Спокійно і мирно жилося їм у степу, доки десь не взявся хариджибі – лошак, що відбився від свого табуна. Він і порушив тихе, спокійне життя в степу. Це він, хариджибі, першим вибирав тонконогих, граційних кобил, відокремлював їх від табуна і казав: "Вони мої!" І його наслідували інші коні, через що перебили один одного. І не залишилося в степу жодного сильного коня. Кобили перестали народжувати лошат. Зник табун... І тільки трава степова шелестіла під вітром: "Хариджибі, хариджибі..."
Ні, недобра це пам'ять. Не застереження чується в назві села. Харджибіє.. П'ять-шість місцевих беїв щодня чинять, як хариджибі: привласнили родючі землі ще й норовлять відібрати в селян їхнє останнє добро.
Учитель побачив неподалік від своєї хвіртки Аджире. Поруч із нею стояв Даніял. Наслідуючи сусідських дітей, він осідлав палицю і поганяв її прутиком, наче їхав на коні. Але спіткнувся й упав. Хотів було заплакати, але мати швидко підняла його і поставила на ноги:
– Плюнь на землю, синку! Гроші знайдеш!
Даніял, звичайно, хотів би знайти щось цікавіше – м'ячика чи колесо з дротяною ручкою, щоб котити, та плакати перестав.
– А он і тато йде, – сказала йому Аджире.
Даніял обернувся, побачив батька, розставив руки і побіг йому назустріч. Оджа ледь не впустив обидва пакети, підняв сина на руки, пригорнув до грудей. Даніял сміявся, шарпав батька за вухо, гладив по щоках.
– Це ти за мною так скучив? Ну й важкий же ти! Який же він важкий? – заперечила Аджире і забрала в нього покупки. – Просто ви втомились.
Аджире засміялась. А він подумав собі, що встає вдосвіта, іде в школу, повертається пізно ввечері, а по п'ятницях, коли в школі немає занять, буває на зборах благодійного товариства, тому так мало бачить свого сина. А дитина росте... Аджире біля нього день і ніч. Очі звикають і вже не помічають, що син підріс. Незабаром Даніялу два з половиною роки, а Ебабілю вісім місяців.
Усеїн-оджа з Даніялом на руках зайшов до вітальні і сів на канапу. Почав розмовляти з сином, забавлятися, підкидати на колінах. Даніял верещав від захвату. Але невдовзі, ніби щось згадавши, сповз із його колін на підлогу і побіг на кухню до матері. Усеїн-оджа пішов до іншої кімнати, де ледь блимала підкручена лампа, наблизився навшпиньки до колиски. Ебабіль спав, смішно плямкаючи губами. Довго стояв учитель над ним і всміхався, милуючись сином. Потім, ступаючи так само нечутно, повернувся до вітальні. Тільки сів на канапу, як очі почали злипатися, а голова, наливаючись важким свинцем, звісилась на груди. Оджа вже й забув, коли доволі висипався. Крізь напівдрімоту він чув, як Аджире на кухні гримить посудом, кваплячись якнайшвидше приготувати вечерю, та нічого не міг із собою вдіяти. Йому здавалося, що він провалюється в глибоку чорну яму і нема за що йому схопитися, зачепитися, щоб утриматись на поверхні... Насилу розтулив повіки і раптом на хоні побачив якісь білі прямокутники. Листи?.. Сон ніби рукою зняло. Підвівся і схопив листа. Від Усеїна-ефенді Балича. Повідомляє, що триста екземплярів "Наилеи Кърым", що надійшли до магазину Тарпі Алі в Бахчисараї, швидко розійшлися. Шкода, мовляв, що збірка випущена малим накладом. Балич щиро вітав і дякував автору за його вірші.
Токгаргази, ніби розмовляючи з Баличем віч-на-віч, уголос подякував йому за гарну звістку. Він дуже зрадів швидкому розпродажу своїх книг. Виходить, тягнуться люди до поезії! І дарма він іноді ремствує...
Інший лист із Казані від Абдули Тукая. Токтаргази й Тукай листувалися вже чотири роки. Їхня дружба почалася відтоді, як твори Токтаргази почали друкуватися в журналі "Шура", і тривала досі. Тукай писав, що він нарешті закінчив свою поему "Три істини", але здоров'ям і життям, на жаль, похвалитися не може. Він цікавився творчими планами Усеїна Шаміля.
Усеїна-оджу цей лист дуже зворушив. Він устав і почав ходити по кімнаті. І в самого Токтаргази, правду кажучи, справи теж не найкращі... Але життя Тукая ще більше не вдалось. Особливу тривогу викликало його здоров'я. Усеїн Шаміль не пожалів би кількох років свого життя для цієї мужньої людини. Швидко згасаючи, як свічка, він ще знаходить час писати друзям, цікавитися їхнім життям, справами...
Аджире присунула хону до міндера і принесла вечерю. З'ївши трохи рисової юшки, присмаченої катиком з товченим часником, оджа відклав ложку. До м'яса і не доторкнувся.
– Що з вами? – стривожилася Аджире. – Удень і обідати не приходили...
– Поїм потім. Зараз чомусь немає апетиту, вибач.
Він устав, зайшов до сусідньої кімнати, де спав Ебабіль, і ліг на повстину, заклавши руки під голову. Довго лежав на спині і мовчки дивився в темну стелю. Аджире кілька разів тихенько відчиняла двері й зазирала до кімнати. Хвилину-другу стояла, прислухалась і, не наважуючись турбувати чоловіка, поверталася до кухні. По якомусь часі Аджире лягла в сусідній кімнаті і загасила каганця. Стало тихо. Було чути тільки, як десь за скринею в ніші сюрчить цвіркун. Але не пройшло й кількох хвилин, як у колисці заплакав Ебабіль. Довелося Аджире знову вставати. Вона зайшла до кімнати, поколихала колиску, тихо-тихо наспівуючи сину лагідну пісню, і малюк заспокоївся. Світив місяць, і на тлі світлого вікна він побачив тонкий профіль дружини. Усеїн-оджа не рухався, прикидаючись сплячим, а сам милувався нею. І, заколисаний її спокійним, наче шум морських хвиль, голосом, не помітив, як і заснув...
Скільки часу він проспав, невідомо. Прокинувся серед ночі. Встав, пішов у кухню, де дружина залишила прикрученого, ледь жевріючого каганця. Торкнувся до каструлі – вона була холодною. Зазирнув у горщик – у ньому було кисле молоко. Налив собі півгорнятка катика, накришив у нього хліба, перемішав і почав їсти ложкою. Потім вийшов у двір і, сівши на приступку, закурив.
Ніч світла, місячна... Степ за селом біліє, наче під снігом. Досить прохолодно. Він мерзлякувато здригнувся, викинув цигарку, не докуривши до кінця, і повернувся в дім. Узяв на кухні каганця, приніс його до кімнати, де спав Ебабіль, і поставив на хону. Підкрутив гнота. Взяв із ніші зошита, чорнильницю, ручку. Усеїн добре себе знав: уже як прокинувся, то до ранку не засне. А як так, то краще взятися до діла, ніж ворочатися на хоні, безупинно зітхаючи. Він підсів до столика, підібгавши під себе ноги. Замислився, покусуючи кінець ручки... Колись він почав писати п'єсу. Потім його щось відвернуло; вона так і залишилася лежати незакінченою. Усе збирався продовжити, та все руки не доходили. Якщо ось так, прокинувшись серед ночі, не зважитися, часу ніколи не викроїш... Він умочив перо в чорнило. Але не поспішав залишити на папері слід. Перо висохло... А Токтаргази, дивлячись на пописану і покреслену різнобарвним чорнилом сторінку, усе думав і думав.
Він ніколи не брався писати відразу як сяде. Перечитував фразу за фразою, змінював у реченнях слова, закреслював, знову писав, і лише коли приходила впевненість, що кожне слово відшліфоване, як морський камінчик, і міцно сидить на своєму місці, тоді перо його починало моторніше бігати по папері. І все-таки сказати собі: "Слава Аллаху, виправляти більше нічого!" – він не поспішав. Токтаргази вважав це невибачливою недбалістю. Скільки б він не працював над окремою сторінкою, та якщо через кілька днів вона потраплялася йому на очі, неодмінно щось у ній виправляв.
Уже давно почата і майже закінчена п'єса "Проект мулл". Майже. Багато що завадило тому, щоб вона була вчасно дописана. Але він її допише... І тільки зараз Усеїн Шаміль зрозумів, звідки взялася туга, що по вінця заповнила душу.
Тукай цікавиться його творчими справами, турбується, а йому нічим потішити друга. Ні, не треба засмучувати його визнанням, що йому весь цей час не писалося... Тепер не знатиме Токтаргази спокою, доки не закінчить своєї п'єси. Один зошит уже повністю пописаний дрібним почерком, інший заповнений наполовину. Але недосвідчена людина не прочитає в них жодної фрази. Рівні рядки виведені фіолетовим чорнилом, закреслені зеленим, під ними – дрібно щось нерозбірливе. Хрест-навхрест перекреслена третина сторінки. Нове слово приписане скраю, на полях, і довгою червоною лінією з'єднане з останнім реченням на сторінці... У верхніх кутках деяких сторінок проставлені червоні хрести. Це означає, що на звороті є додаткові рядки. Фіолетові, зелені, червоні лінії на листку нагадують павутину... П'єса розпочата чотири роки тому. Багато подій, що Усеїн-оджа спостерігав у житті, а потім використовував у творі, вивітрилися з пам'яті. Треба уважно прочитати текст від початку до кінця і лише тоді продовжувати писати.
Легко сказати – прочитати. Рядки переплутані. Деяких слів не розібрати. Так завжди буває, коли, не закінчивши одного твору, берешся за інший. Усеїн-оджа не раз подумки сварив себе за це, давав слово більше так не робити. Та проходив час, і все знову повторювалося. І от результат: замість того, щоб продовжувати роботу, тепер доведеться витратити кілька днів на те, щоб перечитати і начисто переписати деякі сторінки. Звичайно, йому в цьому допомагає Аджире. Слова, розкидані по всій сторінці і зв'язані між собою пересіченими лініями, вона вміє знаходити й акуратно зв'язувати між собою. Вона цього давно навчилася. Але ж не будити її в глуху ніч, щоб просити про допомогу. У неї різних клопотів удень не менше, ніж у нього. Спробуй-но покрутися з двома дітьми...
Усеїн-оджа глибоко зітхнув, і подих вирвався з його грудей із глухим шумом, наче степовий вітер із берегів Азовського моря. Подих цей Токтаргази видався смішним: "У мені нічого не залишилося... – подумав він. – Весь спустошений. Один вітер..." За спиною в нього почувся шерех. Він обернувся, вдивився у темний кінець кімнати.
– Вам рано вставати, – почув глухуватий зі сну голос дружини. – А ви ще й не лягали спати!..
– Аджире! Люба! – зрадів він. – А ти сама чому не спиш?
– Про мене не турбуйтеся. Не посплю вночі – подрімаю вдень. Часу в мене вистачає. – Вона нечутно підійшла і, зупинившись за спиною чоловіка, поклала теплі долоні йому на плечі. Побачивши перед ним пописані його рукою зошити, вона здогадалася, чим викликане безсоння. – У таку пізню ніч... І навіщо вам серед ночі ці... "Проекти мулл"? Спали б краще.
– Я поспав, Аджире.