Видно шляхи полтавськії

Борис Левін

Сторінка 27 з 138

Співець преславного Енея і офіцер добрий, розумний, сміливий. Ось би він став у них за командира. До думки цієї Білокінь прийшов не відразу, а коли став на ній, низько вклонився Котляревському й сказав:

— Слово твоє, пане Іване, дійшло до серця нашого. А звоюємо бусурмена, повернемось на свою землю.

— Повернемось! — дружно загомоніли козаки, і обличчя їхні, темні, засмаглі, засвітилися якось по-особливому ясно й чисто.

Білокінь попросив уваги:

— Справа, на яку кличуть нас, на яку підемо, велика. І ось думав я: хто ж поведе нас, увесь наш кіш? Я сам не в молодих літах, хоч шаблю ще тримаю, не випущу, коли притисне ворог. А що, браття, коли попросимо нашого гостя, пана Котляревського Івана Петровича, бути в нас за старшого?

— Так!

— Правда твоя!

— Ото діло!

Котляревський стояв приголомшений. Не давши йому опам'ятатися, Білокінь низько вклонився:

— Не відмов, батьку наш, бути у нас за старшого!.. Б'ємо тобі чолом і вручаємо долю свою й життя наше. За тобою підемо, куди поведеш.

— Братове козаки! — тієї ж миті схвильовано заговорив Котляревський, ступивши крок наперед. — Спасибі вам за честь, яку ви мені зробили! Велика вона, й, скажу вам одверто, я не заслужив її. Мені багато ще треба жити й працювати, щоб заслужити її. Прийняти ваше запрошення — значить вчинити несправедливість і до вашого старшого, пана Білоконя, який більше, ніж будь-хто інший, має право бути вашим старшим, рука в нього ще, слава богу, міцна і, вірю я, не одного ще бусурмена відправить до люцифера. Це змушує мене відмовитися від вашого такого приємного й почесного для мене запрошення. А друге й те, що я на службі військовій, нині — ад'ютант командуючого корпусом, якому, мабуть, доведеться виконувати одне з найскладніших завдань у цій війні. Чи можу ж я покинути службу в такий час, та ще й без дозволу начальства? Не можу, братове козаки. А окрім того, скажу вам чесно: хто захищатиме ваші інтереси перед командуючим, хто повідомить його про вашу ухвалу й попросить, щоб дали вам усе потрібне? Це я повинен зробити і, будьте певні, зроблю все, що в моїх силах... А тепер міркуйте самі: чи прийняти ваше запрошення, чи в інтересах справи залишитися на тій посаді, де я нині перебуваю?

Козаки уважно вислухали штабс-капітана і з неприхованим жалем погодилися з його доводами.

Тоді Білокінь сказав своє слово:

— Головатий ти, ваше благородіє, як я подивлюся. У кого ж ти вдався такий? Розміркував як належить. Ну що ж, так тому й бути: послужу ще братству нашому і землі рідній... Тепер нам лишилося умовитись, коли виступати, куди саме й що саме потрібно для походу...

— Про це, панове козаки, умовимось неодмінно. Не можна без цього. Я послухаю вас, а ви, гляди, може, й до моїх слів прислухаєтесь, — повагом мовив Котляревський і озирнувся: Пантелій повів коней до води, вони ступили в синю смужку і стали пити, майже до самої хвилі опустилися розчесані гриви, чорним кришталем поблискувало око буланого, він пив з Дунаю не відриваючись, пив з насолодою, і Пантелій дозволяв йому пити досхочу.

Призахідне сонце, ховаючись по той бік Дунаю у духмяних ярах та сивих очеретах, розсипало навкруги останнє проміння, гарячий його присок сягав і сюди, в бухточку, у якій коні пили воду, а трохи оддалік на темній хвилі погойдувалися козацькі дубки. Чайки, нечутно пролітаючи над ними, цікаво заглядали всередину — а може, там риба? — і зникали у вечірній імлі, а на їхнє місце налітали інші — такі ж стрімкі й цікаві. Повіяло з-над ріки свіжим вітром, над пагорбами по той бік Дунаю закучерявились червоні окрайці хмар і посунули на цей бік, охоплюючи вже майже півнеба.

— Мабуть, на дощ збирається. Доведеться вам, пане Котляревський, у нас ночувати: куди проти ночі їхати? А завтра вранці вже й поїдете, — сказав Білокінь, озираючи пильним поглядом смарагдовий небокрай.

— Якщо дозволите, то й заночуєм. Тільки де ж ночуватимем? Може, в село поїдемо?

— Далеченько, та ми ж нічого ще не вловили. А риба ж ловиться краще на світанку. Заночуємо ось тут, не гірше, ніж у Грушівці нашій.

— У Грушівці? — перепитав Котляревський і, згадавши щось своє, давнє, звернувся до Білоконя: — А чому, добродію, село ваше так зветься? Це ж, слід думати, не турецька назва?

— Авжеж, наша... Жив у цьому хуторі Груша, земляк наш, люди й назвали його на честь старого... Ми вже пізніше в Грушівку перебралися.

— Груша?.. Чи не Харитон часом? — спитав Котляревський, боячись повірити, що доля закинула його в місця, де живуть його старі коврайські друзі.

— Твоя правда — Харитон, — ствердив Білокінь. — Але звідки знав ти його, ваше благородіє?

Почувши в устах штабс-капітана ім'я Харитона Груші, Свирид аж кинувся:

— То ж мій побратим був!.. Та всім нам батько!.. Звідки ж знаєш його, пане Іване?

— Колись я в Ковраї жив, а він же, мабуть, знаєте, коврайський. У нього син був — Лаврін. З ним разом у ці краї прибули й інші сім'ї...

— Стривай, стривай, так ти ж, мабуть, ваше благородіє, учителював у тамтешнього пана Томари? — вигукнув старий Ганжа. — Ну й дивина! Чого ж мовчав? Та знаєш ти, що розповідав про тебе Харитон, царство йому небесне? — Свирид схопив Котляревського за руку, з силою потиснув. — От коли б живий був Харитон! Не дожив. Та живі його син і онуки. Живі й здорові!

— А як живуть? Сутужно, мабуть?

— Як усі, так і вони...

Закурили, помовчали, а потім стали розкидати намети на нічліг. Поки молодші поралися з цим, вбивали пакілля, Котляревський разом із Білоконем та Свиридом Ганжею сиділи біля вогнища й домовлялись, коли має виступити зведений козацький полк, якого йому треба спорядження, скільки пороху, мушкетів, жупанів та всілякого іншого військового начиння.

Про все це Котляревський докладно розповів командуючому, промовчавши, однак, про одне: не сказав і слова про запрошення козаків бути в них за старшого. Головне — козаки зберуть полк і виступлять у точно визначений час і підуть разом з частинами Корпусу під Ізмаїл, братимуть участь у його штурмі.

Пізніше, вже будучи в Полтаві, Іван Петрович розповість про свою зустріч з задунайськими козаками, пригадав також і про те, як вони пропонували йому пристати до них.

У журналі військових дій корпусу поет змушений буде пізніше написати про свою участь в особливо важливій справі. І знову ж: тільки обов'язок вести журнал, мабуть, допоможе нам дізнатися через стільки літ про поїздку Котляревського на небезпечне, але дуже важливе для Задунайської армії завдання. Та про це — пізніше. А поки що барон Мейєндорф, уважно вислухавши ад'ютанта, коротко й сухувато подякує йому:

— Відпочиньте, батечку! Завтра, а може, післязавтра, матиму з вами нову розмову. Нові дні — нові турботи. До завтра, голубчику!

Козирнувши, Котляревський пішов, побажавши командуючому на добраніч.

Над Бендерами займався світанок. Мине ще година-дві — і прозвучать сигнали побудки, на вулиці тихого містечка вийдуть військові частини для звичайних стройових занять, без яких Мейєндорф не міг обійтись і тепер — напередодні баталії за Ізмаїл.

4

Минуло три дні.

Похід на Ізмаїл, штурм однієї з найбільших турецьких фортець на Дунаї займав усіх, у постійних турботах проводили час інтенданти, штабні й артилерійські начальники — готували попередню експозицію бою, перевіряли наявність облогових засобів у частинах.

У ад'ютанта командуючого день починався рано. Ще не оголошувалась побудка в солдатських казармах, не співали треті півні, а Котляревський, ад'ютант Мейєндорфа, був уже на ногах. Облившись до пояса холодною водою із глечика, що виставлявся на ніч на ґанок, розтирався лляним рушником, аж червоніла шкіра, і, нашвидку поївши, вдягався.

Пантюха ще звечора чистив мундир, підшивав комірець, ваксував до вогняного блиску чоботи, не раз пробував жорсткою щіткою і ворсу шинелі, проводив штабс-капітана до воріт, знімав ледь помітну павутину з погона. І, постоявши на вулиці, поки штабс-капітан піднімався на ґанок сусіднього будинку, де містилась квартира командуючого, вертався. Передбачалось багато роботи. Якщо лишалось вільних п'ять-десять хвилин, писав маленького, на один аркуш, листа. Не часто, але раз на тиждень відправляв звісточку рідним. З деякого часу Пантелій з повагою дивився на свою правицю, яка раніше вміла тільки коней чистити та справлятися зі зброєю, а тепер цією ж рукою він писав листи, слав поклони всім рідним і знайомим, описував, як живе-служить у пана Котляревського, штабс-капітана, що став йому другим батьком, відкрив світ, навчив грамоти і ні разу за всі роки служби не образив, не те що облаяв непотрібним словом. Коли Пантелій починає думати про це, зразу стає тепліше на серці, нові сили з'являються, росте бажання зробити якомога більше, щоб штабс-капітан був задоволений, повернувшись на квартиру, відпочив і добре попоїв, а якщо побажає, то й посидів би за столом. Пантелій тримав для такого випадку лойові свічки, і пера загострював, і чорнило навчився робити. Розпитав генеральського ординарця Федота Гаврилова, той і розповів, що до чого.

Тим часом штабс-капітан, переступивши поріг генеральської приймальні, зняв шинелю і перш за все передивився донесення, які надійшли за ніч із полків. І, треба сказати, робив це своєчасно. Барон, тільки-но прокинувшись, кликав насамперед ад'ютанта. Котляревський тут як уродився — свіжий, підтягнутий, неначе й не було втоми минулого дня, безсонної ночі. "А прийшли обози із набоями?" Або: "Що нового чути у противника? Чи не вдався він до якихось підступів?" Разом із тим генерала цікавило і чимало інших питань.

Ад'ютант зобов'язаний усе знати, все і навіть трохи більше. Така посада. І нікому немає діла, коли він відпочиває і чи відпочиває взагалі. Нікого не турбує, що штабс-капітан, стомлений, знесилений, прийшовши до себе на квартиру — одинокий будиночок поблизу від штабу, ще довго не лягає, не гасить до півночі свічок. Жовті, неначе масляні, плями довго лежать під вікнами в затверділих слідах кінських копит.

Хто знає, чим ад'ютант займається, над чим чаклує. Деякі з особливо доскіпливих гаряче запевняли: не інакше, як замішана жінка, але ніхто ні разу не бачив, щоб в одинокому будиночку, крім пралі, з'являлись особи прекрасної половини. Ні, жінок у себе штабс-капітан не приймав, хоч знову ж, як твердили ті, що його знали ще по драгунському полку, він не байдужий до краси взагалі, а до жіночої — поготів, і кращого розважальника, ніж він, в усій армії не знайти.

Поки командуючий лежить в опочивальні, а ординарець готує йому сніданок, ад'ютант встигає переглянути всі ранкові депеші й донесення і не тільки переглянути, але й скласти загальну доповідь, зробити за своїм розумінням і висновки, щоб потім, під час сніданку, коротко й разом з тим цілком умотивовано і вичерпно доповісти генералові про всі події за минулу добу.

Ад'ютант не забуває викликати до командуючого намічених ще звечора для доповіді начальників і командирів окремих частин.

24 25 26 27 28 29 30