Гарно співають наші дівчата. У їхніх голосах бринить то сум, то гірка іронія, то відчайдушність людей, які вирішили вдарити лихом об землю. Ось заробітчанська пісня, що народилася в Салерно:
"Хай почують депутати Верховної Ради,
Як в Італії співає вкраїнська громада,
Тож подякуймо їм щиро за їхню послугу,
Що тепер ми на чужині маєм статус слуги..."
Таких пісень у репертуарі "Калини" кілька десятків. Але є й італійські, наприклад, "Соле міо". Учасниці ансамблю розповіли, що італійці, коли чують свої пісні у виконанні українців, просто шаленіють від захвату, їм імпонує вияв поваги з боку іншого народу. Відповідають на це тим же. Якщо у виконанні італійських оперних співаків або вокальних ансамблів звучать пісні "Дивлюсь я на небо.." або "Розпрягайте, хлопці, коні...", то це може означати лише одне: українську культуру в Італії визнають і високо цінують. Бо ще років десять тому ситуація була зовсім іншою. Усіх вихідців із колишнього СРСР тут називали словом "русо". Тож можна сказати твердо: посли, консули, державні діячі не зробили стільки для популяризації України за кордоном, як заробітчани...
Посумують, погомонять, а потім знову беруться ткати пісенне полотно. "Чи повернетеся на Батьківщину?" — підкидаю їм тему, наче жарину в солому. Це питання для них, наче гамлетівське "бути чи не бути?" Болить, не дає спокою. Розповідають, що більшість заробітчан так палко вірили у всесильність Помаранчевої революції, що навіть попередили своїх господарів, що через півроку розрахуються, аби їхати в Україну. Ладні були видерти очі скептикам. Та за кілька місяців їхній запал згас. Зрозуміли, що Батьківщині вони не потрібні, навпаки, вона зацікавлена в такому явищі, як заробітчанство, котре розв'язує проблему безробіття, підтримує фінансами депресивні регіони, нейтралізує політично активних людей. На заробітчанських грошах паразитують центральна, обласні та районні влади. Якщо обірвати цей фінансовий потік, тобто повернути всіх заробітчан з-за кордону, — станеться економічна й політична катастрофа. Відбудеться ще одна революція — заробітчанська. Десь у середині 2005 року в свідомості заробітчан стався злам: вони усвідомили, що ніколи не повернуться додому. Бо, по-перше, перехворіли ностальгією, а по-друге, відчули, що на чужині ліпше, ніж на Батьківщині.
- Хоч ми і раби на своїй роботі, проте все одно маємо більше людських прав, більше можливостей зберегти свою гідність, ніж в Україні, — говорила колишня вчителька Тетяна Руда.
- Ви не уявляєте, яка це трагедія: жити ні тут, ні там. Ми хочемо в Україну, бо там наші діти, сім'ї, але коли приїздимо туди, то відчуваємо себе чужими, нас не розуміють. І ми знову хочемо до Італії. Серце ніби розрізали навпіл. Болить і та, й та. В Україні — за Італію, в Італії — за Україну. Спокою нам не буде до кінця життя, бо ми ніби відкраяні скибки, — ділилася своїми думками Ольга Тарасюк.
Ішлося також про проблеми освіти дітей мігрантів. "Що робити, аби не втратити дітей для України?" Також про цинічну постанову українського уряду, яка обкладає заробітчан подвійним податком, про те, що й досі між двома країнами не укладено угоди про пенсійне забезпечення, тож роки перебування за кордоном випадають із пенсійного стажу. Нарікали на те, що величезна українська громада Італії досі так і не об'єдналася, тож її інтереси на загальноіталійському рівні фактично нікому захищати. Знову співали. Та мені здалося, що не співали — тужили за своїми понівеченими долями.
Грудень 2009року.
На гостині у Лукина
Присвячується 195-йрічниці від дня народження Лук'яна Кобилиці — лідера Буковинського селянства середини дев'ятнадцятого сторіччя.
Разом із редактором чернівецької газети "Час" Петром Кобевком їдемо до Лукина на гостину. Живе він поблизу села Сергії Путильського району на горі Рапучило (давня назва) у великій смерековій хаті, що стоїть мальовничому видолинку під назвою Красний Діл. Слово "живе" вживаю не задумуючись, механічно, так само, як це роблять гуцули всієї округи, які вірять, що у старій, почорнілій від часу дерев'яній садибі живе дух їхнього захисника. "Чи далеко до Лукина?" — запитали ми гуцула, який стрівся біля підніжжя гори. "Кілометр", — відповідав. "А точніше?" "Та п'єть буде", — сміється. Гуцули міряють відстані інакше, ніж жителі рівнин, бо вони горами не ходять, а літають...
Ось і хата. "Здрастуй, Лук'яне!" — скидає капелюха Петро Кобевко. На поріг лягають квіти, зірвані на полонині. На поклін до Лукина він приходить щороку. Зізнався, що своє життя робив по Кобилиці. Хто знає Петра, його шляхи-дороги протягом останніх сімнадцяти років, мусить визнати, що він на Кобилицю багато в чому схожий: такий же бунтар, гроза місцевих бюрократів. За свою журналістську та політичну діяльність неодноразово був битий. Нині депутат обласної ради. Одного разу застав тут жахливу картину: вікна та двері вибиті, начиння хати розграбоване, вориння навколо садиби потрощене, ніби танк проїхав. Місцеві цього зробити не могли, скоріше всього, це справа рук зальотних туристів, прийшов до висновку тоді П. Кобевко у своїй публікації, але чому над Буковинською святинею немає державного ока, чому не шануємо пам'ять народного героя, не виховуємо на прикладі його життя дітей та молодь?
Тепер ось є нагода перевірити, як відреагувала влада. І таки відреагувала! Вориння свіже, шибки й двері, дах цілі. У хаті збереглися піч, ліжко, широка лавиця, стіл і креденець (мисник). У коморі — жорна, кудель, маслянка, гарчик. І це — все, на жаль. А було ж тут колись, як свідчить директор Путильського музею Ю. Федьковича Богдан Лисак, кілька тисяч великих і дрібних експонатів. Біда у тім, що нікому за цим усім наглядати. Є центральний музей Л. Кобилиці, який за десять кілометрів звідси, але й штатний працівник там, тож він сюди майже не навідується. Хоч би півставочки доглядача якомусь найближчому газді — садиба була б, як лялечка.
Посиділи на сходах, біля кринички з цілющою водою, під старезною смерекою. Мабуть, і Лук'ян полюбляв ці місця, звідки видно Говерлу, полонини, де думці привільно, наче птахові...
Стати гуцульським ватагом йому було суджено долею. Змалечку вирізнявся неабиякою силою, швидким розумом, язиком гострим, наче лезо бартки. Ріс він, і сила його росла. Гуртувалися навколо Лук'яна люди, незважаючи на молодість, зверталися до нього за порадою. Були це часи, коли посилився наступ панів на селянські права. Стали гуцули виявляти невдоволення. Але робили це попервах дуже культурно і делікатно, звертаючись із скаргами у різні інстанції. Лук'ян, як людина грамотна, був одним із ініціаторів і автором тих численних чолобитних. Головна їхня думка така: ліси, пасовища споконвіків належать гуцулам, але прийшли пани, які тут раніше не жили, і запровадили панщину та непосильні повинності. Певна річ, суди, обласні та крайові уряди розглядали ці скарги на користь панів. Тоді Лук'ян Кобилиця та інші лідери селянського руху висунули нову ідею: прогнати панських лісничих і довести урядовим комісіям, що ліси та пасовища належать селянам. Рух на захист селянських прав вступив у стадію мітингів та зборів. Біля садиби Лук'яна збиралося щодня по 200—500 чоловік. "Громада — це скеля, а пани — це вода. Вода пробіжить, а скеля зостанеться", — говорив Лук'ян на зібраннях. Восени 1843 року селяни стали проганяти війтів та лісників. Бунт охопив 16 сіл Русько-Кимполунзької округи.
Уряд терміново надіслав сюди військо. Почалися арешти й розправи. Було заарештовано й Лук'яна Кобилицю.
"Ой зв'язали Корбилицю міцними линвами,
Проводили в Сторонець з острими шаблями".
Діловод однієї із слідчих комісій Каетан Пірошка, який бачив Кобилицю під час допиту, розповідав: "Лукян Кобилиця був чоловіком середнього зросту, дуже сильно збудований, широкоплечий, із надзвичайно гарною головою о дуже інтелігентнім виразі лиця. Красні чорні кучері спадали на його сардак. Великі чорні бистрі очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і еспанська борідка надавали йому подобу еспанського гранда. Він відповідав із великою гідністю і клав натиск на те, що ліси наші, і що з гуцулів дідичі здирають неналежні данини".
Заарештованих засудили до 20 київ. Згадують, що бив Гайдук Базилько, та так міцно, що аж рука йому спухла, то він її перев'язав хусткою і бив далі. "Били нас, так били, що коло лав пси кров хлебтали", — розповідав один бунтівний селянин. Через екзекуцію пройшли 120 селян. Селянського делегата Уласа Петрана знайшли убитого в річці Серет. Лук'яна Кобилицю та інших ватажків урядовці запроторили до Чернівецької тюрми.
У квітні 1848 року Австро-Угорщина прийняла конституцію, якою передбачалося обирати двопалатний парламент та скасувати кріпосні повинності за викуп згідно з порядком, встановленим рейхстагом.