Отже, не диво, що незабаром Нова Україна стала немов мініатюрою України Великої: на острові були і Січ, і Великий Луг, і Карпати, і Альта, і Рось. Тільки одного не доставало нашим козакам — Дніпра, бо ні один, ні другий ніяк не міг зважитися назвати цим дорогим ім'м яку-небудь із річечок на острові й образити таким чином Батька-Славуту.
А коли одного дня Микола сказав Чінкадавінові, що яко джура запорожця, Чінкадавін оцим самим також став січовиком, радощів та гордості індіянина не можна навіть і описати! Здається, він після цього вдвох із Миколою відважився б напасти на Кафу, навіть більше того — голіруч на самий Стамбул пішов би!
За весь оцей час Чінкадавін ні разу не посмів нагадати Миколі про свого батька. Тільки не раз, скінчивши щоденну працю, вибігав бідолаха з печери, виходив на високу скелю, звідкіля міг бачити, як далеко-далеко па крайнебі ледве мріє його батьківщина. Туди летів індіянин тужливим взором, і не раз сльоза котилася по його обличчю. Микола, одначе, не забував про обіцянку, яку дав своєму джурі. Він хотів тільки перед від'їздом упоратися з найпотрібнішою працею.
А коли вже робота в городі й жнива були покінчені, Микола сказав одного дня Чінкадавінові: "Ну, Чінкадавіне, напрацювалися ми немало. Тепер треба подумати про те, як доплисти до твого батька".
Боже, як зрадів індіянин! Іще того вечора побіг підшукувати дерево, з якого можна б збудувати човна.
Робота йшла тепер швидко, бо приладдя мали достатньо.
Одного дня Микола заходився в печері коло якоїсь роботи, а Чінкадавіна послав за чимось на берег. Та як же здивувався він, коли побачив, що його джура, пройшовши гонів двоє, зупинився, замахав руками й, наче несамовитий, кинувся назад. З несподіванки Чінкадавін не міг як слід нічого оповісти й тільки повторював:
"Вони, там! Там!"
"Хто саме?" — пита здивований Микола.
"Ох, пане: раз, два, три — шість чоловік!" — одповів Чінкадавін, говорячи одночасно мішаниною трьох мов: індіянської, української та англійської.
До розмови й обміркування не було часу. Миттю зірвався Микола, вибіг на скелю й глянув на побережжя, звідки вернувся Чінкадавін: шість човнів, повнісінькі дикунів, причалювали якраз до берега.
"Не помилився Чінкадавін, — бурмотів сам собі Микола. — Та не з медом буде вам, вражі сини! Не злякавсь я вас тоді, як іще мав тільки кам'яну сокиру та дерев'яного списа, не злякаюся й тепер, як у мене є пістолі й рушниці — козака сестриці! А вбивати безпомічних козак вам не дозволить! Це вже не відлюдний острів: це Нова Україна! Тут і Січ-Мати є — Заступниця всіх покривджених та поневолених!"
Кинув іще раз оком на берег і миттю опинився знову в печері. Важко було впізнати Миколу тої хвилини, настільки він змінився: кров предків, українська лицарська кров проснулася в козакові! Завжди трохи повільний і стриманий, запорожець став під подихом небезпеки звинним, жвавим, рвучким. Очі йому променіли відвагою, кожне слово прискало полум'ям. І це незламне завзяття несвідомо передавалося й Чінкадавінові.
З наказу Миколи індіянин стягнув із валу гармату, виніс із печери шість мушкетів, чотири пістолі й дві шаблюки. Потім Микола прип'яв до боку шаблю, за пояс устромив два пістолі й, звелівши Чінкадавінові так само озброїтися, звернувся до нього так:
"Джуро! Ти живеш на Новій Україні, я прийняв тебе навіть до Нової Січі, — тож насамперед для обох нас честь і слава козацька! Там, на побережжі, мордують безборонних. Неслава народові, що дозволить це зробити на своїй землі, ганьба козакові, що зі зброєю в руках не оборонить безпомічних! Не вкриємо ж неславою Нової України та Нової Січі! Скільки б не було ворогів, мусимо стати до бою. З нами Праведний Бог і Святий Юрій!"
Ці вогнисті слова додали ще більше відваги Чінкадавінові.
"За тобою в пекло б пішов! Накажи голіруч іти проти ворогів, так піду!" — скрикнув джура з правдивим українським завзяттям.
Після цього, взявши на плечі по три набитих мушкети, наші січовики запряглися в гармату й потягнули її до брами. А коли переїхали через рів, наказав Микола джурі вернутися до Січі й звести міст. Замкнувши ворота, Чінкадавін виліз по драбині й приєднався до Миколи.
"Це, бачиш, друже, щоб ворог, поки будемо в поході, не опанував Матері-Січі", — пояснив коротко джурі наш козарлюга.
"А тепер розкажу тобі, що саме маємо робити! Обійдемо ось цю гору й лісом та кущами дістанемось аж до берега. Підсунемося якнайближче до ворога. Найголовніше — це підходити так обережно, щоб і сам чорт нас не вчув, а тоді, саме як людоїди збиратимуться до бенкету, кинемося на них і врятуємо нещасних бранців".
Серед отакої розмови підійшли наші козаки аж до берега й зупинилися. Микола почав оглядати околицю, та нічого не міг вгледіти, бо берег підносився трохи вгору, спадаючи потім лагідно аж до морських хвиль. Тому, не гаючи часу, звелів Микола своєму джурі, щоб він якнайобережніше підповз до сусіднього дерева й звідти подивився, чи не видко дикунів. За хвилину приніс Чінкадавін звістку, що недалеко них засіли круг вогнища вороги й гризуть спечені ноги одного з бранців, а що другий бранець лежить зв'язаний біля багаття, він не тутешній, але якийсь чужинець, бо одежа в нього інша й біла шкіра.
Кров ударила Миколі до голови, як почув про бідолаху-європейця. Мимохіть стиснув кулаки, підліз сам під дерево й побачив все на власні очі: шістдесят три дикуни розсілися круг вогнища, а недалеко лежав зв'язаний бранець; убрання та інше впевнили Миколу, що це його земляк — європеєць.
Побачивши небораку, Микола затремтів із люті! "Стривайте, звірюки! — скреготав зубами. — Головою накладу, а визволю бідолаху!"
Вернувшись, Микола наставив гирло гармати так, що куля мусила пролетіти високо над головами дикунів, бо хотів спочатку лише їх налякати й без пролиття крові визволити земляка. Потім поклав коло себе два мушкети, третього взяв у руку, ухопив другою рукою запалений гніт і приклав до запалу.
"Ба-буум!" — гуркнула гармата. Перелякані дикуни всі до одного припали ниць до землі, наче вбиті, однак за кілька хвилин попіднімали голови, а побачивши, що ніякого ворога немає, зірвалися з землі. Потім деякі почали тікати до човнів, а другі, сміливіші, вхопилися за зброю. Але, постоявши ще хвилин кілька, людоїди почали розсідатися навколо вогнища, утікачі повертали з човнів і знову завели свої чудернацькі танки, вимахуючи зброєю, кістьми та руками.
А тим часом два дикуни кинулися до зв'язаного бранця, щоб пошматувати його, як попереднього. Тоді за знаком Миколи обидва наші козаки вистрілили одночасно. На правому крилі впало три, на лівому — п'ять. Дикуни зірвалися зі страшенним лементом та зойком, але частина їх почала скупчуватися та готуватись до бою. Тоді наш козарлюга вхопив другого мушкета, моргнув на Чінкадавіна, й вони стрельнули вдруге. Цим разом упало два. Кілька поранених бігало, лементуючи, мов несамовиті.
"Вперед! Во славу Божу!" — гукнув Микола', взявши третього мушкета і вискочивши з кущів, кинувся на дикунів. З страшенним галасом почали людоїди тікати до моря. Миттю добіг Микола до бідолашного бранця, щоб увільнити його від мотуззя, та побачив зненацька, що кілька дикунів збираються-таки в гурток, щоб ставати до бою. Показавши їх тоді Чінкадавінові, Микола мерщій порозтинав шаблею мотуззя.
Визволений бранець підвівся й на запитання Миколи, хто він, із сльозами в очах шепнув:‘‘Christianus sum — Espanus" і повалився знову на землю.
Одначе до полоненого вернулись незабаром давні сили. Він підвівся й сказав Миколі, що хоче помститися своїм катам. "Гаразд!" — одповів Микола й дав іспанцеві мушкета та пістоля. Як тільки вхопив іспанець зброю, кинувся, мов тур, на дикунів. Не дармував і наш козарлюга: врубавсь у саму середину ворогів, що зважилися стати до бою, а Чінкадавін, набивши за цей час мушкети, частував людоїдів оловом.
Після недовгого бою дикуни кинулися врозтіч, прямуючи до човнів. За ними бігли навздогін іспанець та Чінкадавін, які незабаром вернулися й донесли своєму отаманові, що на острові немає вже ні одного живого дикуна.
Тепер оглянув Микола зі своїми товаришами бойовище: думав, що, може, є поранені, яким треба дати допомогу. Але дикуни забрали поранених із собою, лишивши тільки трупи: їх було двадцять три.
Дорого заплатили людоїди за кривавий бенкет та знущання над безпомічними на землі української колонії!
Глава восьма. Забезпечення майбутнього колонії
Присяга колоністів.
Приготування до
жнив. Вітряк.
Урочиста обітниця.
Від'їзд посланців.
Англійський корабель
Край берега колихали хвилі два човни, в поспіху покинуті дикунами. Щоб оглянути човни, чи не пригодяться часом, Микола зразу ж пішов туди, та як здивувався, побачивши в одному з них зв'язаного дикуна. "Еге! Це теж, мабуть, бранець", — вирішив Микола і почав розв'язувати мотуззя, яке в'їлося в тіло полоненого. А той не міг уже ні встояти, ні слова промовити й лише стогнав, тремтячи усім тілом: думав, напевне, бідолаха, що тепер на нього прийшла черга прощатися зі світом.
Побачивши це, Микола покликав Чінкадавіна, щоб той заспокоїв бідолаху. Та як тільки Чінкадавін підійшов до човна, таке сталося, що і у Миколи, і в іспанця полилися з очей сльози: Чінкадавін скрикнув і кинувся полоненому в обійми. Потім почав щось промовляти крізь сльози, цілувати бранцеві руки, сміятися, стрибати, бити себе в груди — індіянин той був Чінкадавінів батько.
І, мабуть, до вечора тішився б так наш добрий Чінкадавін, якби не перебив йому Микола. Він підійшов до човна й запитав свого джуру, чи дав він батькові хоч попоїсти трохи.
"Ох ні, пане! — відповів засоромлений джура. — Я, ледащо, забув про це". Та ледве це сказав, зірвався й, мов вітер, подався до Січі. А за кілька хвилин біг він уже назад: в одній руці ніс глек холодної води, в другій буханець хліба та грудку сиру.
Кришталева вода одразу підняла на ноги знеможеного дідуся, бо зі спраги зовсім охляв був бідолаха.
Микола взявся рятувати іспанця, що ліг також, мов омлілий, на траву. Він приніс бідоласі хліба, сиру та води. Іспанець вдячно поглянув на свого визволителя, хотів підвестися, але не зміг.