Не поможемо...
Олена Іванівна перестала плакать, але сумний настрій уже не покидав столу. Вадим весь час сидів задумливий і майже не чув, що говорилося. Він хутко встав і почав прощатися. Його умовляли ще посидіти, але він сказав, що мусить іти.
Потім пішов до дітей і, користуючись тим, що ніхто з дорослих не дививсь, поцілував усіх. Далі ще раз попрощався зо всіма в кухні і, пообіцявши якомога швидче прийти знов, вийшов.
10.
Із записок Вадима.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І не тільки з батьками, а взагалі моє поводження мені не подобається.
Я, наприклад, можу взять грошей у добродія Микульського. Я маю повне право на це, я свої, зароблені гроші беру.
І не можу! І в тому, що не можу, що зщулююсь весь, як тільки подумаю, що звертаюсь до його, — і єсть моя непростима слабість, єсть моє гріхопадіння.
І знаю ж, що цьому падінню в великій мірі сприяє те, що я не маю грошей, що я голодую і фізично ослаб. Від сеї фізичної слабости я почуваю себе знов тим цуциком, який колись сковучив у лісах тайги.
Крім того, я мушу Саламандрі віддати двадцять копійок. Вона мовчить. Учора нічого не сказала. Сьогодня вранці вже не питала, чи треба мені самувар! І хоч я нікуди ні до яких "знайомих" чай пити не ходив і з хати не виходив, вона про самувар мовчала.
Але не можу, не маю сил! Збірався, рішуче збірався сьогодня сказати: "Пане Микульський! Прошу мені дати десять рублів". Без поясненнь, без вибаченнь, просто, спокійно, як цілком нормальну річ сказати. Але... ганебно мовчав. Ганебно хотів навіть, щоб його в цей час дома не було. Ні, був. Навіть, наче навмисне, прийшов у кімнату, де ми занімались з Славком, сидів довго, ніби чекаючи, коли ж я скажу.
І серця не було й нема у мене проти його. Він так тихо й сумно сидів, так несміло й трівожно поглядав на свого сина, що я ніби винуватим почув себе перед ним. Щось тяжке у його є, такий вигляд він має. Хто знає, може, в його й справді не було грошей, як я прохав. Може, його щось своє мучило й боліло, а я з своїм ліз.
І Славко якось чудно подивляється на свого батька. Бідне хлопча! У його вже сердечна хвороба. Йому не можна бігати, хвилюватись, кричати, радіти, плакати — инакше буде сердечний припадок. Личко його бліде, з блакітними тоненькими ниточками жил під шкурою. І дуже червоні губи. Він так обережно сідає на стілець. Спочатку сяде боком на кінчик, а потім весь підсувається. Складе худі бліді руки на книжку й кротко дивиться на мене: що будем робить. А мені мимоволі лізуть в голову порівнання: цьому шкодить їсти, бігати, рухатись. А тим "Наха — Ваха, Зінь — Тінь, Ойда — Лусь" шкодить не їсти, не бігать, не рухатись.
Я, здається, впадаю в соціальний сентіменталізм? Коли я ще пару днів поголодую, я, напевне, так розчулюсь, що форменно буду плакать від всякої дурниці. Я це передчуваю.
Як сказала Олеся? "У вас очі блищать, як у п'яного. Ви часто робите вражіння напідпитку". Щось таке вона сказала.
— Так, я таки иноді випиваю, — одповів я.
І знов моя підлота: мені тепло дивитись на цю дівчину. Мені приємно, що вона така гнучка й ходить, одкидаючи верхню частину тіла назад, немов весь час старається не горбитись. Иноді вона неначе зневажливо й гордо приплющує очі й підводить голову. Але в той же час легенько всім лицем, навіть кротким чолом своїм, червоніє. І зараз же після цього — несподіваний перехід до доброї, уважливої посмішки.
Я знаю, не це мене теплить. Що мені якась там Олеся? Теплить мене моя слабість, моя пробоїна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І знов лицарство.
Виходячи з дому й проходячи подвір'ям, я побачив таку сцену. Коло воріт стояла маленька дівчинка год чотирьох-п'яти, у червоному пальтичку, в біленьких гамашах і якомусь капорці. На улиці у рямцях фіртки виднілись одрізки постатей: салдата й якоїсь жінки (як потім виявилося, няньки червоненької дівчинки). Перед дитиною навприсядки сиділа Саламандра й щось чи говорила дівчинці, чи давала. Мені було видно все личко останньої, воно злегенька й трошки соромливо, але вдоволено всміхалось. Надзвичайно гарненьке й миле личко, я рідко стрічав таке!
Раптом з ґанку будинку швидко вибігла якась пані, на бігу накидаючи на себе велику хустку, і закричала:
— Лукерія! Лукерія!
Дівчинка глянула на пані, радісно підняла угору ручку з чимсь і весело, дзвінко закричала:
— Мама! Дивись! А що я маю!
— З-за воріт швидко вбігла в двір Лукерія, нянька.
— Ти ж як це дивишся за дитиною? — закричала пані ще здалеку, й мені було видно, що в неї дуже жовте лице й чорні пукаті очі. — Чого ти позволяєш, щоб всякі підходили до Мусі? Тобі чого треба? — повернулась вона до Саламандри, яка встала й одступила від дитини. — Як ти смієш зачіпать дітей? Лукерія, зараз же додому! Я тобі сьогодня ж рощот. Мені таких не треба, ти не салдатів глядіть нанята, а дитину, її на смерть перелякать можуть. Що це в тебе? Що? — підбігаючи вже до Мусі, строго й трівожно нахилилась вона до ручки дитини, в якій було щось синеньке.
— Це цукерок... Мені та тьотя дала, — з несмілою посмішкою сказало дитинча.
— Кинь! Кинь зараз же! — вихоплюючи з рук дівчинки цукерку й з годливостю кидаючи вбік, закричала пані. — А ти, — раптом звернулась вона до Саламандри, — не смій мені наближатись до дитини! Пішла геть! Страховище! З дитиною припадок міг статися. Це страх що таке. Я управляющому буду жалітись. Не можна дитину випустить на двір, щоб якісь каліки не обступили її. Муся, додому!
В цей час підбіг звідкись дворник з лопатою в руках. Пані зараз же почала йому з криком образи й гніву жалітись.
Саламандра стояла, гордовито-жалько випнувши груди й злими очима поглядаючи на пані. Муся з непорозумінням і опасливо зиркала на "тьотю".
І от тут я знов не витримав. Звернувшись до пані, я сказав:
— Ця жінка, здається, нічого злого дитині не зробила. Ви даремно так хвилюєтесь, добродійко.
Вона озирнула мене таким здивованим, холодним і зневажливим поглядом, що я проти волі засміявся. А дворник строго сказав мені:
— Проходіть, господін. Тут не ваше діло.
— А це, чоловіче, ви вже мені лишіть знати, чиє тут діло. Ця жінка... — хитнув я головою на пані, навмисне кажучи не "дама", а "жінка", — образила без всякої вини чоловіка. І ще жаліється.
— Лукерія! До-дому! — шарпнулась пані й побігла крикнувши:
— Сьогодня ж жалобу управляющому!
Лукерія поспішно повела за нею дівчинку, у якої аж ніжки плутались від швидкої ходи.
Дворник провів пані очима, буркнув: "Жалійся! Звісна вже...", — і пішов, не глянувши на нас; але бурканням цим, очевидно, показавши, на чийому боці була його сімпатія.
Саламандра теж пішла до будинку, не сказавши мені ні слова й з тим самим злим виразом лиця.
Але мені цікаво найбільше те, що вона навіть цукерків купила дівчинці! І хтозна, що їй болячіще було, — чи те, що дурна панійка образила її, чи те, що побачили, як вона до дитини лащилась.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Був у Піддубного. О, цього візіту вже я ніколи не забуду.
Я пішов до його позичить грошей. Більше нічого не мав на увазі. Та й що я міг мати? Вся помилка моя в тім, що я зразу не сказав йому, за чим прийшов. От просто мовляв, так, у гості.
— А! А! Приємно, приємно! Стельмащець! Прошу, прошу!
Не знаю, чи він дійсно був задоволений? Але це не важно.
В сінях же наткнувся на Ріну, Ося й Антошку. Вони, видно, про щось нашвидку радились, бо не входили в покої. Чи, може, через те, що Антошка ненавидить інтеллігентів? Всі мовчали, як я ввійшов, але з таким виглядом, що зараз же почнуть знов говорити, як я та Клим-Клим вийдемо з сіней.
Я уклонився, й мені відповіла тільки Ріна, а Антошка й Ось немов не помітили, і в цей мент брат щось почав шопотіти Антонові. Лиця у них, як видалось мені, були схвильовані.
В кабінеті у Клима я мимоволі прислухався до сіней. Чувся глухий гомін їхніх голосів. Потім грюкнули двері на сходи. Хтось пішов. Усі чи тільки Антошка? Чи Антошка й Ось? Ось був роздягнений, а Антошка в пальті. Але Ось міг і одягнутись.
Клим-Клим, спасибі йому, говорив сам, навіть не потребуючи, щоб його пильно слухали. Щось і в йому мені здалося не зовсім нормальним. Занадто якось він шумно й безтурботно щебетав, занадто сильно стукав мене своєю короткою ручкою по плечі.
Потім, як тільки грюкнули двері (я помітив, що зараз же після цього), він ухопив мене під руку й потягнув за собою.
— Та куди? Чекай, я хочу дещо...
— В їдальню, братіку, в їдальню. Там усі наші. Ось там, Ріна, Тота, Панаєв. Не знаєш Панаєва? Знаменитий чоловік! Россійський учений, чи не учений, а швидче кабінетний — соціал-демократ. Геніальний розум, освіченість, манєри... Він з старого поміщицького роду. Типичний россійський інтеллігент. Але знаменитий чоловік!
Я не пішов би. Мене не цікавили знамениті люди. Але цікавило, чи пішов Ось. Коли не пішов, коли там, то як він буде поводитись зі мною?
— Ходім!
І Ось, і Ріна, і Тота, і самий той Панаєв сиділи в їдальні. Мене познайомили з кабінетним соціал-демократом. Розуму його не встиг помітити, знаю, що він високого росту, узький, рівний, весь час не то ласкаво, не то насмішкувато посміхається. У його довгасте, чисте й рум'яне лице і густе біляве волосся, підстрижене по-руськи. Знаю також, що він сидів коло Ріни на канапі, й вони весь час чогось сміялись. Ріна часто дивилась на його довгим поглядом, і в такі хвилини вони (помітно навіть для других) мовчали. Потім голосно й живо починали говорити.
І щось спільне з Тепою єсть у цеї Ріни! В чому воно, і сам не знаю. Постаті, обличчя инчі, а щось єсть. Чи то, може, в характерах, в манері поводження? Ця так само, як і Тепа, лукаво-ніжно часом зазирає в очі й посміхається, вона весь час знає щось дуже-дуже цікаве й приємне, та навмисно мовчить, щоб подражнитись. Тільки ця м'ягча, щось занадто жіноче в ній є. Тепа сухіща, холодніща, дужча.
У Ріни з Панаєвим якісь інтімні відносини. Це видно. І ховає їх більше Панаєв, ніж вона; часом він так соромливо дивився на всіх, що аж по голові його погладить хотілось.
Ось почував себе, видно, не дуже приємно зо мною.