Дарма що ніколи золото його не цікавило, дарма що на жодні світські речі ласий не був, а от же тією лихою вигадкою так зацікавився, так Бертольдом чи тим другим зачарований був, що й сам бажав, щоб того чорнозолота було в кляшторі якнайбільше. Кажуть, чимало бочок його в кляшторних льохах стояло, а ті "золотарі" все далі й далі виробляли. Отож і бачать тутешні люди в небувалій катастрофі тій кару Господню на грішних ченців. За останні-бо часи таки й всім стала помітною в них переміна. Як сказано в святому письмі: "Славу людську більш-бо як славу Божу возлюбили". Дійсно, всі вони про скарби все говорили, про славу марну думали, замість того щоб, як слід ченцям порядним, "славу Божу співати перед лицем анголів", як це й робили вони раніш, коли ще їхній кляштор далеко й широко мав славу кляштора праведного.
Отож, кажуть люди, бачив не один (і верхній вартмістр був серед тих, що бачили!), як архангел Михайло з неба у вихорі вогненному злетів. І вигляд його був грізний, а гнів — страшний. Мечем своїм по вежі кляшторній він вдарив. І від того удару кляштор розпався.
Сам я, як уже й казав, нічого того на власні очі не бачив, понеже лежав саме під своїм "Конрадом", накритий. Однак, гадаю, що це могло бути. Бо ж не один вже раз вогнем гнів Божий в історії людства проявляється, як пригадка людям, що міра Божої терпеливості може й переповнитись. По-друге, всемогутності Божій однаково легко й природно дати початок пожежі від вогненного меча архангельського, так само, як і від переверненого каганчика.
Але гадаю, що не могло добром скінчитись те, що робилось у Бертольдовій лабораторії. Бо коли голову полонить нездорова мрія, скажу просто: грубий забобон,— тяжко вберегтися, щоб не захопила вона всіх, як пошесть з зіпсованого повітря.
Грізна ж ця катастрофа могла з'явитися внаслідок звичайного збігу обставин. Природне-бо це явище там, де не наука панує, не тверезий погляд на закони природи признається,— лише самі забобони та самовпевненість неуків.
Константин занадто прямував до всього невідомого, нового, необгрунтованого. Бавився не тільки наукою, а й ясною логікою та висновками здорового розуму. Міняв при цьому свої захоплення і засади, як дівчина оздоби. Свої здібності, хоч і великі, занадто перецінював. Але ж гордощі анклітценовські раз у раз засліплювали його й можна сказати, що просто диявольська гординя сиділа в людині цій. А це саме вченому ніколи не буває на добро. Бо ж із зарозумілості завжди виходить самий шпик або й щось гірше. В останні мої відвідини добросердий патер Герхард, гвардіян, з сумом казав мені знаменну, вельми знаменну річ, що вся завзята Бертольдова праця останніми часами або не доводила до жодних практичних висновків, або навіть витрачалася на те, щоб псувати вже раніш зроблені здобутки на різних полях його вигадливості. Тобто праця його Богом благословенна не була, а він, бідний, сам того й не помічав. Отож святий Марцел, патрон наш, може, й відає, чого він намішував у свої таємничі тинктури. І от винахід його, що ним він так був пишався, навіки втрачений, згинув. Ім'я ж Бертольдове, яке він так намагався вчинити несмертельним (він сам з погордою про це мені признався), чи буде воно комусь відоме?
Таж не це все мені гірко. А болісно мені, що от на що вже зійшов, може, найздібніший (після Колумби, звичайно) мій учень! Гірко мені тепер, що полюбив був я його, як сина. Він же й відносно свого кревного батька був лише "сином марнотратним". А все ж таки я дуже хочу пошукати його ще по льохах, а тому й прошу приїхати якнайшвидше: удвох-бо це зробимо ліпше".
Зітхання глибокого задоволення відірвало алхіміка від його довгого листа. Він різко оглянувся й побачив свого фамулюса, який тільки що проковтнув останній шматок своєї вечері.
— Звідки ти тут узявся?
Фамулюс помовчав хвильку, а тоді показав пальцем на двері.
— Увійшов. Дверима,— висвітлив спокійно.
Алхімікові ж здалося, що усміх заграв у Гото на губах.
Це роздратувало фізикуса:
— Знаю, що дверима, бо ж нема тобі потреби влітати комином. Але ж ти ані не привітався, входячи. Тому я й зауважив тобі!
Гото підніс на пана здивовані свої очі:
— Таж я й не прощався з вами, виходячи. То чого й вітатися?
Алхімік відмахнувся рукою й схилився знову над листом. Запечатуючи вже його воском, вияснював слугові, як саме та кудою він має їхати найкоротшим шляхом де Міллерів, у Найштадті...
XIII. "БРАТИ" ШВАРЦИ
В законі жодна літера не гине.
Леся Українка
— А може, й більше, як сто років минуло вже. Напевне! — Ветхий пустельник почав вираховувати: — От поміркуймо та помізкуймо! Батькові моєму тоді було, може, з п'ять, а може, з сім годочків. З пастушками він був за підпасича. У горах. Тоді ж ото й онімів був. А я народився, як батькові вже сповнилось... Не знаю, скільки, тільки вже на шостий десяток пішло, то — напевне. Тепер же мені поверх дев'яноста: дев'ять-десять і чотири маю...
Отож і кажу: саме тоді був батько в горах. Тоді ж і знищив пекельний вогонь той кляштор неправедний. Я сказав: пекельний? А от дехто знов говорить: не пекельний, а небесний вогонь то був, з небес на землю впав. Може! Одно правда: була то кара Божа, бо ж відхилилася братія від дороги спасіння. У мудрість лукаву чорної магії заглибилася. Найчорнішої,— підвів оповідач вгору сухий, чорний палець з кігтястим нігтем. — Най-чор-нішої! Бо ж двоє було їх там, не при хаті згадуючи, між ченцями. Бертольд звався один, Бертрам — знов — другий. Обидва ж однаково Шварцами називалися, дарма, що один був — дійсно — з обличчя, як мурин, а другий, хоч і обличчя мав біляве, таж на прізвище — однаково — Негр. По-нашому отож обидва, виходить, були Шварци. Й було двох Шварців саме тих, що гнів Божий накликали, вогонь пекельний, а може, кажу, й небесний на кляштор привернули...
Кажуть люди...— чого ті люди не кажуть? — що принаймні один з них напевно був той, чиє наймення прокляте. Тільки ж котрий саме, ніхто не знає. Мабуть, той Чорний Шварц. А може, й Білий. Або й обидва. Га?..
Звуки духової музики, співи, сміх, вигуки долітали здалеку до пустельникової келії-печери й творили звукове тло до його оповідання. По вибухах реготу не тяжко було догадуватись, що пиво відіграє чималу роль у його вібраціях. Та це не псувало поезії свіжого весняного дня, бо тиха лагідність ароматних променів, що напоювала відживаючу землю, зм'ягчала людську грубість. Лагідний і величавий шум столітніх дубів, вкритих м'якими світло-зеленими шатами, часом покривав всі інші звуки за винятком віолончельного баска невдоволеного пухнатого чмелика, що не міг знайти дверей з анахоретової щілини. Та сонячні зайчики, що забігали аж в печеру, викликали його надвір і показали пестрий килим квітів на зеленій прогалині.
Пустельник ніби забув про своїх слухачів — фрейбурзького соборного каноніка та молодого, щойно висвяченого патера, недавно настановлених при катедралі. Були вони тут уперше й з цікавістю слухали самодивових згадок про легендарних Нігерів. А старий, помовчавши хвильку, розмірковував, думаючи вголос, і, не бачачи своїх гостей, оповідав далі.
— А який же кляштор був! Ай-яй-яй! Казали люди, що мав достояти аж до другого пришестя. Таж сказано: порох перед Господом — людська міць. І лише марний дим — людські обрахунки. Бо ж кажу, забули покору християнську, запишалися премудрі ченці. Такі-бо стали мудрі, що вже й хвороби не було на людях чи на скотині, щоб на неї вони ліку не винайшли. Не було й праці чи там мистецтва якого, щоб вони не досягли досконалості.
А вже найбільше пишалися саме отими двома чорними братами їхніми, ченцями — не ченцями: Бертольдом та Бертрамом. І що люда ходило до кляштора?! Що того "приносу" постійного було?! І їжа, й речі дорогі, й злото щире. Пустельник простяг свою чорну руку в напрямі, відкіль долітали співи та музика.
— Ще й поднесь в день святої Тройці збирається на цей лисий горб — Кальбергом звуть його — натовп. Але ж це — ніщо, як рівняти з тим, що ходило до кляштора за часів давніх. Казали небіжчик тато: "Як ніч, сунуло люда!" Еге ж! Ішли-бо за доброю радою, за поміччю, за ліком тілесним і духовним. Сьогодні ж лише "того" тішити збираються. На збіговиська грішні приходять.
Зате ж гляньте-но. Ось вийдемо на світло. Бачите церковцю? Ба, ні: не церковцю, а таки гарну церкву із дзвіницею, з білим мармуровим порталом? Бачите? Неначе в місті, а не в горах, у пустині стоїть?!
І пустельникова тремтяча рука, мов лапа химерної птиці, вказувала на білу. прегарну будову на голому вершку серед фіалкових лісів. Церква здавалась цілком новою. Ні одна шиба в круглих як щільники, поділених вікнах не була вибита. Ніде не обвалився й шматочок облицьовки. Однак робила вона враження покинутої, самітньої, заклятої.
Такою й була. Лише раз на рік, саме в день святої Тройці, правилась в ній служба Божа. Була це згадка про часи минулі, що й тепер звалася "прощею", хоч і сходились на Кальберг люди не ради побожності, а на весняну розвагу. І тоді гуло на Лисому горбі день-два, а навіть і три. По них же — знову тиша й самітність панували довкола цілий рік без трьох днів. І в тій самоті під горою з давніх часів сидів сам-один пустельник. Не був це ні висвячений панотець, ні пострижений, регулярний чернець. Eremiti, oblati, monachi, laid— звичайно звали таких духовні. І цей, як більшість, склав три головні чернечі шлюби, але дістав від свого кляштора дозвіл жити, як тебаїдські анахорети. Дехто мав таких пустельників за святих. Інші — за диваків, людоненависників, інші знов за чародіїв та зорезнавців, що "знюхалися з чортами й мавками". До перших приходили люди по раду й ліки, а околишні розбишаки часами трусили їхні схованки. До других не ходив ніхто й забобонний страх охороняв їх ліпше за найміцніші мури. Здебільшого й самі вони не охоче пускались до розмови з світським суспільством. Зате при зустрічі з особами духовними мали велике потішення в "розмові духовній"...
Цей пустельник, що мав славу святого, впродовж цілого року чекав на відвідини духовної особи й тепер не давав собі відпочинку. З малими перервами він ворушив синіми губами, а біла борода з жовтими смугами, немов злежала вовна, неначе живучи окремим, власним життям, задоволено здригалась і дрібно тремтіла, Надворі, під сонячним проміння, вона виблискувала полірованим сріблом.
Пустельник знову пірнув у свої спомини, мов спустився в глибоку печеру:
— Що вже й казати! — махнув рукою.