Пам'ять у слов'ян.
– На біса нам їхня пам'ять? – не втямив танковий маршал.
– Бо вся наша Германія стоїть на слов'янських землях – "Аненербе" це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов'янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва "Берлін" – слов'янська, га? "Аненербе" мало довести зворотне, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.
– Як? – танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.
– Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім усе інше заберемо.
Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть здичавів, коли б довідався іншу історичну правду – а саме про хлопчика Васю.
І тому Гітлер про всяк випадок понизив райхсмаршала у військовім званні.
Працівники РАГСу ніяковіли від величі моменту – ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.
Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне тупотіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Єва дослухалися, нарешті він витиснув із себе:
– Іх хабе кіндер, – що в перекладі з рідної айстро‑угорської мови означало "я маю дитину".
Жінка спалахнула:
– Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?
– В СРСР, – болісно прошепотів він.
Так, незаконнонароджений синок, так, такий же само, як і, власне, він, Адольф...
Єва Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилась.
Адольф же довго сидів за своїм велетенським райхканцелярським столом і збовтував перед очима каламутну ампулку ціаніду.
– Ех, Зінько, Зінько, – гірко зітхнув і тяжко надкусив.
Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжував геть капсулу – аніякого результату.
"Казли", – подумав він про гестапо, яке навіть путньої отрути виготовити не змогло, однак потім його думки потроху навернулися на власну велич і силу духу, перед яким безсилий навіть ціаністий калій.
– Та тьху ти.
Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить вивернувся лапами догори – остання агонія, і вірного побратима не стало.
Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв із неживих пальців Еви Браун "браунінга" і глибоко вставив в рот.
– Василечку! – ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлунювався підземними коридорами та бункерами Райхканцелярії.
...Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна старанно випрасувала його, адже це в перший раз його викликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн. Ось, наприклад, добряча будівля обкому компартії – ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.
Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного "Заслуженим металістом Полтавської області", тут усі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добряча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.
– То ви виходить, ще й художник?
– Самоук, – зашарівся той.
– А от скажіть, – мовив один гіпертонічного кольору, – а що це у вас за прізвище таке – Адольфович?
– Батько мій одего із поволзьких німців, – тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.
– Яких ще таких поволзьких німців? – настовбурчився той. – А може, ви, пробачте, із яких єврейських кровєй?
Василя як підкинуло:
– Я?! – обурився. – Я з інших поволзьких, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровєй, многократно мною й пролитих – зі Сталінграда!
І він гордо випнув на грудях орден "За оборону Сталінграда" так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.
– Ну то почепіть поруч із вашим орденом ще одного, – голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, – вітаю вас із врученням "Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці"!
І хотів уже потиснути руку, коли раптом перепитав:
– А чого це у вас такі куці вусики під носом? – він тягнув паузу. – Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.
– Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, – ображено прошепотів чоловік.
– І чолочка така в нього? – кивнув він на клиноподібний Василевий чубчик. – Як по‑дружньому, то я би порадив одстригти і це.
Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягнуту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відлоги чіпляли високу відзнаку.
Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка: "Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасував ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Орден – чи скасує, чи ні?" Тривожно зиркав на яскравий лацкан: "Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шануватимуть". Хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом.
Посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагородою, як радітимуть з цяцьки всі троє, чубатенькі такі, несподівано чорняві, з глибокими темно‑карими очима.
Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся – анікогісінько в мармурових коридорах, усі пішли на пленарне засідання; він одкинув наперед клинець чубчика, хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко і прямо викинув перед себе вгору праву долоню:
– Служу Радянському Союзу! – майже вигукнув він.
І змахнув за це сльози подяки.
Без гриму
Коли Сталін помер, то комісію похорону очолив М. Хрущов і був вражений, що особистих речей у вождя виявилося геть трохи: зужитий кітель, люлька, клепаний казан із рештками вареної квасолі (лобіа), а головне, пара жіночих (!) протертих капців... Істориків іще й досі мучить питання – а чиї вони, власне, адже дружину свою вождь поховав ще до війни?
– Дебілшовики, – прошепотів Сталін після зустрічі зі старими грузинськими компартійцями.
Усе відбулося не так, щось тут сталося з колишніми соратниками, в них відчувалися нові претензії до старих тез. Сталін нервово вийшов з обкому й рушив до авто.
– Коба! – гукнули його старим партійним іменем; так‑так, цей псевдонім йому подобався більше, аніж попередній "Сосо", бо той звучав у російському варіанті не дуже пристойно.
Крізь натовп аж до лінії охорони протиснувся Сіртахарукітанудзе, махаючи рукою, старий друзяка по ще батумських пересилках. Чи туруханських? – він не встиг пригадати, бо з іншого рукава в того ветерана партії виковзнув на мотузці маузер, куля вилетіла раніше, ніж агенти перепинили, вона мала додатковий стрижень із надтвердого металу на випадок у вождя панцера і, проломивши кірасу, вдарила точно в серце, Сталіна кинуло на руки оточення, упав він уже неживий – легка миттєва смерть, вартові збили з ніг Сіртахарукітанудзе – і вчасно: з верхівок будівель ударив снайперський залп першого етапу, поцілені не встигли попадати, як гримнув залп снайперів другого ешелону прикриття, про всяк випадок ліквіднувши стрільців першого; юрба народу, що складалася переважно з перевдягнутих енкаведистів, тих, котрі охороняли вождя од охорони, умить запхала по автівках усе, що впало на бруківку, ревнули мотори безлічі "Паккардів" з однаковими номерами та шоферами – й ураз майдан став порожнісінький, навіть пилюка з нього вся війнулася за кавалькадою.
Старого грузинського більшовика притягли в кремлівські підвали доволі неушкодженого, бо слідчі весь час стримували одне одного не скалічити, адже треба ще з'ясувати, хто це виготовив з харківського "побєдіту" кулю для маузера.
Старий одкинувся на стілець, тамуючи вдоволення, він твердо увійшов в історію партії і, хоч би що з ним сталося далі, – найстрашніше вже позаду: страх перед дочасним викриттям, він найдужче трясся, що не доступиться до Сталіна, цього порушника старих ленінських ідеалів, що агенти перехоплять його на підступах до акції.
Тут він зачув тихі кроки й заплющив очі, очікуючи на удар, однак нечутна чиясь хода обійшла навколо і зупинилася перед нього. Сіртахарукітанудзе розклепив очі. Краще б він цього не робив. Перед ним, тамуючи в вусах посмішку, стояв той же самий Сталін, лише без дірки в кітелі.
– Шчьо, кацо, ті здивований? – оголив свій специфічний погляд, якого б не кожна гюрза витримала.
– Ти, ти... – не знаходив іншого слова старий більшовик‑іскрівець.
– Так, я, – притупнув кавказьким чоботом відвідувач. – А ті ж як гадав? Ті хіба газет не чітаєш? Там жє скрізь написано, шьчо я вічьноживий. А ті не вірив?
– Ти порушник, – шепотів Сіртахарукітанудзе, – ти одійшов од ідеалів Леніна.
– Членіна, – була відповідь. – Ті ж сам переконався, шьчо я вічьножівіший за нього, еге?
Вождь одхилив тулуба на стіл, насолоджуючись. Так, це вже третій пробний дослідний теракт, який пройшов більш аніж успішно.
Ягода був правий, ідея з запровадженням двійників виявилася успішнішою, принаймні за давню ідею зі сталевими захисними жилетами.
Це була епоха, коли чомусь раптом припинилися арешти анекдотників. Адже талант імітувати вождя всіх народів – якість природна, отож гріх було сполохнути невиявлені таланти, серед яких і одбиралися претенденти на роль сталінських подвійників.
А вже далі все йшло торованим шляхом – знищення їхнього оточення, опускання у всіх напрямках і відношеннях, конкурс між претендентами на роль глави держави.
Берія несміливо ступив до кабінету, несучи пухкі звіти про терористичні акції. Сталін, як завжди, зволікав, удавав, що працює, потім іще довше набивав свою люльку.
– Лярвєнтій Падлович? – підвів він нарешті очі. – Шлюхай, а ти не сердишся, шьчьо я тебе так називаю?
– Ви ж мовознавець, – була скромна відповідь.
– Признайся: а як ті війшов на це кляте кубло змовників?
– Дуже просто, колі я довідався, шьчо в Кутаїсі старий пердун ленінського призиву Сіртахарукітанудзе погано про вас проговорився, й це чули Обдуладзе, Янукідзе, Сіртакішвілі, Ціахурукіртадзе, я одразу вирішів, шьчо там шьчьось затівається, ну й закинув туди пробну акцію.
– А шьчо він говорів про мене, ленінець? – Сталін ховав за тютюновим димом погляд, аби лишній раз не лякнути Лаврентія.
– Я не зможу цього повторити.
– Ну, я дужє прошю тебе, – найніжніше протягнув вождь.
Берія не любив таких драстичних моментів, тому витягнув зі стосу заздалегідь заготованого папірця, неначе розжареного на вогні, й поклав на стіл, одсмикнувши обпечені пальці.
Сталін покрутив очима, пробігши рядки.
– "Недоучка"...