— Або стань сам кращим, ніж вони. Сам стань зорею…
— Стану… Я буду, — шепотів Олег, обнімаючи її.
Багряні хмари у небі. І далекий стогін…
Христина отямилася від спогадів, тупо дивлячись поперед себе. Гірко всміхнулася.
— Минуле… Навіщо переслідуєш? Ти ж лише тінь, привид.
— Здрастуй, Христинко!
Дівчина здригнулася. До неї підійшов ладний чорнявий парубок в шкіряній курточці. В його карих очах світилося захоплення й жадоба. Поряд на лісовій дорозі пофиркувала машина "бобик".
— А, це ти, Сергійку? Добридень. Звідки?
— Шефа одвів на рибалку. А тепер — вільний весь день. Сідай — покатаю!
— Дякую, Сергійку. Я так. Пішки.
— Гидуєш? — жалісливо посміхнувся хлопець. Потім схопив її за руки, притягнув до себе, закричав у обличчя: — Ти відьма! Причарувала мене! Як дурень, блукаю по світу, не знаю — навіщо живу! Будь моєю, Христино!
Дівчина безвільно опустила руки в його обіймах, закрижаніла.
— Пусти, Сергію, — холодно мовила вона. — Я не буду твоєю. Я не буду нічиєю. Ніхто нікому не може належати. Чуєш, Сергію? Пусти…
— Не пущу! — шалено кричав хлопець, цілуючи її обличчя, шию, губи. — Ти моя, моя!
Христина сильно ляснула його по щоці. Він одскочив, оторопів.
— Прости, — тихо, з болем сказала вона.
— Підла, підла ти! — ніби ковтаючи якийсь клубок у горлі, забурмотів хлопець. — Корчиш неприступну. А того, свого байстрюка, од вітру принесла у подолі? Га? Від святого духа?
Христину ніби батогом стьобнули по очах. Сяйнула блискавиця, сповнила жахом єство. Сльози заслали очі. Вона побігла геть від нього, в гущавину, світ за очі.
— Христинко! Зачекай! Прости! Я не те хотів сказати… Прости, Христинко…
Не бачачи нічого, не чуючи, дівчина бігла поміж деревами і чагарями, задихаючись від ридання, що рвалося з глибини душі. Опинилася серед піщаних горбів, усіяних кількарічною посадкою сосни. Піднялася на високу сипучу дюну. Звідси видно було Дніпро, кручі Правобережжя, зелені луки. На верхів’ї горба, під віковою сосною, приютилася маленька могилка з кам’яною плитою, а на ній — фотографія усміхненого хлопчина, ясноокого, кучерявого.
Христина підбігла до могилки, впала на камінь. Задихнулася від плачу. Із-за сосни грайливо вибігло оленятко, здивовано зупинилося. Ткнулося носом в руку Христини. Вона підвела голову, побачила звірятко, крізь сльози усміхнулася йому. Ставши на коліна біля могильного горбика, почала витирати пилюку з плити, із заглибини, де була поміщена фотографія. Заворожено дивилася на личко сина, і до її внутрішнього слуху ніби долинав його дзвінкий, тривожний голос:
— Мамочко, а чому раптом ніч надворі? Все кругом потемніло.
Яскравий прямокутник дверей. А в ньому темна постать хлопчика. За ним — сяюче сонце, білі хмари у синьому небі. Христина вхопила дитя в обійми, повернула до сонця, безумно дивиться в його широко розплющені очі.
— Це нічого, синочку! Все буде добре! Потерпи…
— Мамочко, я хочу бачити сонечко!
— Ти побачиш, синочку! Ти побачиш…
А потім… білі привиди лікарів, тіні на скляних дверях. Світ померк для неї, розтанув. Тільки нескінченна тужлива нота очікування.
Маленьке тільце борсалося в постелі, ніби безпомічне звірятко, кинуте в хвилі бурхливого потоку. Очі були прикриті пов’язкою. Хлопчик метався, тягнувся рученятами до бинтів. Христина м’яко відводила його пальці, тамуючи біль в душі, прислухалася до гарячкового шепоту:
— Мамочко, зніми пов’язку… Я хочу бачити сонечко…
— Зажди, мій ласкавий, мій єдиний… Вава загоїться. Ти побачиш сонечко.
— Мамусю, чому так гаряче в голівці? Я лечу кудись. Мамо, матусю… Тримай мене… Не пускай…
Не втримала, не втримала! Лишилися тільки спогади. І кам’яна плита на вершині піщаного горба.
Христина погладила камінь долонями, мовби хотіла передати синкові у таємничий вирій краплю материнської любові й тепла. Поцілувала могилку, підвелася з землі і рушила вниз.
Тихо йшла мимо озера, захованого в гущавині. Тут було глухо, пустельно. Лілеї цнотливо красувалися на спокійному дзеркалі води. Вона проминула кущі терну і раптом злякано скрикнула. Перед нею на гіллі дуба два дебелі браконьєри підвісили щойно вбиту косулю і вже почали її білувати, здираючи шкуру. На галявині палахкотіло багаття. Христина одразу відзначила: це ті самі злочинці, котрих затримав батько із поважним браконьєром. Вона, шаленіючи, кинулася до них.
— Мерзотники, що ви робите?!
Браконьєри на мить отетеріли. Потім побачили, що Христина сама, перезирнулися. Почали усміхатися. Один з них — червонопикий, носатий — підморгнув дівчині.
— Привєт, красавиця! Гуків пагінець. Як там поживає предок?
— Бандити! — задихнулася від ненависті Христина. — Як вас земля тримає?
— Вєрно! — видихнув червонопикий і зареготав. Другий підтримав його. — Вєрно! З трудом носить нас матінка-земля. Го-го-го! Може, ти нас піддержиш на собі? Га? Ого-го! Га-га-га!
Христина задерев’яніла. Не чула гидких слів, а лише бачила оскалені пащі, масні губи, волохаті пальці, що стискували закривавлені ножі, якими білували косулю.
Її схопили за руки. Вона кричала, виривалася, кусалася, як дика кішка. Злочинці пошматували на ній плаття, захекавшись, прив’язали до сосни. Лаючись, відійшли до косулі, завершили білування, одрізали кілька соковитих шматків. Всілися біля вогню, смажили м’ясо, вдоволено іржали.
Темним, страшним поглядом дивилася на них Христина, ніби хотіла спопелити мерзотників, а з ними і все зло в світі. Вони хлебтали з бутля самогон, жадібно рвали зубами напівсире м’ясо.
— Невдалий в тебе ниньки моціон, — реготнув червонопикий. — Ой невдалий, дівонько!
— Нікуди не годиться, — згодився другий браконьєр, підморгуючи маленькими свинячими очицями і смачно чавкаючи.
— Широкий світ, — просторікував червонопикий, — а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була — і нема! І ми — ось є, а ось — нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти — палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. "Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!". Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш?
— Заспіваємо, — згодився другий браконьєр.
— А втім — не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? "На призывный звук гитары выйди, милая моя!". Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте — не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га!
Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лунав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі — розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: "Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…".
А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: "Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді — навіки разом. Якби ти могла приїхати — то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…".
— Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу.
Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.
Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.
— Кого вам?
— Олега… Іванова…
— Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.
Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.
Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пустушку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.
Христина глянула в небо. Там реактивний літак вимальовував дивовижні квіти на блакитному полотні простору. Білі смуги ткали фантастичні візерунки, сходилися, розходилися…
— Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує!
— У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль.
— Про що ви? — здивувалася Христина.
— Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це…
— А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги.
— А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати.
— Сволота!
— Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?
— Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина.
— Іванов… Олег Іванов. А хіба що?
…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.
— Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник "Надія"! Го-го-го!
…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…
…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.
… Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.
— Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…
…Самотня могилка на вершині дюни.
…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…
Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.
— Тримай її за ноги, — ревнув він.
А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.
— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона.