От дурневі щастя все трафиться!
Але граф Казимир, почувши таке, помудрішав відразу.
— Пане коморнику, прошу мені зараз віддати заряд мойого маєтку! Зараз пишу до мами. Є нас четверо, двоє малолітніх.
Нещасливі претенденти до багатої спадщини, не ждучи кінця тої правної церемонії, повиходили і казали ладити в дорогу.
Граф Казимир звернувся до Михася:
— Тепер Міхал Тарасович служить у мене і прошу моїх розказів слухати!
Михась випрямився і відповів:
— Міхал Тарасович служити вам не буде і сьогодні відходить. Прошу відібрати собі заряд і віддати кому угодно.
— То буде другий!—сказав граф рівнодушно.
Відомкнули шуфляду бюрка. Тут були позавивані пачки з грішми і паперами. На кожній пачці був напис; для Міхала, для Юзя, для Гані Бара-нецької, для Стефки Гоздецької, для Марині Іздеб-ської і т. д. Коморник казав прикликати Войцєха і Мацєя та Гоздецьку і вручив їм їх пачки. При тім казав видати усе срібло креденсове. На все те списано протокол. Михась забрав свою пачку, синові і Гані, а срібло казав Войцєхові принести до дому. Решту легатів задержав коморник при собі.
— Пане графе,— каже Михась,— прошу відібрати заряд.
— Я тепер не маю часу.
— А я потому не буду мати часу, бо у мене своє господарство.
— То лишиш так!..— і не рушився з софи. Михась держав на двірській паші двадцять штук
худоби своєї і осьмеро коней, котрі ладив до військового ліверунку. Отже приказав гуменному, що як йно верне з пасовиска, щоби зараз пригнали його худобу до нього. Вправді не мав у себе так великої стайні і длятого держав товар в дворі, але тепер весна, то якось дасть собі раду.
Служба саме тоді посходилася на обід і Михась оповів їм з ґанку, що заряд дібр віддає в руки графа Казимира Бабинського, теперішнього дідича Пишневець, поправив шапку на голові і пішов до дому.
Жінка вижидала його нетерпеливо.
— Хвала Богу,— сказав Михась, прийшовши до дому,— я вже знов вільний шляхтич і пан на свойому загоні!
— Ну як же?
— Отеє баронова записала мені, Юзеві і Гані каже Михась виймаючи з кишені три пачки,— а Пиш-нівці дісталися братанкові, графові Казеві.
Міхаліна рахувала на те, що Юзьо стане паном на Пишнівцях і длятого трохи скривилася, почувши, що говорив Михась Але Михась був веселий, поцілував жінку і повів її в хату.
— Не журись, моя кохана! Добре, що так сталося. Що би я робив з таким майном? Цего, що маю, вистане аж так для нас і наших дітий. Покійна мала розум, що так розпорядила. Фамілія мене би загризла процесами, до котрих уже й ладилася, як то мені старий Войцєх казав. За ті гроші куплю гарний грунт і буду таким шляхтичем, як мій батько і ДІД-
Зараз по смерти баронової, як йно стали зїзди-тися свояки-графи, Михась забрав Юзя до дому. Він дрожав о свою дитину. Прочуваючи, що баронова записала Юзеві Пишнівці, боявся, аби йому пани вязів не скрутили. Або то так трудо? — говорив собі Михась.— Дадуть хлопцеві якого цукор-ка тай бувай здоров! Або то таке не водилося вже на світі? Стереженого Бог стереже...
Юзьо страшно плакав і побивався за бароновою. Він прочував, що його доля від разу перемінюється, хоч не мав про те розуміння, що його жде. Але мусів йти, бо батька дуже боявся. Михась віддав плачучого хлопця Міхаліні, а сам пішов до своєї роботи.
Юзеві не вільно було показуватися в дворі, хіба з батьком або матірю. І на похорон баронової пішов Юзьо з мамою. Не міг стямитися від плачу, а на цвинтари то припав до домовини, учепився її руками так, що аж на силу треба було його відривати. Плакав й усю ніч. Михась казав позаносити з двора всі Юзеві іграшки до дому, але він тепер і не поглянув на те все.
До Михася перенісся і Бувальський учитель Юзя. Все ще надіявся, що останеться при Юзеві й на дальше. Доперва як відкрито завіщання баронової і вже стало певно, що Юзьо не буде дідичем пишневець-ким, Михась відправив Бувальського, заплатив йому сотку від себе і відвіз своєю фірою до Самбора.
— Буде досить тої науки! — говорив Михась до Бувальського.— Він уже вміє стільки, скільки шляхтичеві на загоні знати треба, а ученого чоловіка з нього не буде...
— Міг би легко бути, бо то талановитий хлопець,— домовлявся Бувальський.
— Може і талановитий, але до науки не має охоти. Хлопцеві вже тринадцятий рік, а богато навчився?
Нічого було робити і Бувальський від'їхав.
Того дня, як Михась перестав бути ржонцою, приймив ще одного наймита і купив два нові плуги у місцевого коваля.
Михась був гарно загосподарований, як ніхто на цілі Пишнівці. Свої грунти обробляв з першу панщиною, відтак двірськими людьми. Настали два голодні роки. Михась мав повну комору всілякого збіжжа і продав дорого. За ті гроші купував дешево грунт, що люди з голоду випродували на прожиток. Купував, у кого трафилося — у хлопів і у шляхти. Найтящий початок, а дальше йде вже гладко. Михась продавав що року по кілька штук худоби і коний, а все йшло на землю. Коли Михась відійшов з двора, мав 80 моргів доброго пшеничного грунту, 20 моргів сіножати, 25 штук рогатої худоби і шіснацятеро коний. Крім того два горшки сороківців закопаних в ізбі під печею. Так само гроші і папери, що дістав для себе і для Юзя виміняв в Сам-борі на золото і срібло і все поховав старанно, вкриваючи повні горшки пристаючими мисчинами. Буде з мене, Богу дякувати! казав Михась, запорпуючи послідний горнець, про що знала лише Міхаліна. За час своєї служби в дворі запомагав з цілої сили свого брата Федя.
Михась, вернувши з двора вже як вільний шляхтич не міг цілу ніч спати. Та новина дуже його подразнювала. По голові пересувалося минуле, пережите, почавши від тої хвилі, як до двора наставав на ржонцу. А я так не хотів у чуже гніздо йти,— говорив до себе Михась,— от ніхто не знає, яка його доля жде... Був би я бідував на десятьох моргах, а тепер у мене сотка. Але паном бути ще нема зза чого... нехай мене Бог боронить! Збідніти можна скорше, ніж богатим стати... Ні, дав мені Бог здорові руки, треба працювати... Тепер Бог знає, що шляхта буде собі про мене думати... Подумає, що я за тих шіснацять літ в дворі перекинувся в пана... Вже знаю, що зроблю!
Прокинувся скоро день. Надягнув на себе полотнянку стару, взув старі чоботи і казав наймитам запрягти до плугів. Збудив заспаного Юзя.
— Вставай, сину! паньство вже скінчилося... час на хліб робити!
— Та куди ти його тягнеш? — обізвалась Міха-ліна,— от най би дитина виспалася... він ще не втишився з плачу...
— Це найліпший лік на всякий смуток... Юзьо поїде зі мною орати.
Міхаліна піднеслася на постелі та йно руками сплеснула.
— Де твій розум, чоловіче? Та чи би це без тебе не обійшлося? не зробили би другі?
— Другі будуть також робити, але побіч мене. Нікому дармувати не дам, а Юзя треба теж при-учувати до роботи... буде поганяти.
Михась говорив так твердо, що Міхаліна, знаючи його вдачу, не сміла перечитись. Вона тепер схопилася з постелі і побігла в кухню ладити снідання.
— Чекай, не треба, тепер ще рано їсти. Пішлеш нам опісля обідати. Звари нам стиранки з суміш-ної муки (ячмінь мелений з гречкою) з молоком.
Юзьо не знав, що з собою робити. Так рано він не звик вставати. Дріжав усім тілом і протирав заспані очі, Михась поміг йому одягнутися, припильнував, щоби умився як слід.
— А я, тату, хочу також їхати! —обзивається молодший Стефаньо.
— Ти ще малий, ти маєш єще ходити до школи!
Стефаньо справді ходив ще тоді до пишневець-кої школи, до дяка Пристиша на науку.
Вийшли. Михась казав покласти Юзеві на підручного коня сіделце, котре з двора принесли.
— Драпайся шляхтичу,— каже до Юзя, підсаджуючи його на коня, а відтак втикаючи йому в руки віжки й батіг.— А держи добре, щоби ти з рук не випустив. От добре, що в дворі навчився на коні їздити та не лякаєшся кінського хвоста. Тільки доброго!
Відтак Михась зробив істиком хрест перед передними кіньми, скочив на підручного передного,
переложив по шляхотському
бік і перехристився.
звичаю ноги на один
— Ну, за мною, хлопці! рушайтеся!
Виїхали за ворота три плуги по чотири коні. їхали трапом аж на місце. Весняний вітер овіяв заспане лице Юзя. Юзьо розрушався на коні і подобав собі таку їзду. На полі вже пахло весною, усе будилося до нового життя, високо співали жайворонки. Юзьо такого дива ще не бачив і жалував, що у дворі так довго давали йому спати.
Приїхали на поле. Михась зліз з коня і зладив плуг. Відтак здіймав чоботи, що би їх переорати першою скибою, бо розісхнуться на сонці нінащо, поперевязу-вав долом полотнянні штани шнурками і взяв за чепіги.
— Вважай же сину! На право називайться гай-та, на ліво вісьта... Пускай коні так, що аби йшли рівно; ті, що з правого боку, мають йти борозною, ті що з лівого, понад борозну. Всі віжки держи в лівій руці, в правій батіг, та лиш деколи помагай собі правою... А тепер в імя Боже... во імя Отца і Сина і Святого Духа амінь! — вйо! А ви ставайте на другий і на третій загін,— каже до парубків.
Коні рушили жваво, звичайно, коні добре підго-
довані.
— Не так швидко Юзю! притримуй, тпр-р! борозного легонько піджени? шельма лінива... рівно... так!
Плуг, хоч йшов глибоко, відкидав землю так, що скиб не було знати. Коли приїхали на кінець загона, закликав Михась:
— Гов! стій! Навчу тебе навертати, бо то ціла штука. Ось так: На переді може бути рів, беріг, чужа межа на суголовку... Коли приїдеш передними кіньми на сам кінець, то їх зараз скріни вісьта, а задними кіньми потисни—того, що під тобою, ногами, борозного поводами або й батогом, так, щоб і вони дійшли до кінця і дотягнули плуг найдальше, а тоді доперва вісьта. Розумієш?
— Розумію.
— Ну вйо! Чекай ще, чекай... так, ну тепер передні вісьта... так! задні потисни... так! борозного батогом... так! От видиш, що добре і не така то велика фільософія.
Михась оглянувся поза себе. Борозна вийшла рівна, як натягнений шнур, до самого кінця. Юзьо зрозумів штуку в мить. Тепер заїхав у другу борозну і наганяв дальше.
Бігме, що то люба робота,— думав хлопець — то любіще, як за книжкою сидіти з тим нудним Бу-вальським... Одне лише, що так рано вставати... то трохи прикро.
Юзьо був дуже радий. Гарний весняний поранок і та певність себе, що коли так скоро навчився поганяти, то і все навчився, розвеселили його так, що трохи не заспівав враз з жайворонками.