Не сердься, я так… Хочеш, розкажу дивну-дивну штуку, від Оврама чув. Знаєш, чого на церкві нашій хрест і турецький півмісяць? А-а-а, не знаєш. От лягай!
І вони уляглись рядком, голова до голови, Вовчина рука під Лесиною "брехухою", Лесина під Вовчиною.
— Дивись у небо, а я розказуватиму… Бачиш оту хмару, вона заслонила півстепу? Хай то буде Чорне море. А від неї рукав, довгий-довгий. То наш Інгул. Так от, на низу, коло чорних порогів, зіткнулися два загони — козацький і турецький.
— А козаки на конях?
— Ні, Лесю, ти слухай. І козаки на човнах, і турки на човнах. Та їх видно: біленькі брижики по синьому — то човни. Бач, бач, вітрець їх ганяє… Так от. Зустрілися вони, а грізний паша, начальник турецький, і питає: "Будемо битися чи миритися?" — "Як це миритися? — каже отаман козацький. — Ви нашу землю топчете, а ми, виходить, у кущі? Ні, бусурмани, будемо на смерть битися, хоч вас і тисяча, а в нас і сотні нема!"
— Так і відрубав отаман?
— Так і смальнув межи очі! А тоді козакам: "Ану, братове, покажіть, як на Вкраїні гречку молотять!" І давай! Десять човнів на один козацький налітають, десять турків на одного козака насідають. А запорожці, славні молодці, крешуть шаблюками, палять з мушкетів, списами, як вилами, турків у воду жбурляють. Б’ються з ранку до полудня, з полудня до вечора. Інгул скров’янів, трупом ріку завалило, чайки жалібно плачуть над тілами померлих. І тоді глянув наш отаман на темну воду: багато козаків полягло, більше половини. А скільки турків пішло на дно — і злічити не можна. Жменька осталась недобитих. І сказав наш отаман: "Досить, братове! Добре ви сьогодні помолотили, затямлять козацьку науку вороги. А тепер, — каже, — збирайте, хто живий та цілий, та й подамося в рідну сторононьку…"
— І все? — поспитав здивовано Лесь. — А до чого ж церква?
— Який ти прудкий, Зайценко. Раз така нетерплячка — мотнись, Чирву оно заверни, бо в город ваш полізе.
Диб-диб-диб! — задиботів Лесь голими п’ятками по сухій толоці, збігав туди й назад, гупнув у канавку і до Вовки:
— Ну, що там далі було?
— Історія довга. Не буду казать, як зв’язали козаки турецького воєводу, як розсадили полонених по човнах, як тікали вночі від погоні, — сам собі придумай. А ось про це розкажу. Значить, гребуть запорожці веслами, пливуть Інгулом проти течії. Налетів буревій, вдарили морози, кригою воду засклило. І зупинилось козацтво недалечко від нас; дивляться, хороше місце: скеля висока, затишок. От вони швидко намети поставили, тут, мовляв, і перезимуємо. А козаки, щоб ти знав, дуже були набожні. Тоді газет не випускали й кіно не привозили. Ото й усе кіно, що піп із дяком покажуть. І вирішили козаки церкву закласти. "А як же з турками? — питають отамана. — Хоч вони бусурмани, але теж люди, і в бога свого поганського вірять". Отаман подумав, подумав та й каже: "Давайте одну церкву на всіх будувати". Так і зробили. Гуртом каміння носили, стіни мурували. Наші хрест поставили, а турки свого півмісяця. А далі так мирилися: заходить у церкву православний піп, виганяє кадилом злих духів; помоляться козаки-вояки, тоді туркам уступають місце; і вже їхній піп, мула називається, чаклує, виганяє нечисту силу і по-своєму службу править…
— Виходить, жаліли козаки своїх полонених?
— Жаліли не жаліли, а як з людьми поводились. Що їли самі — і туркам давали, чим накривалися — їх накривали. Бо такий наш народ. Зайди в чужу хату: тебе й нагодують і спать покладуть…
— А що фріци робили? Пам’ятаєш? Гнали селом дітей і жінок… голих… по грязюці… хто впав — чоботом на голову… в багно.
— Що там казать… А тоді, як село палили… Зачули, що в хаті голосить бабуся з Галинкою, ще й двері ломом приткнули…
— Звірі… Душогуби… Як їм наші відплатять? Спалять усю Германю і попіл розвіють, щоб чуму не розносили?
— Там теж діти… І сироти є… Їх не чіпатимуть. Все, що стріляє, зламають на цурки; дадуть кожному плуг, молоток і накажуть німчурі: оріть, кляті, сійте, живіть собі тихо, на чуже не зазіхайте, бо ще раз рипнетесь — амба!..
Над принишклими хлопчаками, над двома голівками, чорнявою та білявою, перекинулось високе кришталеве небо. Чиста, промита сонцем, прополоскана вітрами блакить червневого полудня. Жарінь. У всьому тиша і спокій. І не віриться, що десь у чорному вирі змішалося небо й земля, лопаються барабанні перетинки од виску бомб, од реву снарядів, а з розпанаханих грудей дзюркотить густа солдатська кров і холоне в тремтячих долонях подорожника.
Війна…
Далеко відкотилась вона од рідної хати, та все ж, як глибинний вибух, знов і знов струшує отерплі душі матерів і дітей. Хоча б скоріше…
Про мир довгожданий, про новий світ, де буде школа, вечірнє вогнище на березі Інгулу, юшка-смакота із щучого хвоста, — про життя задумались босоногі філософи, до грудей своїх пригортаючи небо.
— Ой! — виприскує Лесь із прим’ятої суріпи. — А додому?.. Заговорив ти мене, Вовко! Влетить…
Сполохані кози, як по команді, крутнулися, висунули бороди з густої, мов коноплі, щириці: що воно шелеснуло бур’янами? Заєць? Тю, Зайценко, той губатенький, котрий до їхнього гурту приводить симпатичну кізку — білу, з чорними вушками й ратичками… Ич, яким вибриком гайнув до села, наче за ним сірі погналися!
І знову Вовка сам.
Він, степ, кози й небо.
Тяжко одному. Хоч розірвись. І за козами стеж, і в ховрахову нору заглянь ("Здоров, комірниче! Ревізія кличе", — "Пі-і-і, дітки сліпі, жінка слаба, а я пі-підірвався" — "Чисто брешеш, віять не треба!"), і за метеликами попобігай. О, це хитре полювання! Бач, на вершечку лободи затріпотіли два яскраво-жовті листочки. Тихо підкрадайся ззаду. Так тихо, щоб і сам не чув своїх кроків. Стань. Не диш. Тільки руку простягай. І пучками — тонко! ніжно! — щик… Жовтий пилок на пальцях, а метелик погойдався, полетів до сусіднього куща. Так тебе виводить насмішник-вертун, що й уві сні за ним ганяєшся.
Чим вище сонце, тим частіше позирає Вовка на піщаний сугірок, оперезаний стежкою, що протоптана від Яценкового двору. Он він, Лесь! Біжить. Ба ні, не біжить, плентається, як мокра курка. Що з ним таке?
— Лесю! Швидше давай.
А Лесь шкутильга потихеньку. Скривило його, немов дичок наївся. Підійшов, хворий чи зляканий, і потрусив губою:
— Кудима нема.
— Забрали? З району?
— Привалило його. Мабуть, як спав. Стеля обрушилась і…
— Ну-ну, сідай, розкажи.
— Людей там повно. Розгрібають. Кажуть, з довоєнного, видно, часу зерно ховав на горищі. Стріха текла, загнилось. Плуг спакував, сівалку, цілого воза і теж туди, за комин…
Олесь зіщулився, втиснув коліна під груди.
— Страшно глянуть… Ворох гнилля, смердить, все змішалося — якісь сошники, барки, упряж… Давай розкопувать, а насподі — Кудим. Тягнуть його — пшениця з вух висипається…
Це було таке неймовірно дике, що Вовка сидів якусь хвилю, наче громом прибитий. З глибини спопелілої душі вирвав як біль:
— Лесь… Ну для чого, скажи, напташив Кудим оте все? Хазяйнувать збирався?
— Хто зна. У погребі знайшли бринзу в діжках — геть запліснявіла. А сам, кажуть, скільки й жив, із сухарів на воду перебивався.
— Я думав, що він їсть як не в себе. Пузо таке…
— Що ти?.. То від макухи. Себе й сім’ю душив остюками. Все відкладав на чорний день.
— На чорний… Вже, по-моєму, чорнішого за те, що було, й придумать не можна.
Як горобці в дощ, вони сиділи наїжившись, пасли "курчат", що густо всипали байдужі до колючок і болота ноги. В обох чобітки з лепу до самих колін. В обох серйозні, по-дорослому замислені обличчя.
— Коли ховатимуть? — спитав перегодя Вовка.
— Завтра, мабуть… Ти підеш?
— Сам не знаю. Треба було б. Як-не-як — людина. Раз покидає землю.
— Бог з ним! І я піду…
— А за Федьку не чути?
— Утік — наче під воду пішов. Яшка робив засідки вночі, дарма. Може й справді подумав: як гнить по сховах, вовком од людей тікать, то краще в Інгул.
16
"Хм… щось дивовижне. Як на горищі: і моторошно, і заманює", — Вовка просунув плече у відхилені двері. Він не дзенькнув клямкою, не шелеснув холошами, став і вп’явся очима в куток, де розсіювала жовте світло воскова свічка — облизаний недогарок на консервній банці.
Вогник був кволий, полохливий, темрява зависала над ним попелястим волоттям, і білий язичок блимав немовби із запічка. Чорними тінями схилились над книжкою Василина й Надійка. Вони сиділи на долівці, обнявшись, як сестри. Василина читала глухим протяжним півшепотом, Надійка, немов заворожена, дивилась на матір і бачила перед собою, мабуть, не змарнілу жінку з маленьким бляклим личком, а одну з тих чарівниць, що обертаються на білу лебідку, на снігову королеву, на таємничий квіт папороті. Затамувавши подих, вона слухала матір і вслід за нею ворушила губами. Здавалось, між ними витала казка…
В землянці пахло чебрецем. Видно, Ольга принесла із степу духмяне зілля і встелила ним долівку — зелені ж святки. "А де ж сама невістка? — ковзнув Вовка поглядом під стінами. — Нема. Блукає десь над Інгулом. Не одна, звісно…" Вовка зиркнув у другий куток. Мати сиділа на стільчику, ліктем сперлась на плиту, долонею затулила щоку. І не сум, не зажура, а тиха радість восковим світінням розлилась по її обличчю. Вона, певно, згадувала щось приємне, з барвистих днів своєї молодості, і відблиск того далекого тріпотів у її очах. Давно Вовка не бачив матір такою. Давно не було такої мрійливої тиші в землянці. Наче постукало в двері несподіване свято. І чомусь у Вовки прискорено забилося серце. Щось його жде… Щось буде… хороше.
Спочатку ніхто не помітив Вовку. Та ось Надійка підвела голову. "А-а-а, ти тут!" — і легенько штовхнула матір. Василина якось загадково глянула на хлопця. І мати повернулась до сина. Всі троє дивились на Вовку. "Ану, догадайся!" — інтригуюче усміхалися.
— Кажіть, не дражніться! — метнувся до матері.
Голос у неї тихий, розслаблений. "Батько знайшовся"… — сказала, чи причулось йому?
— Що, що?
— Тато…
— Тато? — поглядом припав до материних губ. — Тато, сказала?.. Де він? Дома? — Хлопець аж повис на її плечі, глянув за спину, ніби вона, жартуючи, заступила батька. — Тато!! — рукою пошастав у темряві.
— Вовчику, Вовчику, — шершавими долонями стисла його щоки, протягла Вовку до себе, заговорила, дивлячись у широко відкриті, розгублені очі сина. — Господи, весь тремтиш… Заспокійся, не шукай… Ще не приїхав тато… скоро… написав ось.