"А то шельма обережний".
Пішли разом. Паславська чула цілу цю розмову. Вона відразу чогось догадалася, бо хитнула головою і прикусила губи...
По дорозі Андрій каже:
— Мусимо Зосю обоє запросити до себе Паславських до нас на вакації, бодай на дві неділі. Вони варта цього. Я їх вже просив, але випадає, щоб і ти їх запросила. Ми їх примістимо в шпіхліри. Микола давно мені говорив, що радби до Заріча приїхати, до свого рідньо-го села, та не має там до кого заїхати. От тепер траф-ляється добра оказія. Я би бажав собі, щоб Дмитрусь мешкав у них і як буде на другий рік ходити до гімназії. А це вже від вакацій... Гей гей, як цей час біжить...
Зося злобно усміхнулася: "ось собі видумав! Хоче цю повійницю до хати собі спровадити, бо на вакаціях нема вже за чим до Дмитруся їздити. Та може так і ліпше, тоді я кожен їх крок буду слідити і певно їх вилапаю, хибаби я не жила".
Добре Андрію, я дуже радо, коли ти так хочеш. Тоді з Миколою наговоришся... тільки, що це тепер жнива і праця в полі...
Що жнива! Побачиш, що він буде зі мною снопи возити, я його знаю...— Андрій радів думкою, кілько то він через ці дві неділі від Миколи навчиться, таки не відриваючися від праці. Йому стало так весело, як вже дуже давно не було.
Тепер Зосю, поступимо насамперед тут до склепу.
Що ти хочеш купувати?
Для моєї Зосі сукна на зимовий одяг.
Мені жадного одягу не треба...
— От не говори. В зимі не маєш в чім між людей вийти. Все вже позносилося і витерлося.
Зося не хотіла далі перечитися.
Він хоче їй за це відвдячитися, що вона згодилася запросити паню Паславську до себе. Вона тепер буде йому у всьому годити, щоб лише його обережність приспати.
Поступили до склепу і Андрій порадившися ще купця, купив сукна на одежу для Зосі, і що до сього було потреба.
— Тепер ходімо до кравчині. Вона при мені мусить брати міру, щоб добре відтак скроїла.
Полагодили і це.
Тепер ходімо дещо для дітей купити. Для Дмитру-ся купимо новий одяг, але хиба аж опісля, бо треба буде на його помірити.
І так ходили від склепу до склепу і купували. Андрій був веселий і дуже розщедрився. Не забув за нікого в хаті, аж до малого пастушка від коров.
Забарилися з цим досить довго і Андрій ніс до хати Паславських цілий оберемок всячини.
Микола вже вернув зі школи. При екзамені так змучився, аж зіпрів. Та слава Богу, вже кінець року, і можна буде шість неділь відпочати. Дмитрусь дуже радів, бо приніс собі зі школи червону книжечку з золотою написю "Нагорода пильности". З сьою книжечкою він усюди возився і всім показував, навіть наймитови Федькови, що сидів на візку.
Посідали всі до обіду. Паславська прибралася трохи інакше, послугувала гостям і припрошувала. Андрій з Миколою завели розмову. Зося сиділа мовчки мов сова в полуднє, тілько як лише поглянула на Миколу, подумала собі: "От дурень ти — дурень".
Андрій був веселий, приговорював і жартував... А відтак став запрошувати Миколів до Заріча. Паславська каже:
— Микола вже не від нині так горяче бажає собі поїхати до Заріча скупатися в цій ріці, в якій дитиною купався, походити по цих полях, де він з паном Андрієм коні пас, та все нам так важко вибраться. Бачите, у нас садок є. Як би ми обоє поїхали, то все нам збиточники обнесуть. Я вже його нераз намовляла, щоб сам поїхав, та він не хоче. Я хочу, каже і тобі показати, це, що мені таке любе. Тому-то і тепер годі буде нам обоїм їхати з дому. Микола, як хоче, хай їде, а я остану в дома...
Ні, пані, я прошу вас обоє. А коли вам о цю садовину так ходить, так я вам пораджу: продайте її зараз садівникови, хай собі пильнує.
А нам в зимі не треба овочу? — перебила Паславська.
Погодіть, я ще не скінчив. Ви продайте, а я вам привезу в осени тільки овочу зі свого саду, кільки буде з вашого і продам вам за такі гроші, як від садівника за сад візьмете. Згода?
Я не моглаби вас так використовувати,— каже Паславська — ви й так за Дмитруся більше привозите, чим нам належиться.
Я вже ліпше знаю, хто більше дає. Дайте спокій і не треба нам рахуватись, як жидам... Але таки вас прошу приїдьте обоє, а ми будемо вам дуже раді...
Андрій подививсь значучо на жінку, щоб вона запрошувала також.
Я прошу панства не погорджувати нашою сільською стріхою.
Таки, Мариню, мусимо їхати,— каже Микола до жінки — яз цих запросин дуже радий.
"Ой дурень, ти дурень", подумала собі Зося "будеш ти ще не так тішитися".
По обіді Зося налягала, щоби зараз їхати, хоч Андрій хотів ще під грушею в садку з Миколою побалакати. Вона вимовлялася, що лишила в дома діти і вона за них неспокійна. Андрій нагадав, що мали ще купити Дмитрусеви новий одяг, та Зося сказала, що краще буде купити по вакаціях, як Дмитрусь піде до гімназії. Поки що, хай вдоволяється книжкою.
Коли поїхали, цілу дорогу Зося не промовила ні слова, хоч як Андрій до неї заговорював. Вона думала про одно, як вона цю паплюгу вилапає на горячім і прожене з хати з розбитим писочком. Та ще й до суду подасть і так їх опублічить, що його певно з міста кудись заберуть. Вона порівнювала Миколу з Андрієм. Микола показався кращий, делікатніший від Андрія, мав білі руки не такі мозолисті, як Андрій, ну і поведения делікатне, панське. Колиб їй прийшлось вибирати, то таки вибралаби Миколу. І вона дивувалась, що Паславська замість Миколи, Андрія вибрала. Та як вона вибрала? Має і одного і другого. У міських жінок є свої примхи, а у Паславської така примха, що місто одного має двох: одного тонкого та делікатного, а другого плечистого. Міські пани люблять їсти побіч булки і разовий хліб.
По від'їзді Андрія, каже Микола до жінки:
— Хиба Мариню аж тепер поїдемо до Заріча. Не повіриш, як я цим тішуся, що подихаю повітрям цих самих піль, по яких я дитиною бігав, в ріці скупаюся... За такі хвилини можна жертвувати всі овочі з нашого садку.
Жінка сіла побіч него на канапі і обняла його.
Мій дорогий Миколо, якби я рада причинитися до цього, щоб ти по тяжкій річній праці як найбільше міг використати час для себе, відсвіжити свою голову, відпочати, та набрати нових сил, тож прошу тебе, їдь собі до Заріча, хочби на цілі вакації, а я таки не поїду...
Та я хочу, щоб і ти поїхала, я вже тобі казав чому?
Це Миколо не можливе. Як би ми в Зарічу могли мешкати у твоїх крівних, я поїхалаб, але ти ніяких там не маєш. Але до Андріїв не заїду нізащо в світі. Перший раз в життю я бачила паню Гороцьку, але і цього мені досить г більше не хочу з нею ніколи стрічатися.
Чи може вона тобі що обидного сказала?
Вона не сказала, але ціле її поведения супроти мене було обидливе. Ти цього не завважав, впрочім тебе тут не було. Вона мене трохи не зїла своїми очима. Як вона тут бісилась і казилась скільки разів Андрій до мене говорив, або поцілував мене в руку. Заложуся, що вона мене підозріває о романси з Андрієм.
Паславська була обурена і в її очах показались слези.
Що ти говориш? тобі хиба привиділось...
Ні не привиділось.
Вона стала оповідати чоловікови ціле Зосіне по-ведення від початку і закінчила так:
Вона бачила, що слуга пішла до міста і ми лишимося обоє з Андрієм самі, а тоді я йому зараз на шию кинуся, а вона зараз вернеться і нас так застане. Вона мене тяжко обидила і я не хочу її більше на очі бачити...
Мариню, ти помиляєшся. Вона собі проста жінка і не знає поведенції, що молодій жінці не випадає лишитися в дома з мущиною сам на сам.
Го го! ти мені не говори. Вона за свого Андрія мусить бути страшно заздрісна, і тому кожду молодшу жінку вважає за його любовницю...
Це правда, бо і Андрій жалувався передімною, що вона дуже заздрісна і напастує його підозріннями, та чіпляється в селі молодиць та ганьбить їх, і за це її до суду позивали.
А що? Не вгадала я? Вона і мене підозріває... Та хай її там з її заздрістю, але як ця відьма сміє мене обиджати? Треба було бачити, як вона тут горіла, тряслась мов в пропасниці. Мене і злість брала і хотіло і сміятися в голос. Мене і Андрія їла, жерла очима, зі злости то і говорити не могла... Отже бачиш, що це правда, а не примха, не видумка. Хоч ти мені і слова не сказав про твою розмову з Андрієм, то я таки пізнала, що вона заздрісна. Ми жінки відчуваємо богато такого, чого ви мущини очима не можете бачити. Таким же чуттям ми і людей пізнаємо... Тепер подумай, якби мені у Зарічу жилось, колиб ця кочерга слідила за мною і бажала мені на кождому кроці лиха?
І щож відтак сталося, як вона казала Андрієви лишитися тут?
Він про це і слухати не хотів, а таки пішов враз з нею. Не знаю, чи відгадав її діявольські думки і, чи таки треба йому було цього, але таки пішов... Отож Миколо, коли не хочеш, щоб твоя жінка мучилась і плакала по кутах, то таки не силуй мене їхати до Заріча...
Ні, я цього не хочу. Ти маєш повну рацію. Я теж відложу мою поїздку, бо там де для моєї жінки не має місця, там і я не повинен бути.
Спасибі тобі, мій добрий, любий Миколо.— Вона його обняла і поцілувала, а далі каже дивлячись йому у вічи:
— А може і ти будеш о мене заздрісний?
— Марія Паславська за таке говорения піде за таблицю клячіти на гречці — говорив Микола таким голосом, як говорив в школі до учеників.— Ти не забувай, що я бельфер, і вмію карати...
Вони знова поцілувались...
Я зараз Андрієви напишу, що ми не можемо приїхати.
Ні, так не можна робити, бо цим ти Андрія болючо вразивби. Він мігби догадатися, що ми через його жінку не хочемо їхати. Мені цього чоловіка сердечно жаль, бо він інтелігентний і ніжний, та болючо всьо відчуває. Ти напиши, йому, що не можемо їхати, бо вибираємося в гори до мого стрия у Скіль-щину. Хоч воно не буде правда, бо стрий нас не запрошував, але це нікому не повадить, а ми цю гірку несподіванку трохи осолодимо.
Хай буде.
Та скажи мені, що Андрієви сталося, що він такий молодий, гарний мущина з такою старою оженився?
Це дуже складна і сумна історія...— Микола оповів усьо жінці, що сам знав від Андрія.
Як я булаби на його місці, я би від такої відьми втекла на кінець світа.
Я тобі скажу, але під великим секретом, бо він мені також під секретом сказав, що він має думку втікати до Америки.
А діти?
Він каже, що дітям він оставить своє ціле майно, і лишить їх під доброю опікою.
Може Тучка?
О! цього певно не буде...
Ой, бідний, він бідний... Сердечно мені його жаль...
XI.
Минув знова тиждень.