Вони, залляті водою океану чи хмар, утворюють фйорди й озера, даючи головну дуалістичну різноманітність: камінь і вода, особливо, коли дивитися здаля, згори чи з аеропляну.
Озера, особливо в горах, прозорого, блакитного, як розтворений синій камінь, кольору, а в морських фйордах темно-зелені, мов сік, видушений з хвої. Такими, зелено-темними, часто різьб'яреними хвилями, кривими коридорами забігло море в країну каменю, де гуляють морські пароплави, але й тут на рівнині фйордів витикаються репаними черепахами й наростами кам'яні острівки, нерідко так одшліфовані колишнім льодовиком, що ще й досі до них не може вчепитись, як слід, навіть цупкий мох.
Сувора, чудова й могутня картина важкої землі, що її робить легкою, пуховою й ніжною, як весняний сир, — снігова чародійка-зима, та ще відмінно виглядають горні верхи й кряжі, вкриті вічним снігом.
Смуга гірської зими
Потяг мчить далі. Недавно ми бачили зелені картки полів, зелень лісу, зараз коло станщї Фльо буро-зеленаві лучки, притрушені вже снігом, що надає їм кольору жовтуватої сивини, а ялинам надає вигляду запрацьованих мельників, що цілу ніч товклись біля ковша у своїх англійських військових шинелях, здобутих на Перекопі.
Температура досягає до 0°, бо на придорожних дротах висять разки крапель, а камінь темно мокріє од розставання снігу. Повз дорогу коло городів, а то й полів пробігають тини з жердинок, схожі на йоршевий плавниковий гребінь: жердини й розколоті дрюки одним кінцем упираються в землю, а другим, косо піднятим, лежать на гужовій перев'язі між двома кілками.
Долина все звужується, стискається й на очах підводиться вгору, поїзд теж. Він має всього п'ять вагонів, з них три пульмани для пасажирів, один поштовий, а один багажний. Коли підемо з перевалу в напрямку до Берґену, то чіплятимуть іще вагони.
Сніг уже не тане, кількість тунелів збільшується. У долині для зору, звиклого до обрію, стає тісно.
Співучим хлопцям набридло товктись і розважатись у коридорі вагона, вони засіли в купе за карти, зайнявши й моє місце. За півгодини вони не втрималась і вислали посланця — запитати, може, я хочу сісти, адже вони без мого дозволу зайняли місце. Я подякував і зідхнув, а чого зідхнув — угадайте. І зідхнув зовсім не того, що річка, зробивши озерце коло берега, обмиває кілька блакитних човників з рибальською снастю: тут у гірських річках ловлять форель.
Збоку на лужкові, що ліг між ліском, стрімчастими скелями і водою, нагромаджені в купи цілі колективи валунів, круглих, як хлібини. Їх з лужка зібрав оцей селянин, що з відрами й люлечкою в зубах чимчикує до води.
Після містечка Ґоль річка порожиться та чорними ковбанями лежить у товстому сніговому одіялі, то стрибає водоспадами.
Велосипедисти пропали: тут уже справжня зима. На горі чимало червоних двоповерхових дерев'яних санаторій і готелів для туристів. На ялинах білі снігові лапи з темними дряпатими підошвами. Іде сніг, і гори пропадають у пір'ястій сніговій заслоні.
Камені в снігові загубили свої тяжкі насуплені форми — і стали здобними, заокругленими, м'якими й легкими. Рідке гілля берізки в ніжному перлово-білому вбранні морозного ранку. Супокій і тиша. Тихі лижники й санна путь. Лише річка все дужче дорожиться й стрибає, шумить та заюшено піниться, то пускається стрімголов у водоспади, порушуючи своєю одноманітною й примітивною динамікою супокій тихої гірської зими.
Заклопотаний і закутаний у біле потяг кутуляється на гору, залишивши внизу на білій пухнастості, мов вирізану з чорного шиферу та графіту, річку. То вона дає електрику цілому посьолкові Гейльо.
Школяр на довгих норвезьких санках, почепивши на них ранця, підстрибує, підпихаючись ногою, і мчиться із школи додому. З потяга злізла ціла партія лижників. Приїхали й тубільці з міста — всі з дорожніми саками за плечима. Дівчатка літ 12-13, теж школярки, на таких самих норвезьких санках (довгі залізні полозки) виробляють спеціяльно для приїжджих різні фокуси. Мисливці з собаками й рушницями в футлярах жвавим табунцем вигрузились із вагона. Молочні місцеві Дуняші привітно махають до пасажирів з розкритих вікон санаторій, готелів і просто жител. Тут все люд привітний, незлобивий, — до того ж, гості й спортсмени їх кормлять.
Великий спортовий магазин. Тепле дерево як будівельний матеріял царює. Далі вже пропала й сосна з ялиною, їдемо попід самісінькою хмарою, іноді занурюючись у її морозний, холодний туман.
Тепер порослі одної густовитої низькорослої і корчистої берізки, що між нею стелеться й плазує дрібненький зелено-шпилький ялівець. Сніг, сніг і де-не-де низькі гірські хатки.
Там, де тунель попід снігом і каменем
Потяг проходить довгими дерев'яними будами, кругом і навіть зверху завіяними снігом. Тут замети такі, що щитами не врятуєшся. Вискакує залізниця над широке, гірське озеро. Край озера губиться й нітиться в сніговій хмарі, поверх якої низько перекочується, як у м'якій вовні, вечірнє, буряне сонце. Тут станція Устаосет. Озеро стелеться далі, голі кам'яні береги. Вітер оголив гострі боки скель, у видолках лід. На озері гостра, сувора хвиля. На березі кілька низеньких хаток і човни під ними. Рибалки на верхів'ях Скандінавських гір! Вода озера навіть з-під хвиль під мутним освітленням — блакитна, як лазурок з крейдою. Гірське плято. Низькорослі, як та берізка, люди ходять у якихось мокасинах з перистої телячої шкіри, вище яких, замість панчіх, намотані зеленаві з білими смужками кашне.
Тут люди низькі, не такі прекрасні велетні, як в Осло і його околицях. Норвежці — найвища в Европі раса і, я сказав би, найкрасивіша.
Прошу пробачити мене, читачу, за ці географічні спостереження, але ж мандрівка завше носить в собі велику дозу географізму. Проте обіцяю далі показати вам прекрасну норвежку і зовсім не прикрашену біду робітничого кварталу Берґена, але треба ж нам доїхати попід тими дерев'яними будами, що, завіяні, створюють цілі багатокілометрові снігові тунелі, які переходять все частіш і частіш у справжні кам'яні тунелі. Вони пробивають монолітні гранітові маси, горби й скелі. Вискакуючи на широке повітря, потяг лише встигає дихнути, покаже на хвилину краєвид із замерзлим озером і знову ниряє під сніг.
А повітря озоноване, міцне й п'янюче. В проривах хмар така невинна бірюза небесної блакиті, як очі дитини. Дикі, голі камені, де здуло вітром сніг, а під ними стрімчасті снігові навії і невимовна білість у западинах. Вона сліпить і змушує надівати гірські темні окуляри.
Потяг шипить своїми паровими гальмами, погукуючи перед тим, як ускочити в тунель, здіймає білу куряву на одкритому плято, щоб довести навіть тут, під небесами, що він кур'єрський.
Ніжні, фіялково-рожеві верхи Фінсе тільки покажуться, і потяг знову ниряє в чорну дучку безконечно-довгої дерев'яної буди, особливо надоїдливої, коли хочеться подивитись. Буди переходять у тунель. Далі, вискочивши, бачиш — повзе невеличкий льодовичок в озеро, вишкіривши свої льодово-сталактитові зубки. В щілини дерев'яної буди проривається морквяне сяйво сонця, але навіть воно обривається новим, жорстоким тунелем.
Красота, що забиває дух
16 год. 15 хвилин. Заходить сонце, грохоче тунель. Вихопившись — ах! — перлямутрові гори, зеленава блакить неба, боки гір у жовто-вогнистих блискучих контурах: за ними десь сонце. Ще кілька секунд — і рожевий сніг на маківках гір, золото хмар; зелень неба, сині тіні в ущелинах і на цьому тлі хатка сторожа залізничника. Дерев'яний тунель гадючиться по узбочинах круч, міняючись у справжній, що раптом обривається, і, наче для того, щоб дати ухопити повітря паротягові й людям, випускає їх у перлямутрове сяйво. Паротяг лише встигає кавкнути і знову шниряє в тунель, — і, нарешті, кульмінаційний пункт тунельних витівок — ціла станція Галіндальскейд з путями й будинками, маневровими потягами і стрілками під цілковитою, величезною дерев'яною будою, завіяною кругом снігом. Горить електрика, темна сутінь під снігами, а вгорі десь сонце, фарби. І напружено чекаєш, щоб хоч у шпарку мигнув фіялковий силюет гребеня хребта, окреслений зелено-оранжевим тлом.
Іноді тунель пожаліє вас і покаже такий блискучий вибух фарб, що перехоплює дух. Обтерті масиви ґранітів, притрушені снігом, дають узір суворої, вузлуватої, узорчастої дамаської сталі, що ніжно блискає у зеленавих переливах неба з малиновими хмаринками — і все це разом гляне в тяжкий, темний, почервонілий блиск чорного озера з такими ж в'язлуватими крицевими берегами. Береги пнуться й вибиваються з води вверх, заступивши сонце й обрій. Ах, як радісно, до болю, споглядати цю могутню, дику красу!
Ніч у Галіндальській долині
Потяг мчить крізь ніч. Темна гора двома маленькими, ведмежими очками огнів дивиться і стежить за вами. Станція городка Вокстад. Тут найбільший в Норвегії млин, що стоїть над морським фйордом, так що пароплави бортом підходять на вантаж до елеваторів його стін. Енерґію йому дає водоспад гірської ріки, яка впадає тут же у фйорд.
На станцію, як і в нас, посходилася молодь. Хлопці стоять, як здоровий частокіл, попід стінами, а дівчата, зрілі й підлітки, табунцями гуляють по перону — і всі разом роздивляються одне одного й пасажирів.
У вікні хати видно, як старий сидить за газетою. Ще в одній хаті сидять за газетами. Молодь гуляє — старші читають. Читають тут дуже багато і всі без винятку. З пасажирів нашого потягу, один, автор цих рядків був без газет і журналів. Читають газети навіть студенти й дівчата.
Злотокоса фрекен як літературний прийом
Ось у сусідньому купе (Ш кл.) чудесна, солодка, ніжнотіла фрекен. Вона сидить за газетою і теж читає. Літ їй зо двадцять, і зовсім без гака, і навіть без гачечка. Губи так і бризнуть, здається, темною кров'ю (не накрашені), а коли їх фрекен оближе, вони блискають, як чудесні коралі темного кольору, що має багато спільного з кольором трішечки примерзлих блискучих ягід шипшини.
Висока, поставна і повна внутрішньої соковитости фрекен захопилася зовсім не бульварною газетою. В крайньому випадкові, вона могла б в ній читати розділ спорту.
Напроти сиділа мамаша чи тьотя. Я стою в коридорі, зиркаючи захоплено— впевненим поглядом на фрекен з волоссям зрілої червоноколосої пшениці.