Тим навіть вище стоять від не одної панночки.
— Добре, добре! — воркнула Зоня роздразнено.
А Маня мовчала. Славко не мав відваги пояснити їй сей звичай народний; здавалося єму, що якби не він, то такої "неприємності" Маня не зазнала би. Чувся винуватим перед нею, хоч вини своєї не міг добре розібрати. Відвів засумова-ну дівчину додому — і вже того дня з нею ані не бачився.
Вечір провів дома у родичів, а відтак на проході з Дорошем.
— Звідки дівчатам прийшла гадка співати про тебе і Маню в гагілці? — питався єго Дорош.
— Або я знаю? Мабуть, тому, що я в дворі жию.
— Ей, небоже, щось оно мусить бути на тім, коли вже й сільські дівчата о тім плещуть!
— Чуєш, Дорош! Не говори дурниць! Подумай лише: она донька дідича, що має на кількадесять тисяч маєтку, а я хто такий, чим я буду? Мізерним попом! Чи то для неї пара?
— Ну-ну, але дуритися в дівчині можеш... Она нічого собі...
— І се неможливе,— оправдувався Славко.— Адже знаєш: ще року нема, як я свою дійсну любку видав замуж...
— І що з того? Хіба другий раз залюбитися не можна? Ще ліпше, як перший раз!
— Мені здається, що годі, бодай мені... Я знаю, що почуття зміняються, але на то, видко, потрібно довшого часу.
— Я там твоєї душі не знаю, але вір мені, що можна і другий, і третій раз любитися зовсім не гірше першого. Поети не вірять у таку любов; їх поезія все має тілько вісімнадцять літ; она не сміє зважати на прозу життя і сама себе висмівати; але правдиве життя учить нас чого іншого.
— Другий раз любитися,— замітив Славко задумчиво,— ні, се неможливе...
— Чому неможливе? — питаюся тебе.
— Тому неможливе, бо, коли любов була правдива, то она скінчитися не може навіть тоді, коли не довела до якогось успіху. Скінчилася она, то значить, що не була правдива...
— Ой-йой! — жалував Дорош товариша.— Та бо ти говориш, як школяр. От видиш, я кручу папіросу, завиваю спрепароване зілля в бібулку. Процедура зовсім проста і непоетична. З того зіллячка не було би найменшої приємності, коли б не було огню. Отже, добуваю огню (Дорош засвітив сірника) і запалюю, розуміється, такий тютюн, який маю. Коли б мав ліпший, то закурив би ліпший... Бачиш: куриться, огонь подав мені ту приємність, що мені від нікотина в голові троха замакітриться. Того люди також потребують, тому і шукають того. Так... Тепер же ти сам знаєш, що огонь сей за кілька хвиль погасне. Я викурю папіросу і оставлю зовсім непахучий недогарок, котрий можна лише кинути на землю. Отеє маєш одну любов... Але одної тобі мало, отже, ти шукаєш другої... Закурюєш нову папіросу. Маєш ти добру цигару, то і цигару закуриш...
— Ти вже, бачу, зовсім зійшов на професора,— перебив єму Славко,— цілий наочний виклад мені держиш. Певна річ, житє не таке поетичне, як поети єго описують, але всі ми повинні старатися вливати красу в житє, а властиво добувати з життя те, що в нім красне, а не прикривати ще єго земним болотом. Сама природа прикриває всяке болото і падло зеленою гарною травою, прибирає квітками, нищить єго, нове житє вливає в него, а ми сіру буденщину приймаємо за найвищу мудрість життя і ставимо її за правило життя. Ні, на таке я не згоджуся!
— Sunt lacrimae rerum ',— сказав на це Дорош.— І твій рожевий погляд на світ має сумний бік... Але почекай-но ти, скажи мені по щирості: чи ти за своєю Стефкою ще так само тужиш, як торік восени? Правда, що ні! А фотографію єї носиш?
Кожда річ має свої сльози (латин.).— (Приміт. авт.).
— Не ношу і не тужу так, то правда. Іноді й на кілька днів зовсім забуваю свою пригоду...
— А бачиш! — тішився Дорош.
— Чекай: з того ще ти не можеш виснувати собі, що я підпер твій погляд. Коли я тепер, пригадавши собі Стефку, чуюся деколи байдужим до неї, то се лише доказ, що я єї не любив так, як потрібно.
— Як потрібно...— повторив Дорош.— Любові не мі риться ані метром, ані літрами! Коли ти можеш знати, чи любив так, як потрібно, чи ні? Як же ти хочеш: "щогодини ложечка", як лікарство?
— З тобою годі договоритися!
— Чому годі? — питався Дорош.— Ти договорився до того, що Стефки не любив як потрібно, а властиво, що вона не заслуговувала на правдиву любов. Ну, добре! Отже, коли ти досі нікого не любив, то ти на моє питання, чи не дуришся в дідичці, не повинен був закриватися тим, що ти вже раз любив, а другий раз не можеш. Се ж логічно! ні?
Загнав Дорош Левицького своєю логікою в такі нетрі думок, що той не міг з них вибрести. Тому покинув боронити себе теоріями, а сказав просто, хоч роздразнено:
— Хто підозріває мене, що я дурюся в Мані, той мусів хіба на голову впасти. Люди все більше знають сказати щось про чоловіка, ніж він сам про себе. Она багата, а я... Дай спокій, не дошкуляй мені!
— Почекай, Славку! — обставав при своїм професор.— Homines sumus 1 — і я, і ти, і Маня. Она, так само, як ти, не має серця з золота, хоч сама заможна, тілько з м'яса... таку саму торбину з м'яса в грудях, як ти. Отже, може за-любитися в тобі... Може, і любиться вже, хто там дівчину відгадає?! Так ти возьмися гарненько до діла і дідичку хап! разом з єї грішми. Будеш паном! А она сама також нічого собі.
— Она в мені не дуриться! — успокоював єго Славко.— Не бійся! То не сільська гуска, що леда в кім залюбиться.
— Ну, адже ти не є леда-хто!
— Ет, глузуй собі з кого іншого, а не з мене! Оба на хвилю замовкли.
— Чей ти не загнівався на мене? — спитався знов Дорош.
— То ні, але підозріння твої пусті!
— Коли пусті, то киньмо їх! Однак що ти властиво думаєш з собою починати?
— Жду!
— На що?
— На хвилю, котра мені скаже або женитися, або висвячуватися безженним. І за одним, і за другим промовляє багато обставин, тому й рішитися трудно. Так я і жду.
— А тим часом?
— А тим часом бавлюся в патріота, працюю для народу,— передразнював Славко сам себе.— Ні, знаєш, Петре, поважно кажу тобі: я вчуся тепер в школі життя. Щотижня відкриваю в Заліссі пречудні річі і вже відкрив їх стілько, що аж налякався і почувся безрадним супроти них.
Славко оповів Дорошеві свої заходи і розчаровання. Дорош слухав і, коли сміявся, то все з оптимізму Славка. Той не тратив надії на успіх, а Дорош дуже не вірив своїм братам з-під сільської стріхи.
— Я,— казав Славко,— досі тілько орієнтувався в селі, агітував, але тепер возьмуся добре до роботи, коби тілько я чимскорше уладив свої власні діла... А то ся непевність мучить мене...
Дорош дав єму раду таку:
— Роздобудь для села сто тисяч, господарюй ними розумно, не давай їх, борони боже, в руки хлопські, тілько дай їм їсти, одягни їх і справ їм музики — а станеш заліським пророком. Хлоп — то несвідомий, але найзавзятіший прихильник "жолудкових ідей" і притім великий любитель забави.
Ту розмову з Дорошем, практичним хлопським сином, що ще хлопцем в гімназії мусив заробляти на власне житє, розважав Левицький принагідно довший час. Особливо спонукала єго та розмова придивитися ближче своїм відносинам де Мані. Досі не здавав він собі з них справи. Жив з дня на день, учив Стася, учив свої сестри, ходив по селянських хатах, або без цілі на проходи, читав дома багато, розмовляв з Заборовськими о звичайних річах — і що ж більше? Ніщо, єй-богу, ніщо! Тим часом не лише сільські дівчата виявили свій здогад в гагілці.^не лише Дорош відважився дошкулити єму дідичкою, а навіть проворна бабуся Клав-дія перевідала, мабуть, дещо і раз взяла єго на випит. Він і слухати не хотів того, тілько й чув замітку бабусину, що "то було би не зле, якби вдалося!"
"Якби вдалося!.." Коли ж бо Славко був пересвідчений, що раз, оно єму не вдасться, по-друге, він за тим зовсім не тужить, навпаки, маєток Мані будить у нім підозріння, чи взагалі може він любити її щиро (коли би того маєтку не мала, то ще би уважав то можливим), а по третє: що він Стефки ніколи не забуде. Хоч він про неї часто так тепер не гадає, як колись, та чому єму так прикро, коли згадає? Що за чуття будиться в нім тоді? Чи то жаль по страті, чи вражена гордість, чи таки та дійсна любов, що ніколи не кінчиться, хоч би її й які розчаровання прибили? Мабуть, се таки не що інше, тілько ся любов... Що ж то? чи кожда любов мусить вести під вінець? А коли не заведе, то мусить скінчитися? Житє — то не роман, писаний для покоївок і студентів!
Маня... що таке велике вона? Она й небагато гарніша як Стефка! То правда, що вона має більше доброго серця і розуму, більше, сказати б, делікатна в поступуванню своїм; але ж такі прикмети можна подибати у тисяч дівчат і проте молодці за ними не тужать, не шукають їх, а не раз і оминають... А ту з поговорів виходило би, що він як не на гроші, то на се дався зловити. Він! Славко Левицький, що тому кілька місяців свою суджену "видав замуж"!
А може, Маня залюбилася в нім? Коли б залюблені поступали собі так, як тепер вона поступає собі, то справді чудна була би то любов! Кілька днів по великодні явно оминала єго, що єму, розуміється, не могло бути приємне, бо приходив на різні здогади; але відтак знов з ним розмовляла, як звичайно, хоч не вияснила єму, чому єго оминала. З цілого "непорозуміння" лишилося тілько щось, що здавалося Славкові занадто великою повагою. Він пригадував собі, що давніше она не раз щиріше з ним розмовляла, навіть жартувала... так, се правда... але се також правда, що і давніше не розмовляла о чімсь дуже сердечнім. Звичайні розмови інтелігентних людей... Годі ж від Мані жадати, щоби она все була в однаковім настрої. їй уже двадцять один рік, то і повага та спокій їй до лиця.
Минув квітень і більша половина мая минула — а в їх спокійних відносинах ніщо не змінилося; Славкові тілько прибула нова журба, що батько западав на здоровлю. Аж при кінці мая, в перші роковини смерті Заборовської, склалося, що Славкові роз'яснилося троха згадане непорозуміння. Маня була того дня дуже розжалоблена; она провела трохи не цілий ранок на могилі матері, а й пополудні походжала смутна по парку. Потішав її батько, потішав і Славко.
Він сидів у тіні старих лип та читав книжку, коли она надійшла також з книжкою.
— Дозволите коло вас сісти?
— Прошу дуже. Ви, певно, перед хвилею знов плакали?
— Що ж діяти?
— То правда, що спиняти сліз не треба, від них легше, але все ж можна собі найсумніші пригоди в житті вияснити спокійно.
— Не потішайте мене,— відповіла Маня,— я знаю, що у вас добре серце...