Навіть забуває вдосвіта прокукурікати. Ото хіба що в юшку годиться. Ану ходімо до клуні.
— Ой, не хочу! Такий славний галаган!
— А хто тебе питає, дитино? — бринять сльози в її голосі.
Ми йдемо до клуні, й отут за дверима баба Ликора бере сокиру, якою рубає дрова. Сокира гостра, бо коли затупиться, то баба несе її до дядька Тилимона, а той точить, бо майстер на всі руки.
— Ото клади півня на оцю колоду, а голову йому ось таки витягни, а пальцями візьми ось так, ось так.
Півень слухняний, його шия витягується на'колоді, лежить червоним шнуром.
— А чого ви плачете, бабо? — питаю.
— Ой жаль, як мені жаль, дитино, ти й не знаєш.— Тримаючи в лівій руці сокиру, вона хреститься.— Господи, прости мені грішній!
— Оце вам так жаль півня?
— І півня жаль, і тебе жаль.
— Мені жаль, але я не плачу.
— Ну, тримай... А пальці свої ось так поклади, ось так...
Сокира злітає догори, опускається, відтята півняча голова падає на солому. Гострий біль пронизує мою праву руку, і я відпускаю півня на колоді. Нетямковито дивлюся, як півень без голови скаче на соломі, наче живий, і прагне злетіти, б'ючи крильми, з перетятого горла йому юшить кров, а гребеняста голова б'ється неподалік.
Наче безголовий півень хоче вернутися до своєї голови, а відтята гребеняста голова хоче знову зростися з півнем.
А з мене так і цибенить крик:
— А-а-а-а-а...
На колоді лежить мій відрубаний палець, а з моєї правої руки струмує кров.
— А-а-а-а-а...
Це наді мною кричить нелюдським голосом баба Ликора.
— Що ж я наробила...
Здирає з себе полотняну блузку, люто рве — й білою шматиною перев'язує праву руку так, наче хтось затискує в ікластій пащі.
— Болить? Болить? Ой-ой-ой... Що ж наробила я, несосвітенна! Як же я оце сокиру підняла на дитину.
Баба Ликора бере з соломи сокиру. Що вона зробить зараз оскаженілій сокирі, що? Вигинається кощавою постаттю — й сокира летить у куток клуні, там заривається в мерву та потерть.
А я ще дужче заходжуся криком, дивлячись на відрубаний великий палець, який лежить на колоді. Півняча голова ще сіпається, безголовий півень ще здригається, й мені так страшно: а раптом і палець почне смикатися, шукати руку?
Баба Ликора бере мене за лікоть:
— Ходімо до баби Весни, вона тобі забалакає кров...Що, болить? Та не так воно вже й болить, як ти кричиш.
Справді, здається, що не дуже й болить, але зуби мої самі цокотять, але крик сам рветься з грудей.
На обійсті тривожно кудкудаче зозуляста, а довкола неї переполошено в'ється виводок курчат. Баба Ликора лихим вихором ускакує до хати, замість подертої полотняної блузки зодягається в сатинову жакетку, й ми йдемо до баби Весни.
— Руку оцю... вище тримай,— бубонить перепаленими, перешерхлими губами, тягнучи вгору мою замотану руку.— І не кричи, щоб не зглядалися... Подумають, що тут горе якесь... Маєш пальці, маєш... Може, то в тебе збитошний був, тепер забудеш за збитки та більше слухатимешся.
Змарніле її кощаве обличчя спопеліло, наче густим павутинням посновано.
— Ой, страшна війна, страшна. Все вона з'їдає, хай мале, хай старе... Як виростеш, уже не візьмуть тебе на війну, а їй ні кінця, ні краю. Ще дякуватимеш, о, що я тобі вкоротила пальця.
Знизу поглядаю на бабу Ликору, й здається вона схожою на чорний вихор.
— О, я добріша за війну, добріша. І я не розумію, що вона каже.
— У мене хоч і лихе серце, зате є, а у війни ж триклятої зовсім нема серця.
Де вже там під рудою глиняною горою хата баби Весни, чи скоро вже, чи скоро?..
СЛІПА
— Чуєте, чуєте,— шепочу. — Бабо, просніться!
З причілка, з літнього мороку ночі до хати руча-єм-струмком жебонить:
Ой, Іванку, мій Іванку,
одягни ти вишиванку,
хай сміються вражі люди —
свято в нас з тобою буде!
Справді співає хтось, чи мені причувається вві сні? Але ж не причувається: жіночий голос-павутинка в'ється не сам, разом з ним снується хлоп'ячий, грубуватий і хрипкий. А баба Ликора спить на лежанці, сопучи очеретяною дудкою на вітерці.
О, знову два голоси куделяться легкою піснею, наче щедрують.
Уже весна скресла...
— Що ти нам принесла?
— Коробочку з вератюнками,
а другую із червінцями,
старим бабам на куделечку,
молодицям по серпаночку,
щоб бігали на весняночку...
Й тут з лежанки долинає бабин сонний голос:
— Хто ж це співає посеред ночі?
— Не бійтеся, бабо,— кажу, вгадавши отой хрипкий хлоп'ячий голос,— то співає Тарапатий!
— Тарапатий? Хай господь милує...
Баба Ликора крекче, зводиться, намацує в печі жарину, що не погасла в купі нагорнутого попелу, від жарини запалює каганця. Клямцає клямка в дверях... О, бубонять під вікнами... Скоро скриплять на завісах двері, входить баба Ликора, підтримуючи за лікоть якусь жінку в темному жалобному одязі. Жінка тулить до грудей якогось вузлика. А де ж Тарапатий, всюдисущий і непосидющий? Либонь, ось-ось переступить поріг, але його немає. Може, причувся голос його в співі? Може, знову ось-ось долине знадвору? Прислухаюся до глибокої місячної ночі — тихо, мов у комара в вусі.
Баба Ликора підводить пізню гостю до ослона, садовить на покуті.
— Чую, що співають — і я не вірю спросоння,— каже.— Сідай, Христе... Як же ти добилася з Турбова?
— Сама б уночі й не дісталась до тебе, але на возі підвезли, а тут уже хлопець якийсь овечацький поміг.
— Тарапатий! — виривається в мене, значить, не причулося.
— Побоялася у шибку стукати: а як злякаю? Бо тепер усякі страхи вештаються опівночі,— розказує гостя на покуті.— Ну, я додумалася заспівати, а хлопчина підспівує... Це ж "ми, Ликоро, таких пісень у дівоцтві співали з тобою колись. Думаю, почуєш — і не злякаєшся, бо здогадаєшся, що то я добилася аж із Турбова.
Баба Ликора підпирає долонею щоку, жебонить:
Зеленее жито, зелене,
хорошії гості у мене,
зеленее жито буду жати —
хорошії гості до хати...
Слухаю дзюркітливий бабин спів, а сам не можу відірвати погляду від застиглої на покуті Христі. Дивиться — й наче не бачить ні хати, ні баби Ликори, ні каган-ця-бликуна на кзинці, ні мене на тапчані.
— Питай, чого добилася до тебе,— каже стиха.
— Сама скажеш, а я гостям рада,— це баба Ликора.— Либонь, до когось із своїх родичів тут, в Овечачо-му.
— До тебе, а вже потім до родичів...
І зненацька я здогадуюся: таж ця Христя сліпа на обоє очей! Тому-то Тарапатий і привів до нашої хати. Привів — і зник, бо він часто як сова: вдень спить, а вночі літає.
— За Турбів чули тут? — озивається сліпа Христя. Каганець блимає, баба Ликора мовчить. І я нічого
про Турбів не чув такого, щоб оце згадати. Але мимоволі зводжусь на тапчані, бо, либонь, зараз почую щось страхітливе, й прикипаю зором до невидющого обличчя нічної гості.
— Погром...
Незнайоме слово — погром — зловісно падає в глуху тишу сонної хати, де по кутках куняють кошлаті ворушкі тіні, які не здатне розігнати тремтяче світло гасника. Я не знаю, що таке погром, але слово остуджує мою свідомість раптовим холодом криги. Баба Ликора осіняє себе хресним знаменням, і голова її підсіченим качаном обвисає на груди.
— Який погром? — усе ж запитує.
— Жидівський...
Я натягую рядно до підборіддя, наче рядном сподіваюся захиститися від того погрому, про який цієї пізньої пори забалакали в хаті.
Чую, скімлить щось надворі, чи то гострим пазурчиком дряпає шибку, аж душу від того дряпання морозить — зовсім тихесенько луцає, а то пронизливо, хоч і не голосно. Зіщулююся, потерпаючи від неясної небезпеки, та раптом починаю розуміти, що це не скімлення й не дряпання по шибці, що це Христя плаче на покуті.
— Христе, Христе! — баба Ликора до неї.— Стільки горя, що де й сліз набереш.
А вона так і заходиться невтішним плачем.
— О-о... о-о... о-о...— хоче сказати щось, та лише булькає в горлі, та лише зіпає широко розтуленим ротом.
Баба Ликора взяла кухоль води, ллє до рота, а вода в рот не потрапляє, цідиться по підборіддю, й лише зуби клацають.
— Не плач, Христе, не плач,— вгамовує баба Ликора.— Ти ж не бачила погрому, ти ж сліпа з колиски.
— Нема бога на світі, нема, бо якби він був, то зглянувся б...
— Христе, хіба ти знаєш за бога, що кажеш? Є бог — на грішних і на праведних, є божа воля на нелюдів, на німців.
Зойк уже не такий гострий та страшний, в горлі харчать слова:
— В суботу... В суботу поліція понаїжджала на возах і на конях... І німці... Німці в машині сиділи, а поліцаї ходили й загадували. Поліцаї і турбівські, і всякі позбиралися. Поліцаї ходили по жидах — і все гребли в їхніх хатах. А хто не віддавав золото — били. Старий Іцик став на вигоні навколішки — й молиться. Його прикладами гамселять, під пахви тягнуть, а він молиться до свого бога... Поліцаї б'ють жидів, а Клара б'є свого сина Зяму, там такий гарний хлопець у неї. То я до них у двір — і розбороняю, бо де ж видано, щоб мати над сином чинила наругу, чи тут поліцаїв мало. А вона й мене бити. Не лізь, кричить. Не лізь, кричить, хай я свого Зяму наб'ю. З маленького пуп'яночка не била ніколи, все берегла. А тепер, каже, наб'ю, бо ніколи більше не доведеться. Бо чи є така мати, щоб не била свого сина? Чи є такий син, щоб не согрішив перед матір'ю? А Зяма тяжко согрішив, ой тяжко. Бо чого такий ледачий, чого сидів у хаті? Скільки разів казала, щоб десь тікав, щоб у лісі сховався, щоб не чекав смерті. Я вже стара, куди тікати, а він, отакий гевал, полінувався. То хоч кулаки на ньому зіб'ю, бо вже ніколи материних кулаків не скуштує!.. Лементує — і б'є свого Зяму, аж дрантя з нього сиплеться... Зямо, кричу, тікай, чого від материних кулаків не тікаєш? А він, сердешний, стоїть і хоч би заплакав, то ні, липі кривиться, лиш сам підлазить під материні кулаки, наче йому нема солодшого... Ну й чудний народ, я ще не бачила чуднішого! Та чого ви боїтеся, каже, чого лементуєте, чого молитесь, чого б'єте одне одного, коли вас на станцію хочуть відправити, а там посадять на поїз.д, а поїздом уже повезуть чи на Вінницю, чи на Бердичів,— усі поліцаї кажуть про це.
Сухий, з хрипами, голос гасне в Христиному горлі, наче вогонь, лише дихання рветься з грудей — й опадає, рветься — й опадає. І дошкуваті груди ходять ходором, наче жорно їх давить, ніяк не зсунеться.
Краєчок рядна я натягую на одне вухо, бо страшно слухати, а друге вухо все-таки виставляю, бо хочеться чути.
— Ой кричали, ой лементували...