Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — "а, нехай ти сказишся!" — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама. Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щитом непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її потривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, згинаючи червоні п'явки повних губів підківками.
Людмила курить цигарку за цигаркою, і ніхто їй не може заборонити того. Харитон кахикнув був і заїкнувся, як завжди, сердито й безцеремонно, що курити б уже й годі, але Січкаренко шикнув на нього, а вголос промовив (щоб і Людмила ж чула!) — "Лишіть людину в спокої!". А Сластьон нетерпляче махнув рукою, мовляв — "Ах, тихо там!! Залиште її, нехай собі сидить! Не перешкоджайте праці!"
Так і лишили Людмилу в спокої. Вона просиділа до самого кінця, не проронивши за увесь час ані слова, ані звука. Чого вона сиділа? А так, сиділа собі, та й усе. З виразу обличчя виходило, що ніщо її абсолютно не цікавить, що до всього їй байдуже, що вона сидить, бо дітися їй ніде, що вона нудить світом і не знаходить собі місця на цій землі. Що вона самотня, всіма презирливо обшіптана й обзлословлена...
Принаймні такі рефлексії зринули в Ати. Ця дивилася пильно, дуже пильно на гостю помежи ділом, роздвоївшись увагою між тим ділом і "Генеральною лінією". Вона бачила її кілька разів мельком і зовсім здалеку, чула про неї всі фантастичні речі і не сподівалася, що вона така, як от зараз виглядить, — така гарна і така... трагічна. Атож. Слава пропащої повії робила, як звичайно, її образ в уяві кожного зовсім потворним. А в дійсності — той образ гарний і дуже трагічний. І чим більше Ата дивилась на цю повію, тим глибшало це її враження, незважаючи на всю браваду Людмили й її злобну машкару, тим більше їй було її шкода. Аті здавалося, що вона бачить її наскрізь за тією злобною машкарою... Це колишня дочка купця чи навіть архієрея; їй приділено долею цвісти б пишно і мріяти ніжно, як і кожній дівчині, а особливо багатій, — мріяти про казкових лицарів, про королевичів, про казкове майбутнє, про святе кохання... про дитячий сміх... про родинне щастя... про блискучий феєрверк радості... Але сталося з світом те, що сталося. І через оте, що сталося, з причине не від неї залежних, вона упала з високих високостей на самісінький низ, на саме дно трагічної дійсності, аж на самісінький спід, в категорію "соціально чужих", "класово ворожих", "бившіх"... І все, що потім вийшло, вся ця кар'єра "Генеральної лінії" — це вислід того соціального падіння вниз, на соціальне дно, жорстокий жарт химерної долі... Вона така юна, як і всі "дівчата нашої країни", їй років 26, не більше, і в той же час — вона така стара... На ній трагічний досвід цілого пропащого покоління, скинутого на соціяльне дно, з якого можна піднятися їм тільки дуже дорогою ціною... отакою ціною...
Аті було жаль цю демонстративно горду й таку демонстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, коли погляди їхні якось зустрілися.
Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і сповнений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, "бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!" Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої "лінії" жодної риски, яка би викликала співчуття. Просто тупа, горда з того багна, в якому зав'язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пишається своїм становищем і своєю дикою славою...
А Людмила Богомазова курила; характерно так, як курять подібні жінки в Одесі або в американських кінофільмах, і кутики уст її... Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли. Вони зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно... І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,
— вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але... ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і брутально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє... Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік
— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося!, то її власне серце тремтить, її шляхетне серце...
Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро пропащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зневаги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього оточення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказати, що до всього іншого їй байдуже. "Наплювати!" — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія...
Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші "джиґуни"; не зважилися приступити до цієї "Генеральної лінії", оповитої славою "приступної для всіх"... Ясно, для всіх "великих".
Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюваної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні "здраствуй", ні "прощай". Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.
Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише неозначено рукою.
А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:
— Шльондра ... — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а...
Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул "Генеральна лінія", але ніяк не міг того перетравити своєю упертою й простою головою, що значить "генеральна" та ще й "лінія"? Смішно й неправильно! Генеральна репетиція — це так. А "Генеральна лінія" — ні. Треба казати "Генеральська" і, очевидно, "шльондра", а не "лінія".
І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає... тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би "куртизанка", вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка... Словом — "Генеральна лінія", як не крути, як не верти.
* * *
Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над "МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ". Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й курила. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. "Хай сидить!" І навіть Харитон подобрішав і вже не казав на неї "шльондра" позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: "Отут!.."
А відходячи, додавав про себе: "Сиди собі й мовчи!"
І Людмила сиділа й мовчала.
Але що ж її сюди гнало? Чого?
А хто ж його знає...
Найбільше скидалося на те, що їй робило величезну затаєну приємність демонструвати тут свою зневагу й презирство до всіх і до всього і що вона якраз заради цього сюди й приходила.
XIII
Культпохід
Багато часу й енергії забирали культпоходи на заводи й у навколишні колгоспи та на цукроварні. Це, правда, множило славу театру, але не і вимучувало людей до решти — бо тяжко пхатися по кепських шляхах, з кепським транспортом, у весняну або осінню негоду, тягти з собою увесь реквізит і навіть декорації (спеціальну гарнітуру оформлення для малих сцен), а потім грати на тих колгоспних манюсіньких, найпримітивніших сценах. Ліпше в заводських клубах та театрах при навколишніх цукроварнях і комбінатах, бо там більші достатки; й культурний поступ пішов наперед порівняно з селом, але все ж і туди відбувати "культпоходи" було тяжкувато. Хоча, сказати по правді, це завдавало надто великого клопоту тільки адміністрації, яка мала з тими транспортними й іншими труднощами ламати голову, молодь же не дуже-то тим і печалилась. А часом їй навіть було й цікаво відбувати такі "циганські" мандри по своїй землі й відкривати на ній "Америки" невідомого й незнайомого досі. Буває так, що людина живе на своїй землі й відкриває на ній "Америки"...
Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому "комі", з нагоди "прориву" по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають "прориви", на тему, як же й цей "прорив" залатати, — аж похрипли, якщо судити з директора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання проривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведено — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецтво як — "засіб організації" душ і тіл на "героїчні", "соціяалістичні подвиги труда". Повернувшись злий і понурий, Ткач звелів театральному "ударникові-стахановцеві" Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбути в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпоходу... Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати... Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь головний ентузіаст латання прориву з центру категорично вимагав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поставив нову п'єсу, ту, що тепер готують...