Тепла родинна компанія… Свідчення твоє, Олег, дуже цікаве. Ми його запишемо…
— А як же… скарб? — спитав Олег.
— Знайшли і "скарб", — начальник знову посміхнувся. — Вогнепальний скарб. Чув про такий?
Башмачний зрозумів — зброя.
— Мій скарб трохи інший, — шепнув йому вожатий.
— Ось тільки справа з браунінгом, — продовжував начальник, — для мене не зовсім ясна. Навіщо ти його відніс у печеру? Ага, так, так. Ти йшов у школу. Зрозуміло.
Олег не встиг відповісти. Він здивовано широко відкрив очі і для чогось встав із стільця. В кімнату хутко увійшов… Василь Васильович. Побачивши Максима з Башмачним, директор школи на мить затримався, тоді підійшов до начальника, привітався за руку і мовчки поклав перед ним револьвер. Це був браунінг.
Омелько Нагірний навіть на зборах юних астрономів не втримався, щоб до історії своєї фантастичної подорожі на Марс не приплести цілком реальний чорний браунінг, знайдений ним напередодні в печері. Це був, звісно, той самісінький револьвер із шкільного горища, захований Олегом.
Коли Василь Васильович разом з Башмачним і Максимом поверталися в Слобідку, директор з батьківським докором узяв Олега за плечі:
— Героєм, кажеш, хотілося бути? Про Арктику мріяв? Ех, герой, герой…
— Я й тепер мрію про Арктику, Василю Васильовичу.
— Чудово. Про Арктику, про подорож на Місяць, на Марс… Чудово. Треба мріяти. А для цього найперше треба бути героєм навчання. І тоді мрії стануть дійсністю. Мрія без діла — це… Стривай, ти нічого не бачив? Ось там, між камінням… Чиясь голова визирнула й сховалась за скелю.
Всі троє зупинились. Максим зірвався з місця.
— Ану, ходімо глянемо.
Олег і Василь Васильович поспішили за вожатим. За камінням і скелею не було нікого.
— Вам здалося, Василю Васильовичу, — сказав Максим.
— Справді, немає нікого. Дивно, дивно. Мабуть, мене зраджують очі. Старію!.. — І Василь Васильович похитав головою. Далі всю дорогу він був якийсь неуважний і мовчазний. Уже біля самої школи він вимовив:
— Тут багато й моєї провини. Не розкусив я раніше цього Кажана… Не розкусив.
* * *
Два роки тому на цій дільниці були маневри частин прикордонної охорони. Від запеклих "боїв" залишились добре сховані між скелями ями від кулеметних "гнізд". В одній з таких ям сидів невідомий. Він переліз сюди з печери, куди потрапив у першу ніч перебування на радянській землі.
Лишатись у печері було небезпечно, бо її, безумовно, хтось відвідував. Уранці невідомий виявив сліди від чобіт. І хоч сліди належали, напевне, якомусь хлопчакові, та зустріч з ним, особливо зараз, ніяк не входила в програму дій невідомого. Його розбита нога гоїлась дуже повільно, ходити він не міг, і вже ця обставина неминуче викликала б велику підозру.
Яма заросла бузиною, хащі колючої дерези обступили її з усіх боків. Тут була чудова схованка, і не дивно, що її не помітили ні Максим, ні Олег. Невідомий чув їхні голоси зовсім недалеко, чув, як Василь Васильович сказав: "Чиясь голова визирнула й сховалась за скелю". Невідомий не знав, звичайно, цих людей, які нишпорили між скелями, він принишк на дні ями і кляв свою необережність.
їжі в шкіряній сумці лишилось найбільше на три дні. Цю сумку, міцно прив'язану до спини, він урятував разом з своїм життям, вихопившись з розлючених морських бурунів. Їжі лишилось на три дні. А що ж буде далі?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Про те, як Галина писала Чайці записку і що з того вийшло
До шкільних іспитів лишилось дві декади. Як швидко й непомітно промайнуть ці двадцять днів!
Школярі всю увагу приділяли навчанню. Не чути було вечорами в школі галасливих зборів численних гуртків.
Шкільний журнал теж тимчасово припинив своє життя. Сашко Чайка — і той уже не знаходив вільного часу для писання віршів. Навіть на перервах школярі носилися з підручниками, повторюючи без кінця завдання.
Василь Васильович щодня переглядав оцінки. Шостий клас ішов першим. Трохи відставав Олег Башмачний. Та незабаром хлопець виправився, перейшов на "відмінно" і тільки з літератури ще мав "посередньо".
Ніхто не знав, яких зусиль докладав Олег, щоб іти в ногу з відмінниками. Він сів за книжки, іспити наближались. Не можна пасти задніх, коли весь клас іде на "відмінно", коли наближаються літні канікули і кожний школяр уже мріє про чудовий вітрильний човен, піонерські вогнища і цікаві походи…
І як гляне у вічі своїм товаришам Олег, коли через нього клас не одержить човна і всі мрії розвіються, як дим? І який з нього буде капітан, коли він найгірший у класі?
— Слухай, Башмачний, — зупинила якось Олега Галина Кукоба, — ти й далі думаєш їхати по літературі верхи на "посередньо"?
— Тебе це дуже цікавить?
— Це цікавить усіх твоїх товаришів.
— Хай цікавить на здоров'ячко.
— Слухай, — почервоніла Галина, — ти дурника не грай. Я тобі серйозно кажу.
— Подумаєш — ланкова!
— Ланкова… А коли б ти більше любив вірші й поетів, то в тебе було б, напевне, "відмінно" по літературі.
— Ха! Згадала, як я твого Сашка на обидві лопатки поклав? Бачили ми таких "поетів"!
Галина скипіла:
— Дурень!
— "Дурень"! Це по-піонерському так? Ланкова! Ну, почекай, я по літературі "відмінно" матиму, а "дурня" тобі не подарую!..
Весь день у Галини було неприємно на серці. "Справді негарно вийшло. Проти лайки борюся, а сама… Ну, та він же дуже роздратував, не втрималася…"
"І які воно бувають люди, — думала Галина. — Що не школяр, то й інша у нього вдача, інші слова… Олег ось такий, Яша Дереза — інакший, Нагірний теж відмінний від усіх, у Сашка теж своя вдача".
При згадці про Сашка Чайку зробилось так затишно й весело. Галина бачила перед собою його спину, схилену над партою голову і згадала Сашкове прохання — написати йому листа. "Чудний він, — посміхнулася, — неодмінно йому треба одержати від мене якесь "посланіє".
Був урок з природознавства. До перерви лишалося кілька хвилин. Галина хутко написала на промокальному папері:
"Сашуню! Підождеш мене, підемо додому разом. У мене є радісна звістка. Ти мій дружок, і тому ця звістка буде радісною і для тебе. Галина".
Дівчина склала вчетверо рожевий папірець і хотіла вже непомітно передати його Сашкові. Раптом чиясь рука майнула перед носом Галини і…
Записка зникла. Ззаду почувся тихенький смішок Олега. Дівчина озирнулась і побачила торжествуюче Олегове обличчя. Хлопець навмисне повільним рухом ховав у кишеню рожевий клаптик промокального паперу.
Галина аж нестямилась від образи й гніву.
— Віддай! — прошипіла вона.
— Потім віддам, — відповів, усміхаючись, Олег.
— Віддай!
— Після дощика в четвер!
— Слухай, ти… Віддай!
— Обов'язково. На той рік в оце врем'я…
Після уроку Галина загнала Олега в куток і, розчервоніла, з гнівними очима, вимагала:
— Зараз же віддай! Чуєш? Не маєш права хапати чужу записку. Це не чесно і не по-піонерському…
— А писати записочки на уроці — по-піонерському? Не дам!
— Коли ти не віддаси мені зараз, я…
— Що ти зробиш? Не боюся! Ось я спочатку прочитаю перед усім класом, а тоді вже можна, звісно, і віддати. Хай усі знають, які записочки пише поетові ланкова Кукоба! "Підожди мене, мій любий дружок"…
— Там немає "любий"… А коли б і було…
— Як немає? Є! — запевнив Олег. — Забула, що й писала?
Кров стукала Галині у виски. Вона не знала, що їй робити з цим… негідником, з цим нахабою. Поскаржитись Василеві Васильовичу? Але ж тоді Олег покаже йому записку… "Мій любий дружок"… Напевне, там так і написано…
Невимовний сором пік серце. Усі довідаються… Увесь клас…
— Олег! Слухай… Ти нікому не скажеш… Ти віддаси мені.
— А далі що…
— Слухай… Я допоможу тобі по літературі…
— Мені й так хочуть допомогти, та я не хочу. Хіба я сам не зможу визубрити?
— Та хіба треба зубрити? Треба…
— О, нотацію вже збираєшся читати! Ти краще ось що…
На мить Олег замислився.
Галина напружено чекала, що він скаже.
— Ти ось що… Дай мені списати домашнє завдання… По… по літературі. Я й сам би написав, та… мені сьогодні дуже ніколи. Розумієш? А завтра треба подавати роботу.
Дівчинка стояла, наче приглушена громом.
— Списати?.. — пролепетала вона.
— Ну да. І я тоді записку на твоїх очах — раз-раз, і готово! На двісті клаптиків подеру.
— Олег, я не можу цього зробити!
— Не можеш?
— Це нечесно, чуєш? Я нікому ніколи не давала списувати. Від цього тобі буде не користь, а, навпаки, тільки…
— Знову нотація? Нечесно? А такі записочки писати, та ще й на уроці, чесно, по-твоєму?
— Довідаються…
— Ніхто не довідається. Я не слово в слово списуватиму. І своє щось додам. Ти не турбуйся про це.
— Олег!..
— Еге ж, мене так звуть. А записочка все ж таки в мене. І завтра я прочитаю її перед усім класом. Побачимо тоді, хто буде дурнем — ти чи я.
Того вечора у Галини були дуже засмучені очі. Вони були великі-великі від суму, ці очі з довгими віями.
Батько стривожився. Він давно вже не бачив такою своєї дочки. Навпаки, Галина останні дні була особливо веселою й життєрадісною. Вона чекала приїзду матері, світило квітневе сонце, і над морем було таке блакитне небо, таке небо, що хотілося мати за плечима нестримні, незламні крила.
На батькове запитання про причину суму Галина відповіла неохоче і трохи зніяковіло. Навіть батькові вона соромилась розповісти правду про записку і про свій злочин. Так, до цього примусив її Олег — дівчинка таки дала йому списати завдання "Герої творів Панаса Мирного". Ось що мучило Галину, ось чому вона була така похмура й сумна.
Коли другого дня її зустрів Олег, дівчинка відвернулась від нього і хотіла пройти мимо. Та він затримав її.
— Чому ти дмешся? Гніваєшся? Адже я подер записку — чого ж тобі ще?
Галина мовчала.
— Даремно ти злостишся. Нічого поганого ти не зробила. Я сам потім добре все вивчу, весь урок. І роботу потім напишу — сам для себе. Мені тільки ці дні ніколи. От і все.
До них підбігла Люда Скворцова.
— Про віщо ви тут? Щось цікаве?
— Цікаве, — відповів Олег, — тільки тобі не скажемо.
— І не треба. І просити не буду. Значить — секрет? У мене самої, слава аллахові, секретів досить. Ціка-аво! — заспівала вона. — Ціка-аво! У Олега з Галиною якісь секрети!
За два дні Василь Васильович повертав учням роботи по літературі. Галина з жахом побачила, що ні їй, ні Олегові Василь Васильович зошитів не віддав. Олег сидів червоний, сперши на кулак підборіддя.