тій асекурації стоїть таке написано — я вам переловім по-вашому ("Слухайте! слухайте! тихо!" — озвалися голоси між козаками): "Ми, Ян Кароль Ходкевич, воєвода віденський,— і дальше понази-вані всі панове комісари, назначені від Речі Посполитої до воєнної ради,— маючи бачність здавна на панів молойців війська короля його милості запорозького мензтво і відвагу, на статечне при війську короля його милості їх стояние в голоді, на нужду і страту немалу коней військових, позволили-сьмо їм іменем Речі Посполитої в нагороді 50 000 зл., хотячи то мати по них, аби на тій експедиції рівно, як і ми, витримали, а по щасливім, дасть бог, повороті одні на Запорожжя, другі до домів своїх без вшеляких куп і утисків духовний КЙМІ 1 і шляхетських дібр роз'їхалися. А Річ Посполита на дальші часи вдячністю суму ту виш меновану на день рождества Христа-Спасителя подлуг календаря старого до Києва повинна буде відослати, котру старші від війська назначені відберуть. Для ліпшої певності руками своїми підписуємося і печатки наші прикладаємо. Datum в обозі під Хотином, die 14 Septembris, anno Domini 1621" 2. Отеє письмо я передаю вашому панові гетьманові, а вас ще раз прошу: не покидайте нас! Витримайте статечно до кінця! Я знаю, що ви королевича його милості не покинете у такій біді!
Собіський передав Сагайдачному "асекурацію" і зіскочив із стола. Козаки якусь хвилину тілько гуторили із собою, мов нараджувалися; а там небавом оклики почалися щораз голосніші, і вкінці комісари почули: "Лише 50 000 за нашу втрату і за нашу службу! А німцям як платите? Ми чим гірші? Покиньмо їх!"
Якийсь час колотилося так у громаді, поки знову зірвався такий крик певдоволення, що комісари
1 Короля його милості.
2 14 вересня, року божого 1621 (латин.).
пійшли самі в товпу пояснити всім справу і втихомирювати. Вкінці просили ще Сагайдачного, щоб він промовив що до козаків, може, його послухають. Сагайдачний не хотів промовляти, але не було ради, мусив вилізти на стіл, щоб його було видко, і промовити. Він сказав:
— Питається мене дехто, як я дивлюся на ту асекурацію. Я вам скажу як: була у чоловіка жінка — лиха, дурна, лежибока, та ще й чепуритися любила; не рад, бідний, був і дитинці, що у них найшлася. Коли пронеслась чутка, що орда підступає. Зібрався чоловік, щоб з'їхати у друге місце, і увійшов у хату попоїсти. А жінка ото йому й каже: "Для поспіху, мов, ти їж борщ, а я м'ясце, бо мене дитина ссе". Пришилось їхати вже; завів чоловік кобилу в голоблі; не запряг, так лише поставив. "Сідай,— каже до жінки,— бо вже орда під селом, а я для поспіху верхи сяду". Скочив на кобилу, махнув батогом — був тут та й нема... А жінка лишилася на возі. Так воно й тут: для поспіху самі поз'їдають м'ясце, а нам кажуть їсти борщ; зате й ми, коли захочемо, для поспіху сядемо верхи, а когось там лишимо без кобили на возі. Зрозуміли? Ну, коли зрозуміли, то розходіться!
Козаки засміялися і подобріли. Коли ж до того хтось там пригадав козакам, що єсть же перед носом у них турки, а в турків у наметах усякого добра ще багато: не допустить бог померти з голоду,— вони погодилися з долею і почали розходитися. Польські комісари слухали здивовано приказки Сагайдачного і питалися його потім, як він її розуміє. Чи, може, гадає сісти верхи на кобилу, коли вже орда під селом, а жінку лишити на возі? Сагайдачний усміхнувся лукаво і втихомирив панів: се тілько приказка, жарт, щоб забавити козаків. Чи зрозуміли, чи не зрозуміли козаки приказки, а от розходяться. Про се йшло. А він ляхів під Хотином не покине, хіба що така була би воля всіх козаків і всеї козацької старшини,— тоді він, звісно, не порадить нічого. Собіський просив Сагайдачного витримати ще скілька днів, бо заноситься на мир, турки, видко, м'якнуть,—доконче треба виждати.
Микула був свідком отсеї події і заспокоївся троха. Копець війні ще не зараз буде,— поки копець прийде, він буде знати певно, що з ним станеться. Тепер тілько треба би віднайти Дзерона, поговорити з ним, пійти поглянути ще раз на могилу батька, бо, може, не доведеться її вже ніколи бачити, а там потім уже все одно, зважиться зробити, що загадує.
До самого вечора шукав Дзерона і не міг найти. По польськім обозі годі було свобідно ходити, бо ляхи мали з турками потребу; так лише заглянув сюди-туди, чи не уздрить де Дзерона. Не побачив і вернувся в козацький обоз уже вечором.
На другий день Микула і не зважився пійти в польський обоз, бо саме па середину того обозу напав Каракаш-баша скаженим приступом. Кара-каш погиб і турків прогнано, але на тім і минувся день. Микула ходив то сюди, то туди по козацькім обозі, дивився з берега Дністра на бранців, що їх татари зганяли щораз більше з Поділля; заглядав здалека і на турецький міст, коло котрого крутилося вже багато війська; дивився в німецькім обозі, як скидували неживих вояків, що вмерли з недуг, у яр і тілько троха присипували землею, і все те наводило на него якесь сумне отупіння, якусь дрімоту духа, байдужість, яку сам спостерігав а якої не міг позбутися. Стілько було випадків смерті довкола, що й його самого не тішило життя. Чого ті люди так ненавидять себе? Чому передумують тілько над тим, як би другого гладко позбавити життя? Земля така широка, тілько жий, поки бог позволить, для всіх місця доволі,— тим часом ні І годі жити спокійно! Зберуться сотки тисяч отак на одне місце і ріжуть себе щодня потроха; вкінці не стане їм ні крові, ні сили далі битися — і розійдуться. Такі смутні думки снувалися цілий день по голові Микули, і йому дуже бажалося пійти на могилу батька і там виплакатися з жалю, поскаржитися на цілий світ, такий гарний сам собою, а такий непривітний для чоловіка.
Тілько ніч минула, він справді зараз вранці пійшов понад Дністер у сторону замку. Понад рікою крутилося багато війська, що поїло коні, брало воду до обозу або й так сиділо без діла, пильнуючи тілько, щоби з противного берега не стрілив хто на них. Усіх тих вояків Микула виминав мовчки, не дбаючи про нікого. Тілько в однім місці коло німецького обозу здержався і оглядав малий пліт, причеплений до берега. Потім пійшов дальше. Ось уже і той берег, де похований старий Семен Ярошенко, там польський міст, а коло моста по лівім боці стирчить височенна стіна замку. Тихо тут тепер, не чути таких скажених криків, як тоді, коли обозова челядь убивала волохів.
Микула заліз у корчі. Ось і батькова кам'яна могила; тілько відложити набік камінь, що прикриває батька, і можна би його побачити. Та пехай, нещасний, спить спокійно; не годиться перебивати йому його вічного сну. Микула сів біля могили і задумався. Не були то думки такі, щоб він у них находив якийсь лад; так лише снувалося йому щось по голові, мов сонні привиди, а над тими привидами верх брало одно лише ясніше бажання: вмерти! Вмерти зараз отут, біля батька, щоб уже раз усе скінчилося! Нехай родину у неволі бог помилує і визволить; у Микули вже сили до того нема. Є ще, правда, в його душі один намір, але такий непевний, що годі зараз зважитися. Коли не поведеться, жде його неминуча смерть або неволя; а чи не краще б отут-таки зараз померти без великого заходу? Нащо ж іти шукати собі смерті?
І Микула сидів так довго при могилі батька та завдавав собі щораз більшого жалю, коли нараз на польськім мості і за мостом по тім боці побачив видовище, що спершу тілько здивувало його, а там потім і зацікавило так, що він зійшов з берега над саму ріку, щоби бачити докладніше. Зараз і розвідав, що сталося. Того дня хотіли поляки вислати кількасот возів до Кам'янця по харчі, і сі вози уже переводжено на той бік Дністра. Та от по тім боці в тім малім польськім обозі, що стояв ще досі коло Браги, прийшло комусь на думку заглянути в один віз. У возі лежав прикритий соломою польський шляхтич, що тим способом хотів утечи додому. Заплатив, видко, візникові, щоб не зрадив його; тим часом штука не вдалася. Мало того; почали перетрушувати всі вози, і показалося, що трохи не в кождім возі притаївся якийсь польський Гектор або Агамемнон. Саме військо кинулося перешукувати вози і витягало звідтам панів, на вдивовижу собі і людям. Сміху було спершу багато, та коли пани наважилися-таки до Жванця, щоб не зазнати сорому в обозі, здержали їх силою вояки з-під Браги і завернули під замок. Небавом з обозу над'їхав відділ війська під проводом Молодецького і зайняв панів, як череду овець, та пігнав в обоз. Остатні чури сміялися з таких відважних шляхтичів і проводжали їх з глумом і почерез замок горі в обоз.
Не втерпів і Микула, пійшов за громадою. Хоч як не до веселості було йому, не міг без усмішки дивитися на тих панів, звичайно таких бутних і гордих, а тепер засоромлених. Привели панів перед намет Ходкевича. Гетьман сидів на лавочці против сонця і грівся. Коли побачив перед собою "відважну" громаду, обступлену з усіх боків вояками, встав, подивився зневажливо і сказав лише Молодецькому поводити панів по обозі для позорища, як звичай велів. Скликано трубачів і довбушів і поведено панів з музикою у праву сторону обозу, де було найбільше польського війська. Хто глянув, знав уже, що се за похід іде; і соромом покривалося лице кождого справдішнього польського приятеля вітчини, що товариші по шаблі, потомки славних родин заподіяли таку зневагу польському імені. Заразом брала їх злість на тих, що у такий тяжкий час зважилися покидати своїх товаришів і всю справу.
Микула дивився хвилину, як відходив сей "славний" відділ, а потім почав шукати Дзерона. Знав, що застане його найпевніше коло Могили, а Могила все крутиться коло Ходкевича і королевича,— отже тут, у середнім обозі, шукав його. Найшов намет Могили, але в нім не застав ні його, ні Дзерона, лише чурів. Не було іншої ради, треба було почекати. Тілько під вечір надійшли обидва.
— А ти що тут робиш? — спитався Дзерон.
— Маю до вас діло. Порадьте мене!
І шепотом оповів йому свій намір. Дзерон порадив йому зачекати.
— Зажди,— казав він,— поки виясниться справа. Передвчора, як вернулися комісари від козаків, була нарада у Ходкевича. Заноситься на мир. Ляхи страх затужили за домом, турки також. Коли помиряться, то, певно, і бранців пустять, передовсім наших, з Молдови, бо що вони винні? Отже, почекай, побачимо!
І Микула почекав ще два дні. П