Люблять тих, які люблять тебе... Іполит же — десь там... А я?.. Кого любив я? Матір, батька... Вони — теж не ближні. Вони — батько та мати... Товаришів? Доки в гурті, доки гарно, весело... По-справжньому люблять дівчину. Іполит — любить... Таку дівчину не можна не любити...
Відчув, що смакує чужим коханням. Чужим? І не жалкує, а карається, чи через те, що воно недосяжне, чи через те, що відомий його трагічний кінець. А чому відомий? Нічого він не знає, просто пройнявся тим коханням зі співчуття, ще й не знає достеменно, чи кохання — це субстанція для багатьох, чи це завжди і скрізь окремішня сутність. Мабуть, окремішня, але чому ж тоді в мене так солодко горить серце? І знову ж таки, якби субстанція, її можна б розлити в келихи й роздати. Але кожен випиває свій келих, свого вина, солодкого на початку й гіркуватого, а то й отруйного в кінці. Бо там, на дні, сама гуща... Так було, так є, і ніякі швидкості, ніякі надміцні сплави нічого не змінили. Дух кришиться, як і кришився, на добро та зло, на любов та ненависть, тільки, може, міра любові дещо змінилася. Вино ж вином і лишилося. Воно ніколи не перетворюється на воду, воно руйнує душу, через те й не знаємо, чий воно дарунок — Творця чи нечистого. І як не можна надовго затримати в собі смак випитого вина, так само не можна кохати в спомині, в читанні... Але чому тоді так солодко горить серце? І болить. Виходить... Нічого не виходить. Він не переходить дороги Іполитові. Не продовжить Іполита, його кохання. "Ми рішуче різні, і справа навіть не в часовому просторі, який є вододілом поміж нами, не в тому, що ми знаємо і про що ми думаємо, а_в чомусь іншому. Але і в просторі. Чужий час перейняти не можна, він уже розчинився в безвісті, він вже десь аж за Козерогом, перейми я його — і вже безсмертний, це омана, омана". І воднораз почував, що це зовсім не омана, що він переймає його і... може, перейме. "Час тече крізь— мене,— пише Іполит.— Я не шкодую за втраченим часом, Я шкодую за втраченим коханням".
Але — чому воно втрачене?
Далі оповідалося про похід гайдамаків на Смілу,
Черкаси, Канів, Умань. Похід на Умань і Черкаси — вже другий. В історичних джерелах про перший похід не згадувалося.
Перед Олегом розгорталися найдраматичніші сторінки української історії, сумнішої за яку, либонь, немає в жодного народу в світі. Коли він читав про Коліївщину в курсах історії, в монографіях, гайдамаки відстояли від нього далеко-далеко, були немовби статичними одиницями, матеріалом для його дисертації, а тепер перед ним були живі люди — на возах, на конях, піші, в хмарах кушпелі, і він ішов разом з ними. Зупинялися біля криниць, пили воду, варили в полі косарську кашу, спали в сіні під стогами... Люди на землі — одна плетениця, одна нескінченна валка,— Олег враз осягнув це — оті на возах і оці на автомобілях, передні й задні... Те, що зробили передні, неодмінно відіб’ється на задніх, в чомусь та відіб’ється, а може, і в усьому, тільки ми не хочемо того розуміти... Як і не знаємо кінцевої мети плетениці, ми заплеснуті нашими пристрастями і нашими стражданнями, й це засліплює нас.
Двічі гайдамаки нападали на медведівських та інших панів, вистинали гарнізони тих містечок та сіл, про це відгомін в історії глухий, кількома рядками. Зайченка долягало: для чого гайдамаки захоплювали ті міста і села, а далі відступали в ліси. Було схоже на звичайний розбій, хоч і проти людей маєтних, всіляких визискувачів. І ось що він вичитав у зшитку: "Щоб переконатися в силі до загального рушення проти панів-уніатів, з відома ігумена Мотронівського монастиря Максим Страшний наказав Семену Неживому та Івану Вусачу бити на гарнізони чигиринського староства в селі Мельниках, Вужині, Суботові, Боровиці, а найперше на гарнізон Медведівської володарки княгині Яблоновської-Дамковецької при підперті монастирської сотні. Отаман Неживий Семен за наказом Максима Страшного захопив Черкаси, зруйнував маєтки і порубав поляків та жидів, а 9 червня підійшов до Канева. Він надіслав комісарові Носачівському і полковнику надвірних козаків Зеллеру писаний ультиматум. Отримавши глузливий від-каз, Неживий з Максимом Страшним взяли фортецю й повернулися до Медведівки. Упевнившись у силі козаків-гайдамаків, ігумен Мелхіседек віддав на придбання зброї вогнистої і холодної та коней свої власні та монастирські гроші, а також всі коштовні речі. Тоді ж на початку зими 1768 року проти Неживого і Вусача вийшли карні загони під рукою канівського сотника Брилецько-го, які майже всі загинули від руки Страшного Максима в Лубенських та Деменських ярах. Вже тоді росіяни з якоюсь мислю невідступно стежили за гайдамаками. У Галаганів ці під Чигирином стояв постоєм російський гусарський полк полковника Чорби, Чорба хитрістю заманив до себе, буцім у гості, Неживого й закинув його до арештантського в'язання, незабаром Неживий був таємно викуплений козаками за великі гроші".
Похід на Умань, скурання міст і містечок менше цікавили Зайченка, про те історія має числені свідчення а обох сторін — осаджуваних поляків та надвірних козаків,— та осадників — гайдамаків на допитах польських та російських судових комісій. У літописі було детально описано як були укгрунтовані міста — Лисянка, Лебедин, Черкаси — які палісади, мури, фортеці, гарнізони — одяг і зброя надвірної варти та конфедератів, як захоплювали ті міста гайдамаки, а далі — Умань — ключ до Польщі, куди збіглася шляхта трохи не зі всього Правобережжя; комендант Умані Младонович, його помічник землемір Шафранський, полковник надвірних уманських козаків Обух, сотник надвірників Гонта, який перейшов на бік повсталих та побратався з Залізняком, штурм Умані, побоїсько й козацький бенкет.
Уважніше вчитувався в рядки, де описано погром гайдамаків, надто з російського боку, адже потім всі свідчення пересівалися в російських колегіях і здебільшого фальсифікувалися російськими істориками. Розповідалося, як радо відкривали серця гайдамаки назустріч росіянам, щиро вітали російське військо, гадаючи, що воно йде їм у поміч, і росіяни давали на те добрі знаки, сам командуючий військ генерал Кречетніков (у рукопи-сі він скрізь — полковник), віддав наказ на "обманне братання", як за його велінням полковник Гур’єв запросив до себе на бенкет Залізняка та Гонту, а всім гайдамакам росіяни "завезли дарунки від матері Катерини — багато бочок горілки та меду", і як потім у те відкрите українське серце вгородили ніж. На бенкеті в Гур’єва було випито чимало келихів за братання, а коли гості-гайдамаки сп’яніли, на них кинулися російські солдати та почали їх в’язати, вже на бенкеті Залізняка почало щось непокоїти, щось його тривожило, й він наказав своєму джурі Петру Суходолину, щоб той не пив, і Сухо-долин не пив, і першим помітив підозріле шемрання, й закричав "зрада". Залізняк з восьмиствольним пістоле-том у лівиці та шаблею в правиці вирубувався з налоги, й— вирубався з намету. Суходолин його прикривав, і тоді Гур’єв наказав донцям оточити Залізняка кінно, й вони оточили та обвинули арканами, і тільки в такий спосіб <гзамордували козака нелюдської сили, відваги і без-страишости". Тут же його та Гонту забили в кайдани, глузували з них, глумилися, знущалися і вкинули до глибокої ями. їх підло зрадили, а потім ще й знущалися над ними... Це ремесло — зради — люди знали давно й вдосконалюють його од віку до віку.
У той самий час, у ніч двадцять сьомого серпня, росіяни штурмували гайдамацький табір. Щедро впоєне московською горілкою гайдамацьке військо спало, навіть не виставивши охорони, адже поруч — друзі, брати, які прийшли на допомогу, щоб разом оборонити святу віру. Літні ночі короткі... Гайдамаки спали, а вже на табір були наведені гармати, й російські гусари сиділи на конях, перевіряючи, чи легко йдуть з наділків шаблі. За командою, гримнули гармати, вкрили сонний гайдамацький табір ядрами. Табір стояв у лісі, ядра кришили стовбури столітніх дубів, трощили вози та мажі, підпалювали намети. Шквал вогню, гарматного й рушничного, Содом і Гомора, пекло на сонні гайдамацькі головні А потім з гиком і свистом рвонулася кіннота, з "славетним" російським "ура" побігли піхотинці. Непробурка-них зі сну, очманілих від гарматного гуркоту гайдамаків кололи багнетами, розстрілювали впритул з рушниць, сікли шаблями. Тут і там спалахували січі, гайдамаки ледве тямили, від .кого вони відбиваються.
З того пекла вдалося вирватися тільки Залізняковій сотні, яка стояла трохи пооддаль (п’ятистам чоловікам), "максимцям", ця сотня ще довго гуляла по Україні, в Лебединському лісі її оточило російське військо, майже цілу добу тривала битва, "максимці" рубали росіян з правої і лівої руки, прорубали заставу і зі страшним свистом і вигуками "за батька Максима" залетіли в тил кречетніківцям та налягли шаблями так, що москалі кинулися хто куди. Далі оповідалося про понищення загонів Неживого, Журби, Швачки, Бондаренка, а також про кари над гайдамаками. їх обмотували соломою і обливали смолою, і вони горіли, як громові свічі, їхніми головами наповнювали глибокі ями й засипали їх землею... Це відтоді українські дівчата вплітають у коси поміж барвистих веселих стрічок печальну чорну барву. Всій Україні відомо про страшну Кодню, в якій поляки "вішали, втинали голови гайдамакам, рубали їм на хрест руку та ногу". З Гонти з живого зрізали зі спини паси шкіри і в живого виривали серце. Воно вибухнуло в їхніх руках, неначе бомба, обпалило ляхів вогнем страху, й вони вже більше ніколи не піднялися; відоме й закляття — "щоб тебе Кодня не минула", в усіх російських істориків осудливо виписані ті польські люті кари, але^ ніхто не відай., що польському катові Стемпковсько-му віддали гайдамаків росіяни, що й самі вони з не меншою лютістю знущалися з гайдамаків, що на сто версг вподовж Тясмина горіли українські міста і села, що й сам Мотронівський монастир руками Стемпковського вони <гзруйнували, братію монастирську повбивали", І що всі ті кари вчинено на жах <гнинішньому і в помисел прийдешньому на світ сей".
...Олег відклав зіПиток, сидів закляклий, втупивши в стіну хлівчика погляд. Так живо, так страшно постали перед ним ті жахливі видива, й тягли за собою невідступне: для чого? З якою метою робили все те росіяни? Адже прийшли побивати конфедератів, виясняти причини, як писав Пушкін, "давней вражды" з поляками, подолати їх.