Піднявся старече обм'яклий, з опущеними повіками.
— В мене є трохи ячменю. Для діла беріг, — і виніс із клуні невелику торбинку. — Не гребуй, візьми... Вам потрібніше...
З ранку до вечора гули в селі німецькі машини. Розтовкли пилюку на дорозі, перетерли на дрібний порошок. За кожним грузовиком тяглися довжелезні хвости бурої куряви. Здавалось, палало степове село, чорним димом стікала земля.
Машини з ревом розвертались коло току, де пашіла в купах пшениця.
<— Шнеллер, шнеллер!1 — підганяв зондеркомісар вантажниць; він почував себе Наполеоном: ноги широко розставлені, руки — за спину, а драглисті очі бігають по току.
Жінки, падаючи з ніг, кидали в кузов ящик за ящиком. Наче павуки, що напилися крові, відповзали машини, доверху навантажені зерном, і спроквола тяглись до Бобри-нецького шосе. За літо збудували німці під Компаніївкою велетенське зерносховище. Тут машини вивертали із своїх чертев зерно і пожадливо бігли назад.
За три дні на "общинному" току стало чисто, немов хто пройшовся мітлою. Та німцям цього було мало. Вони підкочували машини до хат і, як сарана, нишпорили по дворах. Обшарювали горища, перетрушували солому, зривали дощані підлоги. Але що ти знайдеш, враже, у вдовиній оселі? Хіба що цвіль по кутках! Правда, витрусили пшеничку в Криворотька й Федоренка. Німцям плювать було на якогось поліцая чи старосту.
Кілька машин завернуло у Хмелів двір. Кудлань, зірвавшись з цепу, кинувся під ноги німцям. Гримнув постріл — і пес вистягся на стежці. Дід, розпатланий, жалюгідно улесливий, цуценям ткнувся в кітель зондеркомїсара.
— Пан, пожалійте!.. Я здам, як годиться... Ради христа — пожалійте!..
Німець гидливо тріпнув рукою, кресонув діда по скроні, і той відлетів до собачої будки... Він сидів під будкою, розкинувши ноги, тряс пом'ятою бородою і шамкотів: "Пан, пожалійте... ради христа... пожалійте". А тим часом німці трощили клуню, волочили по двору мішки; слідом тяглася золотиста доріжка, і дід, плазуючи навколішках, згрібав тремтячими руками зерно і нишком запихав за пазуху...
Тривожно спало Табунчанське після цього нальоту.
Мабуть, не одній матері наснились колгоспні обжинки, Наснилося, як збираються вони з чоловіками біля артільної комори, як із сміхом та жартами вантажать на підводи зароблений хліб, як везуть додому і здається їм — везуть не зерно, а радість у хату. А потім — клуб, гамірлива сільська гульня і Шумилова "Ойра", швидку, розкотиста. Ус-
Шнеллер (нім.) — швидше.
міхаються уві сні матері і не знають, що в цю ніч не сплять табунчанські, не сплять краснопільські хлопці. Балками, байраками відходять вони в степ, а за їхньою спиною палахкотить зерносховище на Бобринецькому шосе. Багряні язики лижуть темряву, і куці постаті німців безсило метушаться навколо вогню.
У Володьчиних очах — відблиск нічної пожежі; як завжди, важко сопе мовчазний Зінько; Гриша бурмоче про себе:
— Казав дід Гарба: "Не бери чужого — опечешсяЬ
* * * Вдарили ранні заморозки.
Гола земля порепалась, вітер нагортав кучугури піску. Над степом завивали чорні бурі.
Знов село запрудили хрестаті машини й танки, знов над стріхами підвелись вищирені пащі самохідних гармат. Все частіше в небі сріблясто виблискували наші "яструбки", і шалено плювались вогнем фашистські зенітки. Відчувалось, що "непереможна" гітлерівська банда, побита, пошарпана в боях, відкочується назад.
...Хата Поліщуків стала прохідним двором; кожний день нові "гості" — то куховари, то обозники, то зв'язківці. Дим, гелготня, грюкіт... Мати відправила Ліду до Шумилів — там безпечніше. Та сім'я не зменшилась, а, навпаки, збільшилась — до Поліщуків перебрались брати Лебедики — в їхньому домі німці влаштували конюшню.
З усієї різношерстої маси, що перевернулась перед їхніми очима в дні тривог і чекання, найбільше запам'яталися двоє: гауптман Лінц і рядовий Отто, за Льоньчиним прозвиськом — Куцман .
Лінц страждав, мабуть, давньою й невиліковною хворобою: він не міг говорити, він гарчав. Гарчав на підлеглих, на свою вівчарку, гарчав навіть уві сні. І коли з німцево-го рота виривалося оте "Рряв", — клацала його важка квадратна щелепа і підскакував на голові жмут попелястого волосся.
Найдовіренішим співрозмовником Лінца була вівчарка — здорова і хижа, як вовчисько. Вона завжди лежала біля ніг господаря, пильнувала його сон. Ранком, потягнувшись на солом'яній підстилці, Лінц опускав розпатлану голову і повз до собаки; їхні морди зближувались, їхні ніздрі похітливо здригались. І тоді чулося Лін-цеве:
— Гр-р-р... Рряв! І собаче:
— Рряв!
Така розмова тривала з півгодини. І повторювалась вона регулярно, двічі на день — перед сном і після сну. Можливо, це була своєрідна зарядка і для есесівця, і для вовкодава.
Була у Лінца і своя улюблена розвага. Угледівши напечі дітей — в темному закутку жевріли тремтливі світлячки очей, — він наказував собаці:
— Ап! Фюіть, фюіть!
Натренована вівчарка одним стрибком вилітала на лежанку. Бризкала жовтою піною, вила, гризла комин. Ще
мить ввіп'ється зубами в горло. Хлопці прикипали до
стіни, кричали од жаху. Та їхнє голосіння тільки під'юджувало німця; він реготав, він сам гарчав, захоплено ляскаючи себе по стегнах.
Та дитячий страх був ніщо в порівнянні з тим, як трусився перед гауптманом рядовий Куцман.
Холодного зимового вечора разом з клубами пари вкотилося в хату кругле казна-що: замість носа — пиптик, замість ременя з обнадійливим "Гот міт унс" — якийсь мотузок, замість голови — картатий вузол. Воно, оте кругле, понюхало повітря: "Нюх-нюх, де тут тепліше" — і посунуло до лежанки. Підібгало коротенькі ніжки та й захропіло відразу. З печі видно було хлопцям тільки велику блискучу лисину. Іван Лебедик взяв соломинку і, примруживши лукаві очі, потягся до німця.
Соломинка торкнулась шиї: еге, спить вояка, наче вбитий! Соломина забралась під комір шинелі: хропе, аж висвистує. Соломина затанцювала на лисині: — лясь рукою! Соломина за вухо — лясь по вусі! Соломина під ніс — лясь по носі!
Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирс-нув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.
— Дай мені! — Івана замінив Петро.
Нарешті, "мухи" надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей.
Довго не повертався знадвору...
За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток.
— Ма! Засвіти каганець — тепліше буде.
Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше.
— Потерпіть, хлопчики, — винувато мовила ненька. — Мо, Валик принесе хоч сміття...
Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері — навстіж... А в дверях — Куцман. Задубів — не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались.
— Двері, двері закривай! — мати на німця.
А той — ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть... замерзаю!
— Як?! Щоб з тебе душу видуло!..
Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки.
Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: "О, майн Ільза, о, майн кіндер" . І довірливо — матері:
— Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк — Тюрінгія... Му-у-у — коровка... Кіндер айн, цвай, драй — три кіндер. Такой маленький, — і показав на дітлашню, що виглядала із запічка.
Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім'ї й кинула в пекло, — ця щира сповідь зжалила материнське серце.
— То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути.
— Всьо! Война капут, матка... — з цими словами й заснув Куцман.
— Ладнай-бо, сину, плиту, — попросила мати. — Вже Вальчик скоро прийде.
Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою — дивись, так і прилипнеш.
Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята — вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку — жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища...
Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув — і жарина, наче зів'яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і... померкла...
Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла.
Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті! Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його— відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, .де гульня, де п'яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися.
Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: "Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло?" І староста зво-лив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: "М-да, скажена погодка". З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро.
Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на Еулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. "Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне".
Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко.