розповісти не можна, а в мене не то що піджачка трикового не було вже, а, дозвольте сказати, сама сорочка на тілі... Коли це пошумувало-пошумувало — і стала влада на місці. І всюди папери про це наліплено.
Ходжу я з мітингу на мітинг — і мало не плачу з радости! "От воно,— думаю,— справжнє життя почалося! Кожний тепер голос має і може всім керувати". А що їсти самому нічого, так я навіть забував — таке почуття було! Та скажи мені тоді хтось: "Умри, Сичов, і через тебе всім щастя буде!" — вмер би, дозвольте сказати, і навіть тієї ж хвилини.
При таких моїх почуттях бере мене хтось за лікоть; обертаюся — друг мій Рибкін! Сяє весь, і портфель під пахвою.
— Дуже радий,— каже,— що бачу вас, а тільки в мене комісія тепер, і я часу не маю. А ви заходьте до мене завтра, і досить вам нічого не робити, і я вам роботу доручу.
Приходжу я вранці, куди він казав мені,— людей, як бджіл! А тільки він побачив мене, вилазить з-за столу і каже:
— Тепер робітники потрібні, а я вас знаю як людину. І ось вам доручення: ви кухар у маєтку були і знаєте, як по-сільському господарювати, то їдьте в маєток колишнього поміщика Підопригори і завідуйте там.
Дає він мені папери і баче, який я весь без костюма.
— Чекайте,— каже,— треба, щоб у вас вигляд був! І подарував мені галіфе.
І почався тут історичний період мого життя.
XX
З Миргорода їхавши, наче переродився я. Роздивляюся на природу навколо, а сам почуваю, що я не" той Сичов, як раніше був, а инший і розпочинаю діяльність усім на користь. "Ага,— думаю,— товаришко Олімпіада Савична Сметанкіна, ось ви казали: некультурні мужики і тільки закони виконують... Аж ось вам таку культурність заведемо, що пальчики обсмокчете! І на закони ваші нам, дозвольте сказати, начхати! Казали, що не герой я, і сміялися — аж ось побачите, хто такий єсть Сичов".
Всякі плани я собі в голові малюю, та тільки, дозвольте сказати, все це в мене з Олімпіадою якось перемішано. І єсть це, громадяни мої дорогі, моя драма, що не зміг я від самого себе відсахнутися, а намагався все докупи звести з собою.
І коли б не це, може, и з вами приємности розмовляти не мав би.
Приїздю я в маєток. Іду садком — тиша і кам'яним богиням голови відбито. Тут всякі спомини на мене посунули, а я подивився гордо на все і навіть посміхнувся: не за тим я приїхав, а щоб працювати!
Та тільки обдивився я весь маєток — виходить, і завідувати нічим. Самий будинок без вікон, без дверей стоїть, а в ньому рояля розбита та канапе подерте... А землі так і зовсім ніякої немає. Тобто є, та її селяни забрали.
"Ну,— думаю,— це нічого! З господарством селяни й самі раду дадуть, а я коло культурности краще заходжуся".
Виходжу я тут на ґанок — і стоїть проти моїх очей Олгім-піяда! Серце в мені застукало-застукало, а вона схудла вся, ну й не молода, звичайно... Довго мовчали ми, й тільки вітрець повіває. А далі й заговорили:
— От і побачились ми, товаришко Сметанкіна! Як же ся маєте?
— Так, взагалі... А як зникли тепер таточко, то і зовсім зле і на хліб ледве заробляю... Шию сорочки всяким му-
Тут не втерпів я і почав її вичитувати за це слово.