Візита з ініціятиви Олени, яка не хотіла вірити, що контакти з ними неможливі, бо чейже вони також "живі люди", без відома і апробати Ольжича і з дуже скептичними моїми настроями, бо хоча я знав, що вони "живі люди", але в житті живих людей бувають досить "мертві петлі", коли люди перестають бути живими, а стають лише живими фігурами.
Наш час саме й був такою "мертвою петлею". І справді, коли ми появилися у їх досить рухливій домівці, де було багато молодих, зовсім незнайомих нам облич, і коли вони довідалися, хто ми є й чого хочемо, ми відчули біля себе мов би стіну з льоду. Ніякого привіту, ніякої чемности, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати. Біля нас лише проходили, кидали в наш бік погляди і зникали. Ми хотіли бачити когось з начальства, і нам сказали чекати. Це чекання тривало досить довго. А коли нас покликали до другої кімнати, нас зустрів молодий добродій років двадцяти п'яти, якого я не знав, але знала Олена. Кивнувши головою на наше привітання, він сухим, офіційним тоном запитав нас, чого ми хочемо.
— Ми хотіли б, — почав було я, — дещо поговорити. ..
— Ми тепер зайняті, — почув я відповідь. — І про що го-говорити? Говорити треба було в Кракові. Тепер запізно.
— Але відносини між нами такі ненормальні, — почав я знов, — що ...
— Не з нашої вини, — перебили мене ...
— Але це може привести до розвалу, — хотів я продовжувати свою думку, яку одразу обірвали:
— Нічого! Розвалимо — побудуємо нове. До побачення!
І це все. Ніякого потиску руки, ніякої усмішки. Розмова з Рамзесом II, що зображений на одній Гранітовій фігурі. І виявилося, що цією фігурою була "жива людина" на ім'я Ленкавський.
O témpora, о mores! Але ця візита була для мене винятково прикметною і повчальною. Я побачив живий приклад нашого політика того часу, кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа, під владною рукою якого нам грішним зісталося б мати надії на місце під сонцем у нашій славній Україні. Бо я переконався, що вони на нас справді за щось щиро і безпосередньої сердяться, дуже сердяться, глибоко сердяться. І що коли б... Краще не згадувати. Мені наперед робиться страшно!
Коментарі Олени з цього приводу були вулканічні. її щира душа вибухала динамітом. Я ж лише посміхався, що її ще більше зривало.
— Бо ви, — казала вона, — цього не розумієте! Ви смієтесь! Але це не сміх! Це... це . .. Трагедія! Це українська, вікова ...
Ах, як це справді скучно!
Відвідував я і редакцію "Українських щоденних вістей" і навіть мав її "Виказку ч. 11", як мій єдиний особистий документ, підписаний Осипом Боднаровичем і затверджений керманичем пресового бюра Іваном Дурбаком, дійсний до 31. XII, з різними печатками та тризубами. Відвідував Університет ім. Франка, на будові якого гордо красувався тризуб Володимира
Святого і звисало два величезні жовто-сині прапори. Але сам університет був порожній, а розмови з ректором (Василем Сі-мовичем) на цю тему були песимістичні, бо виглядів на його уру-хомлення покищо не було. Сам же ректор був моїм старим добрим знайомим ще з Праги. Ми багато розмовляли про Прагу, літературу, мову, а також про підсоветські часи, за яких йому не було найгірше, бо він був професором і далі викладав мовознавство.
Або зустрічі з оригінальним добродієм, прізвище якого забулося, цікавим, по-своєму романтичним, що мав голену голову, могильний колір дуже худого обличчя, носив довгий непромокальний плащ і нагадував також Рамзеса, але не II, а III, мумію якого я десь бачив у музеї. Олена патетично величала його "труп'яча чашка Гамлета" і любила наподоблювати його енергійну мову, коли він нас повчав:
— Ви їм не вірте! Хто міг сюди попасти? Видвиженці, ви-служники, донощики, енкаведисти.
Це він мав на увазі своїх таки земляків, як і він сам, зі сходу, які лишилися тут після совєтів.
З приватних візит пригадується лише візита до цікавої письменниці і культурної людини Марії Струтинської, яка розповідала про Львів, львівські відносини, львівських літераторів. Але найгостріше пригадуються відвідини театру незрівняного режисера Володимира Блавацького, людини виняткового таланту, культури й енергії, з його прекрасним ансамблем на чолі з такими майстрами сцени, як Богдан Паздрій, Віра Левицька і багато, багато інших, до яких пізніше додано ще одного корифея нашої сцени Йосипа Гірняка з пречудовою Олімпією Добро-вольською.
Як годиться добрим українцям, ми вибрали для першого знайомства традиційного "Запорожця", що його давали у вівторок 29 липня. Блавацький був винятково люб'язний і запропонував нам свою льожу, з якої ми охоче скористалися. Олена, розуміється, робила все, щоб якось виглядати по-оперному, але це не летко їй вдавалося. Що ж до мене, то я просто по-кавалерій-ськи у рейтузах і високих чоботях. Але хоч ми не були у формі, зате був у формі "Запорожець". Я бачив його від моїх "ранніх днів", починаючи від Крем'янця на Волині, черев Прагу і Ужгород, ікс разів у різному, переважно аматорському виконанні, знаю його, як і кожний чесний українець, сливе напам'ять, але тут уперше довелося побачити його у Львові, у справжньому театральному будинку і в справжньому виконанні. Дуже шкодую, що не запам'ятав обсади ролів, бо виконували їх переважно не відомі мені артисти, але їх виконання робило на нас добре враження. Воно збільшувалося ще й настроєм, атмосферою, близькістю дорогих людей, якими завжди були для мене чарівники і чарівниці сцени. Люди, які з такою беззастережністю віддавали іншим лише все, що гарне й приємне, собі лишали тільки труд і клопоти, радіючи, коли їм за це сказали гарне слово і виявили до них трохи доброго серця.
ЧЕТВЕРТА ГРАНИЦЯ
І все-то те... Душе моя, Чого ти сумуєш ...
Шевченко ("Сон")
Медовий місяць "визволеного" Львова, з його тризубами, печатками, прапорами, здається, кінчався, дні починали бути тривожними і навіть загрозливими. Казали зняти прапори і тризуби, а з тим виникли небезпідставні чутки, що наша чудова Галичина і на цей раз мала б бути приділена не до свого основного пня, хоч би у вигляді такого окультичного "райхскомісаріяту", а за-лиіпиться далі в ролі провінції так званого Генерального Губернаторства і що невдовзі на колишньому габзбурзько-романівсько-му кордоні має воскреснути відома архаїчна лінія, яка ще раз поділить нас на дві партикулярні галузі і стане меридіяном схід-захід на віки вічні, як вислів сили і злорадства переможця.
Для мене особисто це поставала ще одна, засадничо третя, нелегальна межа, яка перетинала мені путь до Києва, якої я не мав права переступити, але яку я переступити хочу і мушу.
Ширились вірогідні чутки, що станеться це вже в найкорот-шому часі і що нам з заходу нелегко буде з цим упоратися, бо німці, мовляв, прийшли до переконання, що Україна "мейд ін Москав" так прекрасно спрепарована і знечулена на кожне поневолення, так ідеально зневтралізована національно, що це якраз відповідає і їх власній політиці, а тому впускати туди наш націоналізм західнього, динамічно-безкомпромісовюго типу, не є в їх інтересі.
Так думали німці, але не так думали ми. Ми мусимо там бути будь-що-будь, і то негайно. По свіжих слідах війни. Ще перед Києвом! На Волинь! До Рівного! Житомира! Щоб чужа адміністрація нас там уже застала.
І саме з приводу цього, на нашому многолюдному мешканні, на вулиці Тарнавського, з четверга на п'ятницю, 31 липня на 1 серпня, відбувається цілонічна хвилююча нарада нашої культурницької групи. До Львова прибув Сеник і Сціборський, виявилися якісь можливості локомоції, і ми маємо вирушити в дорогу. І то вже завтра.
Олег Ольжич поквапно ділить нашу групу на дві частини: Рогач, Штуль, Коваль, я і ще кілька, яких уже не пригадую, мали б уже завтра о шостій годині рано від'їхати, а друга група з Оленою мала б зістатися у Львові аж до виклику.
Але з цим поділом рішуче і остаточно не погоджується Олена. Як? Вона лишиться тут? "Сама"? У той час, коли "там" ... І т. д.. і т. д. О, ніі Ніколи! її бурхлива, вибухова природа виходить з берегів, її невелика кімната повна шуму, вона веде завзятющі бої і переговори зо всіма членами групи, доводить, що це цілковитий нонсенс, мобілізує опінію всієї нашої армії, вимагає справедливости. Ольжичеві дістається першому, і то найбільше. Як він сміє лишати її тут в той час, коли там... Що значить війна? Яка там небезпека? Що за труднощі? Які мають бути вигоди? Як тут можна ділитися на жінок і чоловіків? Ні і ні! Вона з цим не згодна, вона з цим не погодиться!
Основні причини її протесту були мені досконало відомі, то ж ми ще на Сяні домовились і присягнулися дійти до Києва разом, а тут враз отаке. Але я прекрасно розумів Ольжича. Це вже не Захід, а таки справжній Схід, і не запілля фронту, а самий фронт. І там можна сподіватися поважних ускладнень і не метне поважних небезпек. І наражати на таке Олену, як це Ольжич мені виразно заявив, він ніяк не хотів би. А тому, коли ця буря зчинилася, я, не дивлячись на свої зобов'язання, якогось виразного становища зайняти не мав морального права. Не міг підтримувати Олену, дарма що вона виразно від мене цього вимагала. Я тримався збоку, невтрально, мов би безучасно.
Але біля другої години ночі вона покликала і мене до свого генерального штабу. Застав її в сльозах, що з нею могло також трапитися, не зважаючи на весь її волюнтаризм. Головну, бурхливу кризу вона, здавалося, вже перейшла, виглядала, як море, після бурі — лагідно, по-своєму ніжно і по-своєму зворушливо. Говорила докірливим, злегка прохальним тоном, докоряла, чому я забув наше домовлення на Сяні і не підтримую її вимоги, що вона, мовляв, тут "сама" буде робити, повторюючи ще раз і ще раз усі свої аргументи. На закінчення альтернативне питання:
— Скажіть мені: ви за мене чи проти мене?
— Алеж, Олено! Розуміється! За вас! Завжди! Був, є і буду!
— В такому разі мусите вплинути на Ольжича, щоб він змінив своє рішення.
Іншої ради не було, я погодився "вплинути", до певної міри це мені вдалося, але Ольжич був помітно не в дусі і враз заявив, що добре, що гаразд, що Олена їде, але тут треба також комусь лишитися, і тим кимсь має бути моя особа.
Пізніше Олег мені казав, що це не була примха, а єдиний засіб затримати Олену тут, бо в цей час для неї там рішуче не було місця.
І він не помилився.