Отже, утворилася й прірва у взаємному інформаційному потоці, відтак у мені, отак закляклому, промигнула думка: чи не в цей "мертвий час" Микола пережив другу свою катавасію, а те, що переді мною стояла з девотським личком ніхто інший, як Комп’ютерна Діва, вона ж Ж. Смикальська, я й подумав, що Микола зважився пережити з нею другого етапа зближення, результата якого аж добре знаємо.
— Прийшла, — безапеляційно мекнула Ж. Смикальська, — щоб вам допомогти. Сподіваюся, не проженете?
І тут з моїми змислами, чи з системою бачення, чи з уявленням, щось сталося: зсув, чи що (зрештою, таке в мене траплялося, коли перебував у візійних утоненнях), а може, це сталося через те, що свою сакраментальну фразу Ж. Смикальська не промовила людським голосом, а таки мекнула по-козячому. Отож і побачив не ту жінку, з якою найменше хотів би зустрітися саме тепер, а натуральну козу чорної шерстини, з козиною-таки мордочкою, навіть із рогами, елегантно загнутими назад, притому шерстина на мордочці була не чорна, а радше сіра, як це й буває в усіх комп’ютерних дів.
Читач пам’ятає, що я її вже проганяв, тобто зачинив перед її козячим носиком двері, але тут опинивсь у ситуації не тотожній, адже дверей перед нею годі зачинити та й прогнати, бо хоч і став номінально власником цієї однокімнатки, але це ще не було оформлено, отже, прийшла не до мене, а до мого приятеля, хоча його ще не привезли. Отож чи мав право її проганяти?
Вона ж стояла супроти, виструнчена й строга, і вже не в козячій подобі, хоч і не без того, а у звичайній, і єдине, що зміг видобути з себе, по-дурному проячати, ніби перекривлюючи її козячі інтонації:
— А звідки довідалися, що сталося?
Сумно всміхнулася, і я вперше побачив на її козовидді таку всмішку (адже досі тільки раз її бачив, а більше уявляв її з Миколиних розповідей), і цей усміх зробив її личко навіть милим.
— Що про це говорити? — зітхнула скрушно і скинула, не нагинаючись, туфлі на височенних підборах, відтак я по-дурному видивився на її лапки, тоненькі й напрочуд рожеві, з трохи темнішими, тобто червоними, п’яточками. І ті два ніжні пляцки впевнено всунулись у завеликі для неї Миколині капці. І тільки по тому відповіла на моє запитання, повернувшись впівоберта, з тим-таки козячим мекотом:
— Я була йому друг!
Отже, підтверджувалося те, що я тільки-но припускав: мій приятель Микола, колишній професор історії і сумнівний княжий нащадок, нічого мені не повідомивши (цим, очевидно, й зумовлювалася пауза в наших стосунках), зійшовся з нею вдруге, відтак у записці це й назвав своєю новою катавасією, якої пережити вже не здолав. Зрештою, коли б знав це напевно, то годилося б таки прогнати її, як проганяв Дід у казці свою "милу й любу кізоньку", ще й дверима гримнути, а мене тільки й стало, що почуватися бевзем, більше — бевзь бевзем.
— То що, зараз його привезуть? — спитала вона, ніби перед цим підслухала мою телефонну розмову.
Промовчав, хоч і це було дивно, адже порядкувати похороном став, на Миколине прохання, я сам; вона й про це знала, навіть точно вирахувала час, коли прийти, — тут уже я ані бельмеса не розумів, хіба містерійно міг признати, що інформацію їй нашептали мойри, з якими могла входити в трансляційний контакт; на тверезу голову — цілковита дурниця.
І тут знову різко задзвонив телефон, а що Ж. Смикальська була до нього ближча, то взяла трубку, і з розмови я зрозумів, що привезли Миколу: почала давати точні й ділові розпорядження, куди покійного нести, тобто брала правління у свої не так руки, як ручата, — звісно, без моєї санкції.
— Можна, піду покажу, куди нести? — спитала дитячим голоском.
Микола жив на другому поверсі, отже, можна було дати раду без її показу, але я мовчки хитнув і, поки вони там длялися, порозчиняв двері. У передухідді біля своїх дружно й водночас з’явилися сусіди жіночої статі й сумно-урочисто позавмирали, крадьки блискаючи в мій бік очима; зрештою, вони не раз мене тут бачили й могли брати за Миколиного родича. Я ж кинувся в кімнату, щоб доприбирати, бо Комп’ютерна Діва трохи мені в тому перешкодила. Зрештою, всунулися спини тих, що перли труну, і я почув козяче мекання — Ж. Смикальська керувала ними владно, хоч і безпотрібно. Я ж, відзначаючи її активність, зміркував, що ми біля покійного маємо залишитись удвох і це мені не вельми світило, бо досі мав наміра покинути покійника на ніч, а завтра вранці надійти. До речі, до університету вже потелефонував, повідомивши про подію й подавши час похорону, отже, Миколині колеги завтра й прийдуть.
Труну встановлено, я підписавсь у паперах, і носії відразу ж відійшли. Але двері залишилися відчинені, а що ми зі Смикальською вже зняли віко, в прочілі почали поставати сусідки, і я опинився сам із чоловічого племені, оточений сонмом жіночок. Комп’ютерна Діва вела себе як господиня, жіночки в неї щось тихо запитували, і вона так само тихо відповідала. По тому сусідки, так само одна по одній, почали з квартири вислизати, остання пішла Ж. Смикальська, але, зачинивши двері, повернулася. Я ж тієї вільної хвилини дістав змогу приглянутися до свого (колишнього вже) приятеля. Обличчя загострилося й мало подобало на те, при якому провів я тисячі бесід та застіль, — на мить мені по-безглуздому здалося, що покійника підмінили.
— Правда, він нітрохи не змінився? — печально мекнула Комп’ютерна Діва. — Навіть кращий став…
Не відповів, тож ми присіли (я — по один бік, а моя мимовільна партнерка — по другий) і поринули в мовчанку. І знову відчув запах смерті: важкий, розлізлий, чавкий і солодкавий, хоча в кімнаті ще не було квітів та вінків; досі вважав, що такий запах породжують саме вони.
Тим часом наша мовчанка затяглася, тоді я й вирішив випровадити Комп’ютерну Діву, залишившись із приятелем сам на сам, а вже по тому подамся до ранку додому. Але коли сказав про це Смикальській, обурено поставила на мене очі, які можна було б назвати розгніваними, коли б не топилися вони під цю хвилю у своєрідному, я б назвав, риб’ячому холодці.
— Знаєте, — жорстко сказала вона з виразними сталевими нотками, — що покійного не можна самого кидати на ніч перед похороном?
— Чому не можна? — здивувався.
— Чому — не знаю, але всі так роблять, це у звичаї, — ригористично сказала Ж. Смикальська.
— Хочете залишитися сама з покійником? — спитав я, бо вже знамірився відійти принаймні для того, щоб перевести подиха й хоча трохи отямитися, — надто жахкий день випало пережити.
Зависла пауза, і я, мигцем зирнувши, помітив, що риб’ячий холодець у її очах круто загус.
— Сама б боялася, — сказала безпристрасно. — Але кидати його самого не можна.
— Тобто хочете, щоб залишився я, а ви підете? — спитав.
— Ні, хочу залишитися, — тим-таки тоном сказала. — Але сама б я боялася б… Я ж його друг…
Жахнувся: бракувало б мені залишитися з нею на цілу ніч при покійнику.
— Скільки знаю, — мовив також не без сталевих ноток, — ви його покинули ще того першого разу і між вами все закінчилося.
— Коли б то! — зітхнула Комп’ютерна Діва. — Я не змогла без нього…
— І ви зійшлися вдруге? — спитав зчудований, хоч уже здогадувався про це. Здогадувався, але не вірив. — З чиєї ініціятиви?
Знову зависла пауза, і я побачив, що застиглий риб’ячий холодець ув очах цієї дивної істоти почав розтавати, а кілька краплин із заливки викотилися, розмочивши наваксовані вії, й потекли чорними патьочками.
— Вам конче треба про це знати? — спитала, схлипнувши.
І тут у мені заговорив той вивідайло, яким, зрештою, був завжди, адже це професія в мене така: винюхувати всілякі історії. Тож мовчки встав, підійшов до полиці, де лежав конверт із дарчою, вийняв її, додавши ще й передсмертну записку, яку туди вклав, і простяг Ж. Смикальській.
— Бачите, він зробив мене без погодження своїм спадкоємцем. Через це повинен знати все.
Здається, цей аргумент доконав мою співрозмовницю, і вона, шморгнувши й знову пустивши кілька крапель із риб’ячої заливи, сказала:
— Так! Ми зійшлися вдруге. І це сталося з моєї ініціятиви.
Я задумався. Власне, почав складати мислительні цеглинки. Дивна виходила річ: Комп’ютерна Діва, спробувавши навідати мене й бувши різко відсторонена, повернулася до свого Велимира Прутнюка, але чомусь довго в тічці чи отарі, що її любив вигулювати цей ловелас, не втрималася й невідь-чому вирішила повернутися до Миколи Лика, хоч той був уже в такому стані, коли людині не до амурних пригод. Це перша цеглинка. Друга: хоч сам Микола після моєї оповіді про спробу Комп’ютерної Діви навідати мене палко попередив, щоб був я з цією істотою вельми обережний і не піддавався її тиглям-миглям, сам цю пересторогу зневажив і знову плюхнувся, образно кажучи, в Козине болото, яке його й пожерло. І це сталося з людиною, силу логіки якої завжди шанував, вірив-бо у його витриману раціоналістичну природу. Ні, ниточки тут увіч не в’язалися!
— Хіба не знали, в якому він був стані? — різко спитав.
Сподівався, що знову з її очей потечуть названі краплі, але помилився: очі Комп’ютерної Діви засвітилися так яскраво, що обпікся.
— Хотіла йому допомогти, — прошепотіла вона. — А може, й урятувати. Щоб не залишався сам…
У мене почав наливатися гнів, адже результат цього рятування надто очевидний — оно лежить перед нами в труні з обличчям, якого не можу впізнати; правда, на очі Ж. Смикальської, й незмінним. Але це, зрештою, не має значення — результат разючий.
Не сказав нічого, бо годі влаштовувати сцени в такій ситуації, тим більше, що вже нічого не зміниться. Тим часом Ж. Смикальська витягла чистюсінького носовичка й почала вимочувати сльози, які й поклали на білу тканину чорні пасмуги.
4
Провівши довірчу розмову з Комп’ютерною Дівою, я, з одного боку, задовольнив власну невситиму спрагу до вивідництва як митець, але припустився тієї помилки, що безмовно й безумовно, хоча й без декларацій, погодився, щоб провели цю ніч разом, поруч із умерлим нашим спільним другом, адже коханець це і є друг, чи "милий друг", як це визначив Гі де Мопассан. І мені мимоволі спало на думку: а як би зреагував Микола, коли б міг почути нашу розмову, і кого б захотів вигнати зі своєї хати, тобто квартири, адже він свого часу гостро не бажав, щоб я із Ж. Смикальською зустрівся навіть на невинному рівні, як літературний критик і автор.