А як він її матиме, коли вб'ється? І бреше!
Дивно, чого я в присутности сеї дівчини раз-у-раз почуваю таку несмілість, наче несу в руках щось дуже тендітне і що-хвилини боюсь упустити. Це, кінець-кінцем, стає невигідним для мене.
— А прекрасна дама так і тане: от любов! Униз головою готов! Через щось раз-у-раз униз головою. Як жаба з високого берега.
Шапочка раптом сама сміється, мабуть, виразно в'явивши собі постать "ухажора" в образі жаби, що плигає з берега.
— А потім цей лицар хляпає пантофлями, бурмоситься за пересмажену курку, пропадає ночами і вважає, що він нещасна жертва і страдник. Що ви мовчите?
— Я слухаю.
— А вниз головою не готові плигнуть?
Вона всім тілом помалу повертається до мене. В її очах і губах лінива насмішка.
— На віщо взяли торбинку?
— Щоб не забули.
— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукерків? Дивно, їй-Богу! В мене був один "ухажор", приятель Семена Семеновича, — теж служить у банку, — так той раз-у-раз, неодмінно, з чимнебудь являвся. От такі потім напевне намотують косу на руку й б'ють передками чобіт у живіт. Правда?
— Через що ж такі?
— Так мені здається. Ну, чого ви робите з себе такого тихого та божого? Ну, чого?
— Невже я роблю таке вражіння?
Шапочка довго й чудно вдивляється в мене. Нарешті, помалу говорить:
— Коли я читала в ґазетах про якийнебудь судовий процес, у якому фіґурує очевидний мерзотник, то я завжди дивувалась: що то за адвокати, що боронять його? Як можна боронити очевидного для всіх мерзотника? Ну, як?
Гм! Чого такий несподіваний вистриб?
— Це питання складне, Ганно Пилипівно. Насамперед не завсіди можна сказати, що це мерзотник.
— Ну, а коли можна? Коли це ясно, як два рази два?
— Коли навіть ясно, то адвокат — не суддя; він не судить, а боронить, полегчує силу кари; він у міру сил виправляє недоскональність наших соціяльних відносин. Відомо, що кара не досягає своєї мети, і що, коли та кара буде менша, краще буде для всіх. От через що можна боронити й найбільшого мерзотника.
— А чи можна боронити його так, щоб він виграв справу на шкоду другого, невинного?
— Це знову инше питання.
— На яке теж знайдеться відповідь? Знаєте, коли я читала про такі процеси, то я в'являла собі адвокатів, що ведуть грабіжницькі справи, якимись бузувірами, — моральними, звичайно, — страшенно жорстокими й тупими. Та й яка, власне, ріжниця між якимсь грабіжником, шахраєм і адвокатом, який старається виграти справу на шкоду тому, кого обшахраєно? Адже він, адвокат, знає, що коли його клієнт виграє справу, то цим він ограбує противника, чоловіка чесного і правого. Так? Знає ж! І все ж таки боронить, помагає грабувати. А коли він помагає грабувати, то й сам, як трапиться добрий випадок, може те саме зробити. Правда? Адже правда?
Ця розмова непроста. В мене таке почування, як у людини, в якої одежа не в порядку, й якій здається, що всі це бачать.
— Ну, знаєте, — кажу я з усмішкою: — це занадто рискований висновок. Насамперед…
— Ну, от, так я знала! Скажіть, ви ведете справу якоїсь Кубешки?
Я чую, як одразу червонію, й по мені розливається тяжке почування сорому.
— Так, я…
— Адже вона шантажистка!
Я мовчу й силкуюсь усміхатись вибачливо та насмішкувато.
— Ну, відповідайте!
— Звідки ви набрались таких відомостей?
— Не ваше діло! Відповідайте!
— Так, шантажистка! — кажу я жорстко й твердо. Сором миттю зникає, замісць його з'являється дивна злість.
— І ви це знаєте?
— Так, знаю! Але Суботович, якого вона обдурює, отвертий "мерзотник і грабіжник", як ви кажете. Кубешка проти його все-одно, що маленька, злодійкувата собачка проти вовка. Перше, ніж судити, Ганно Пилипівно…
— Я не суджу, а питаю. Не хапайтесь лаятись! Я сама боронила вас, і не хотіла вірити. Але ви з цим Суботовичем були раніще в гарних відносднах. В карти грали раз-у-раз. Бували в його. Так?
— Що це, допит, Ганно Пилипівно?
— Чого допит? Хиба тут якась тайна? Мені просто цікаво вияснити. Коли він грабіжник і мерзотник, то чого ж ви приятелювали з ним? Як можна приятелювати з такими? І правда, що ця жінка хоче зідрати з його сто тисяч?
— Так, правда!
— І ви матимете за те великий гонорар?
— Великий.
Шапочка пильно зиркає на мене, потім мовчки бере в мене з рук торбинку й тихо, немов винувато, каже:
— Ну, мені треба вже йти.
Яка відчуженість, холодність у цій тихости й несмілости!
— Кінець, Ганно Пилипівно? Значить, і я шантажист? Грабіжник?
Вона підводиться і з ніяковістю відповідає:
— Не будемо про це більш балакати. Прощайте! Я поспішаю.
І, не подавши мені навіть руки, хитнувши тільки головою, вона відходить. Мені хочеться схопитись, наздогнати її, взяти за плечі й сильно повернути до себе. Як ти смієш так іти?! Як ти смієш?!
Але я не ворушусь і, криво посміхаючись, дивлюсь їй у слід.
Що ж це: кінець? Так несподівано, безглуздо, неможливо? Та ще ж пів години тому я йшов повз її дім і думав, що завтра прийду, сидітиму в неї в кімнаті, дивитимусь, як збіраються горбочками брови, як вона жмурить очі й витягає трубочкою губи, ніяковіючи й сердячись! І ніколи, значить, вона вже не буде сердитись на мене, кидати мені відривчастих наказів підчас співу? "Шантажист і мерзотник!"
Я з усієї сили б'ю палицею по лаві, встаю, і швидко йду звідти.
— Зво-ощик!..
Мій крик розлягається по вулиці, мабуть, не один здригнувся від його. Згори з грюкотом наввипередки женуть візники.
— Смали в "Шато!" На ввесь дух! Карбованця на водку!
Дурна, вузька, простолінійна моралістка! Дівча, яке береться судити про те, чого не розуміє! І плювать, коли так! "Прекрасна дама!" Подумаєш, моральність!
В "Шато" я знаходжу млявого й мовчазного Кригу-Зальотного в товаристві двох шансонетних співачок. Моя поява має на його такий вплив, як у казках жива вода на мертвого царевича.
— Криго! Треба здорово напитись! Чуєш?
— Напитись? Зробимо! Коли треба, зробимо!
І ми "робимо".
— — — —
Біль у потилиці, язик шорсткий, неначе обструганий, вишарований. Стан такий самий, як після гульні: я не почуваю тіла. Від п'ят до шиї я ніби вкритий важкою, сірою матерією. Живе тільки сама голова; сам головний мозок: холодний, чистий, легкий. Всі емоції й почуття притуплені або зовсім придавлені. Моє довге тіло з волосистими ногами й волохатими грудьми здається мені чимось стороннім і викликає холодну гидливість.
Неділя, — отже можу лежати в ліжку хоч цілий день. У хаті немає жовтих одсвітів з вулиці, значить, небо хмарне. Дванацята година дня.
Я підкладаю долоню під потилицю й думаю.
Так, значить, кінець. Добре! Через що? Через мою неморальність. Що ж таке моральність? Моральність це рожева пудра на законах природи. Шапочка вважає неморальним боронити Кубешку. Але боронити закони сильних і пануючих — річ нормальна й моральна, бо вона санкціонована тисячолітньою верствою пудри — пануючою мораллю. Чоловіка своєї сестри, який служить у банку, де робляться ріжні шахрайські операції, який годується з цих операцій і, мабуть, сам бере в них участь, — вона й обнімає, й цілує. Сотням шахраїв, паразитів, грабіжників, але припудрених їхнім законом, вона подає руку. А одному через щось висловлює огиду та зневагу.
Через те припудрені так гаряче й боронять пудру, яка помагає їм тримати дурнів у руках.
Моральність — це стіна, яку вивели припудрені між основними законами життя й вищим його проявом — розумом. Увесь моральний поступ людськости є в тому, що люде по камінчику стараються знищити цю свою власну стіну. Але припудрені, з свого боку, дбайливо бережуть її, при чому їм ретельно допомагають дурні, яких вони доять. У моральному розумінні соціялізм є скасування стіни, приведення людини до вищої, природної одности, є поєднання законів природи з розумом. Але з яким трагікомічним старанням багато сучасних соціялістів підтримує цілість стіни припудрених!
Рука починає щеміти. Я зміняю позу, закурюю й думаю далі. Мені приємно, що мозок працює ясно, легко, й немає й сліду вчорашніх тяжких переживань.
Хтось стукає у двері.
— Якове Василевичу! Прийшла панночка. Просить вас принять.
— Увійди, Миколо! Яка панна!
— Приказали сказать: Ганна Пилипівна. Дуже треба бачить.
— Ага, добре! Скажи, зараз! Одягнусь…
З приємностю відмічаю, що ім'я Шапочки не робить на мене ніякого вражіння. Тільки через щось у потилиці дужче заболіло. Але це могло бути й од того, що я підвів голову.
Я одягаюсь повільно і стараюся зрозуміти, через що вона прийшла й за чим? Згадую вчорашні свої міркування в "Шато". Коли вона так цікавилася мною, боронила перед кимсь, коли так гостро осудила мене, значить, я не байдужий їй! Але сьогодні мені вже не досадно, не боляче, й не хочеться перевірити ці міркування всякою ціною, навіть пониженням. Коли б вона вчора прийшла, я, мабуть, наробив би дурниць.
Потилиця болить що раз дужче. Ноги й руки як чужі. Голова так горить, що, здається, коли б я був у темній хаті, то побачив би в дзеркалі над своєю головою ясне коло, як над головами святих. Але думка, як і перше, чиста, легка, бистра.
Намагаючись не робити різьких рухів і несучи голову рівно, я йду в кабінет. Шапочка стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Вона в усьому білому, в капелюсі, і з торбинкою. Повільно обертається і, трохи зпід-лоба дивлячись, каже:
— Я прийшла сказати вам, що… щоб ви не брали до серця моєї вчорашньої поведінки…
І чи то з цікавостю, чи з турботою приглядається до мене й додає:
— Який ви блідий! Що вам?
— Нічого, Ганно Пилипівно! Прошу сісти!
Я не подаю їй руки й сідаю за стіл, а вона в фотель по другий бік столу, не зводячи з мене очей.
— Ви маєте дуже добре серце, Ганно Пилипівно, але я, запевняю вас, тепер цілком спокійний.
І холодно, просто дивлюсь на неї. Тепер мені видко, що її вилиці трохи випнуті, щоки худорляві, губи могли б бути трохи більше свіжі. Вся вона неначе менша тепер, більше звичайна, буденна. Так, очі великі, сірі, але нічого особливого в них немає. На тілі в вирізі грудей — червоненькі цяточки. Вона, видно, трохи спітніла. Це неприємно.
— Мене, власне, послала до вас сестра Маруся, — несподівано й почервонівши каже вона.
— В такому разі я беру свої слова про вашу добрість назад, і находжу, що ви дуже слухняні.
— А ви невеликодушні! Коли б мені не було жаль вас, я б не прийшла.
— Я знову мушу змінити думку про вас: ви жалісливі, а, крім того, й непослідовні.
Шапочка з деяким дивуванням поглядає на мене.
— В чому ж я непослідовна?
— Коли ви маєте мене за мерзотника…
Шапочка з досадою морщить ніс, але я кажу далі:
— … а мати за такого ви мене повинні, бо це так і є.