Чудасій

Не розумію просто, як він міг так зробити?

— Ви ж самі щойно сказали, що його до кінця ніхто не може зрозуміти...

— Правда. Він постійно дивує своєю поведінкою, ін­коли смішить, інколи сердить і обурює, але в тому, може, і найцікавіша його прикмета, його чар.

Ліда подумала, подумала й усміхнулася.

— А все ж, мати такого приятеля, — сказала вона, — річ клопітлива.

— До деякої міри і це правда...

— Такі люди, по-моєму, при всій своїй доброті й ін­ших високих прикметах, можуть втомити, надокучити, стати навіть осоружними.

— Що ви, Лідо?!

— Неправду кажу?

— Безперечно, помиляєтесь! На тлі тих пересічних людей, що виглядають, як манекени на модних журналах, Олекса є зовсім новою, оригінальною постаттю, і, зустрі­чаючись з ним, я кожного разу тільки відпочиваю.

— Відпочиваєте власне тому, що тільки зустрічаєтесь, — заперечила Ліда.— Найсмачніші й найбільш делікатні страви нам приїдаються, коли ми їх їмо у вели­ких дозах. А, от, хліб — проста річ — не приїдається ні­коли. Ви... не смійтеся з такого примітивного порівняння, тільки ж справді мені здається, що оригінальність перестає бути оригінальністю, коли стає повсякденним яви­щем, і втомлює та надокучає ще більше, як пересічність... Ну, уявіть собі, що ви маєте таку надзвичайну "оригіналь­ну" жінку. Чи своїми постійними витівками вона дала б вам щоденний відпочинок?

Я застиг з приготованою фразою оборони на устах і почув, що останнім питанням Ліда вибила мені ґрунт з-під ніг. Пригадалася мені порівняно недавня розмова в лікарні, коли я впевняв Олексу, що, бувши дівчиною, я б закохався в нього до безтями, і тепер спитав себе: "Справ­ді, чи міг би я одружитися з дівчиною такої вдачі, як він?" "Ні, ніколи!" — прийшла відповідь. І вслід за тим гаряча хвиля сорому, що зродилася десь у глибині душі, вдарила мені в голову. Яку ролю відігравав я знову? Що б сказала ця щира і горда заразом дівчина, коли б дізналася про справжню мету моїх розмов?! Я мало не закрив обличчя руками, бо видавався собі негідним стояти поруч цього милого сотворіння, що мало звання інженера й одночасно було подібне до білочки. Найвідповіднішим було б схи­литися до цих маленьких ноженят, взутих у дитячі білі черевички, сказати всю правду й просити пробачення. Але, з другого боку, виринав переді мною Олекса, той ми­лий, щирий, диванний Олекса, що стільки надій покладав на цей вечір і на мене. Чи він не був гідним цієї дівчини? Якої взагалі дівчини в світі він не був гідний? І я б усе зробив, щоб побачити Олексу в парі з Лідою, тільки не міг зробити одного: не міг більше ні словом загикнутися про Олексу.

Ми стояли поруч, перехилені через вікно, а між нами вмостився третій гість — мовчанка. Вже вдруге вона під­крадалася до нас, насмішлива й зухвала, підказуючи дум­ки, яких ми не важилися ні висловити вголос, ні довести до кінця у своїх мозках. Молоді дерева, якими був обса­джений будинок, десь там унизу багатозначно хитали ку­черявими головами й недискретно* зідхали, тягнучись до вікон поверху, звідки виривалися гучні мельодії оркестри й гомін веселої забави. Ніби відповідаючи цим зеленим свідкам, я також зідхнув з самої глибини душі, і від того значення мовчанки ще збільшилось.

— А я завтра вже їду, — обізвалася, на моє зідхання Ліда.

— Додому?

— Так, спочатку додому.

— А потім?

— Потім їду далеко-далеко, аж за Ленінград, у Мсту. Чули про таке місто?

— Чув. Там десь концентраційний табір і фабрика порцеляни, чи що...

— Так...

Лукаво моргали зорі, внизу кипіло шумовиння чор­ної зелені, а темрява здригалася від розкотистих солов'ї­них руляд та одноманітно-впертого сюрчання коників.

Ми слухали й дивилися, кожне зайняте своїми думка­ми, а лукава мовчанка робила своє і пряла на невидимій прядці між нашими серцями тоненьку й чуйну ниточку зв'язку, по якій пробігав то несміливий вогник, то колю­чий холодок солодкого болю. Я відчував його просто фі­зично, але не боронився, не тікав, навпаки, серцем ішов назустріч до чогось незнаного й давно очікуваного, страшного й бажаного, знайомого й нестріваного досі.

Хто знає, скільки б тривала і чим би скінчилася та мовчанка, коли б за нашими плечима раптом не впало:

— Ось, де вона!

— Піймали, можна сказати, на гарячому!

Це було таке несподіване, що ми обоє здригнулися і разом, обернулися назад: перед нами стояв гурток ви­пускників з багатозначними усмішками на обличчях.

— Вибачте, що перебиваємо вам вашу любу розмо­ву, — сказав один, — але ми хочемо зробити на прощан­ня ще одну спільну фотографію. Ходи, Лідо, фотограф уже чекає...

Ліда глянула на мене й винувато всміхнулася:

— Вибачте, Павле Степановичу...

— Але ж звичайно! — вклонився я. — Ідіть, Я також мушу піти пошукати Олексія Михайловича...

І ми розсталися...

Я зійшові сходами вниз, вийшов на подвір'я, сів на лавочці під молодими тополями й закурив.

"На прощання", "на прощання"! — повторював ме­ханічно в думках, і щось болюче стисло мене за серце. Навіщо я йшов на цей вечір? Навіщо знайомився з Лідою? Чи ж я не знав, що воно так скінчиться? Себто, знав, що для Олекси це скінчиться нічим... Але чи думав я, що і для мене тут буде приготована чарка зайвого болю і несподіваної втрати? Познайомитися тільки для того, щоб зараз же розстатися, знайти, щоб загубити!

"На прощання", "на прощання"!

Доля покпила собі з мене... Доля? Ні, не доля, а справедливість, і не кпини, а заслужена кара!

— Та що це я?! — спитав я сам себе, схоплюючись з лавки. — Чи й справді не вмовляю в себе, що за два танці закохався?! Які дурниці лізуть у голову! Вона ж завтра їде назавжди! Треба ж думати тверезо... От, зараз піду, попрощаюся і поставлю на всьому крапку! Зрештою, для чого йти? Що вона мені? Ні, це все єрунда, як каже Олек­са. Найкраще зроблю, як піду просто додому й ляжу спа­ти.

Нервовим рухом я відкинув недокурену цигарку, пе­рейшов порожнім коридором і вийшов на вулицю. На хвилинку зупинився, подумавши, чи не варто й справді знайти Олексу, але потім махнув рукою і рішучим кроком попростував додому.

Але, дивна річ, чим далі відносили мене ноги від ін­ститутського будинку, тим ближче моє серце ставало до Ліди, до цієї милої дівчини, що мала дитячі ноженята й диплом інженера, що вміла говорити так розумно й роз­важливо, а була подібна до білочки. Спрядена хитрою мовчанкою еластична ниточка натягалася й натягалася, і що крок далі — то більший біль викликала. Врешті, це стало таким нестерпним, що я обернувся і пішов назад. Та по кількох кроках сказав собі ще раз: "Ні!!!" і на цей раз таки попростував додому.

Біль змінився злістю, і я переніс її на Олексу.

— Дурень! Зрадник! — кричав я в душі. — Боягуз нещасний! Запевнити мене, що буде рішучим, що пере­веде якісь свої ідіотичні плани в життя, а потім у найрішучіший момент ганебно втекти, грубіянськи образити дівчину й лишити мене самого з нею! Виставити мене на сміх і... на небезпеку! — висміяв я заразом і себе.

Коли доходив додому, раптом пригадав собі, що не маю ключа: замикаючи двері, Олекса поклав його до сво­єї кишені. Це ще більше розлютило мене, і я вирішив на­віть виламати вікно, але до інституту не вертатися. Був такий лихий, такий лихий, що в мене аж руки тряслися, а сірники ламалися в пальцях і не хотіли загорятися, коли я спробував запалити цигарку.

Та моя злість обернулася у велике здивування, коли побачив, що крізь нещільні віконниці моєї кімнати падає на хідник вузенька смуга світла. Це означало, що Олекса мене випередив і повернувся скоріше.

Я влетів до мешкання, як буря, як бог помсти, але, тільки глянувши, на Олексу, став, як укопаний: він сидів нерухомо у фотелі, а. по його обличчі збігали сльози.

Першим моїм рухом було — кинутися до нього, об­няти за плечі, обтерти сльози й пожаліти. Але я стримав­ся. від цього, а натомість, скидаючи піджака, похмуро й їдко заговорив:

— Плачте, плачте, дурний боягузе! Тепер можете плакати: дівчина, яку ви втратили, варта сліз...

Олекса мовчав.

— Скажіть мені, чого ви втекли? — продовжував я.

— А ви? — байдужо перепитав мене Олекса.

— Я? А що ж я мав робити після того, як ви втекли?

— А що я мав робити після того, як вона сказала, що їй на мене жаль дивитися, як "на дитину з великими фі­зичними дефектами"?

— Олексо! Ви... ви підслухували?!

— Підслухував, — спокійно хитнув головою Олекса. — Стояв тоді за дверима й слухав.

— Це свинство, Олексо! Це нечуване свинство!!!

— Ет, єрунда! Мені ж треба було знати, що ви гово­ритимете.

— Гаразд! — сказав я, розсуваючи зашморг краватки й розстібаючи комірець сорочки. — Гаразд! Добре хоч це, що я тепер позбавлений неприємности переповідати вам нашу розмову...

— Воно й так було б непотрібне, Павле, — сумно за­говорив Олекса. — Зовсім непотрібне! Коли ми тільки ввійшли в залю і я її побачив, — відразу зрозумів, що все це непотрібне, розумієте? Я переконався в одній секунді, що ніколи не наважуся з Лідою заговорити, чи там, обняти її, як ви показували. Я тоді на все перекреслив усі свої надії й пляни, а вам сказав виразно: "Тепер уже запізно!" Хотів навіть вас не пустити, коли ж ви, як цап, поскакали до неї людям через голови. Отак: брик-брик! — і поскакали. Ц-ц-ц!..

Він ніби сміявся, але з очей його потекли ще рясніші сльози.

— Не здумайте лишень жаліти мене, — попередив він мій рух, — і не кажіть мені нічого! Так мусіло статися — і так сталося, бо я не належу до тих, кому судилося ма­ти жінку й дітей... я... Ви правду казали... Я не знав би, що з жінкою робити... Дурив себе, знаєте, що можу на таке ззажитися... А тепер більше не дуритиму! Тепер — кінець, Павле, кінець!

— Так, тепер кінець! — автоматично повторив я за Олексою і закрив лице руками.

У хаті повисла сумна й безнадійна тиша. Вона так за­колисала мене, що я забув про цілий світ, і тому здриг­нувся, коли до мого слуху донеслося Олексине хіхікання:

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Знаєте, що, Павле?

Я підвів голову і, на своє величезне здивування, по­бачив, що Олекса не тільки перестав плакати, але прояв­ляє всі ознаки невимовної втіхи.

— Я маю пропозицію, Павле, — оживлено продов­жував Олекса: — давайте зап'ємо з вами брудершафт!

— Ет, якраз знайшли відповідний момент! — відмахнувся я з досадою.

— Ц-ц-ц!..