Князь Єремія Вишневецький

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 27 з 54

Один був високий на зріст, довгобразий, сухорлявий та проворний. В довге сухорляве лице був ніби заткнутий гострий, горбатий та тонкий ніс. Чорні, як терен, блискучі очі миготіли, аж бігали, неначе живе срібло. Густі чорні брови понависали над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зорили по хаті безперестанку, заглядали на піч, зорили попід полом, неначе заглядали в найменшу заскалубину. Гострий позир його очей чогось нагадав Тодозі жорстокі, гострі Єреміїні очі. Чорне волосся вилося кучерями і було ніби присипане снігом. Тонкий та гострий ніс зігнувся набік. Через цей кривий ніс його продражнили Кривоносом. Звали його Максимом. Другий старець був Лисенко, котрого перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокі норови, за його катування католиків, поляків та жидів в той час, як почалося на Україні повстання Хмельницького. Лисенко був вже літній, але здоровий та плечистий чоловік. Замазані чорні кулаки лежали на колінах, неначе дві довбні. Товста зчорніла шия була ніби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиї, як макітра, поставлена на стовпчику. Обидва вони були з лиця ніби ще й не старі люде, але волосся в обох ніби припало сивиною. На обох теліпалось на плечах якесь старе дрантя, а старі торби були почеплені на мотузках через плечі.

Тодозя оглянула швидким оком тих старців і тепер тільки примітила піч, припічок, примітила горшки в печі. Тепер тільки вона вгляділа, що окріп клекотів коло огню, аж у ключі вбивався, й вже давно збігав. Патьоки вже текли по припічку аж додолу. Тодозя кинулась вгамовувати окріп і заходилась місити тісто на галушки.

— Готуй, сестро, вечерю в більшому горшку, бо маємо гостей в нашій хаті, — сказав Супрун. — Наші гості на сей час старці, а не козаки, але про це борони тебе, боже, кому й словечком заїкнутись. Тоді нас Яремка впіймає й постинає нам голови. Роздягайтесь, панове молодці, та сідайте на покуті за столом. Ви мої любі гості, — сказав Супрун до старців.

Кривоніс та Лисенко поздіймали латані драні свити, позгортували їх і поклали під лавою вкупі з торбами. На обох були чисті новенькі жупани. Вони обтрусили чуприни та вуса, і з їх посипалось борошно. За стіл сіли не старці, а два здорові козаки, котрі неначе одразу помолодшали на десять років.

— От теперечки ми й помолодшали, й покращали, — весело сказав Кривоніс, розгладжуючи кучеряву чуприну, що стриміла серед підголеної голови, неначе пучок чорнобривців.

— Може й покращали. Ще як углядить Яремчина Гризельда, то, борони боже, й закохається, — обізвався Лисенко, витріпуючи свою чуприну, котра була схожа на якесь пелехате кубло або гніздо серед голови, неначе лелека, помилившись, помостив гніздо, замість клуні, на самісінькій Лисенковій голові.

— Невелике щастя, хоч би й закохалась. Там така гарна, неначе на її морді хто три дні смажив вишкварки, та й забув вишарувати морду піском, — сказав Кривоніс.

— Не дуже лишень давай волю язикові, бо як почує Яремка, то й за це посмажить нас на вишкварки, — обізвався Лисенко.

— А на голові неначе куделя, хоч бери веретено та й пряди княгиню на починки, — жартував далі Кривоніс. — І де Яремка видрав таку куделю собі на втіху?

— Смажив вже він козаків на вишкварки і, певно, має на думці посмажити усю Україну на сковороді, — обізвався Супрун.

— А бодай він не діждав! ні він, ні його діти! — тихо промовив Кривоніс.

Тодозя, замісивши тісто, вийшла в сіни і пішла в хижку за дрібною потрібкою для вечері. Двері з сіней в хату зостались непричинені. Гості заговорили тихіше: очевидячки, вони таїлись од Тодозі.

— Ну та й змостив же собі гніздо Яремка отам на горі! і палац, і твердиня — все укупі! Трудно буде козакам викишкати отого шуліку з гнізда, — загомонів стиха Вовгура-Лисенко.

— Як заходимось добре, то й викишкаємо; рознесемо оту Яремчину халабуду по цеглині і слід заоремо та й засіємо кропивою та колючками, як він розніс оселю Конецпольського й заорав плугами, — промовив ще тихіше Кривоніс.

— Щоб і пам'ять його щезла на віки вічні на Україні, щоб і нащадки його не знайшли й сліду Яремчиного житла, — сказав Супрун.

— А вже я колись таки та запопаду отого бузувіра, Яремку, в свої лапи! Одгикнеться йому тоді уся козацька кров, що він пив під Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей. Колись таки пришпилю його списом до стіни, як гадину. Вмру, а таки помщуся над ним! Згублю з світа отого катюгу перевертня, одступника, — гомонів Кривоніс.

Тодозя стояла в сінях, одхиливши двері в хижку, і все чисто чула, що говорили братові гості. В неї рука неначе заклякла на клямці. Вона й забулась, чого йшла в хижку, чого їй треба було взяти в хижці.

"Ой, це не прості гості зайшли до Супруна на ночівку. Щось є в їх на думці, щось страшне, небезпечне для князя. Не з добрими для князя думками вони завітали в Лубни".

— Його варто б настромити на залізну палю на самісінькому вершечку башти премудрого палацу. Звідтіля буде далеко видно: аж до Лукомля й Стариці, — обізвався Вовгура.

— Отам гайвороння обгризло б та обцокотало б його до кісток живцем, — сказав Кривоніс, — але й цих мук задля його ще мало. Не викупить він ними пролитої української крові.

"Це вони хотять згубити з світа князя, — мигнула в Тодозі думка, — це вони мабуть задля того й приблукали до Лубен". І Тодозі чогось стало жалко Єремії. В неї одразу здавило коло серця і в душі похололо. Вона вже ніби бачила очима, як Єремію витягують на башту і настромлюють на залізну палю, як кругом його грають гайворони та орли і клюють його живе тіло, а кров дзюрчить і ллється патьоками по башті, по стінах. Тодозя ледве встояла на ногах. В неї обважніло усе тіло, заморочилась голова, і вона почувала в той час, що любить Єремію дуже, більше ніж свою душу, ніж брата, що його смерть вразить її душу, вразить смертельними муками.

Довго стояла Тодозя й прислухалась, про що гомоніли в хаті козаки. Але незабаром вони почали реготатись та жартувати, згадували знайомих в Переяславі, заговорили про якогось гладкого смішного пана. Тодозя втихомирилась, набрала солі в горщечок, вхопила четвертину сала й вернулась у хату. Вона поралась, рвала корж і кидала галушки в юшку, неначе володала чужими, а не своїми руками, а в неї з думки не виходив князь Ярема, котрого гості трохи не застали в хаті.

Незабаром прийшла з церкви тітка Мавра. Вона поздоровкалась з гістьми, оглянула їх швидким оком і, не розпитуючи, хто були гості й чого вони зайшли до Лубен, пішла в кімнату, роздяглася і не виходила до світлиці; вона догадувалась, які то прийшли гості, бо вже не раз бачила таких гостей на своєму віку в Лубнах перед повстанням Остряниці та Гуні. Тодозя поставила на стіл вечерю і сама сіла на ослоні край стола. Вийшла й тітка до вечері. Голодні козаки, випивши по здоровій чарці горілки, накинулись на вечерю, наче вовки-сіроманці, уплітали страву на усі застави, аж за вухами лящало, й схламали в одну мить здоровецьку миску галушок.

Усі їли мовчки, тілько й чути було в хаті сьорбання та гучне плямкання голодних гостей, котрі може вже тиждень не їли гарячої страви.

Гості, повечерявши всмак, не довго сиділи: подякували Супрунові та козачкам за хліб за сіль, забрали свої драні свити і пішли вкупі з Супруном в клуню спати. Тітка Мавра швидко захропла в кімнаті. А Тодозя, помивши ложки, сіла на лаві край віконця й довго сиділа, похиливши голову. Лампадка ледве блимала в кутку перед образами, кидаючи зеленкуватий одлиск на вишивані рушники за образами, на задумане Тодозине чоло.

"Щось буде, щось трапиться в Лубнах дуже страшне: не дурно ж Супрун навів якихсь заздрінних гостей із страшними гострими очима, такими самими, як і в Єремії. Це не спроста! Не дурно ж Супрун так довго десь волочивсь, десь блукав в Київщині, в Каневі, в Черкасах".

Тим часом Супрун, Кривоніс та Вовгура, пірнувши в сіно на засторонку в клуні, довго не спали і все балакали та раду радили. Супрун ходив на розвідини в Черкаси, в Чигирин вкупі з Кривоносом та Вовгурою. Вони вже знали, що з весни почнеться козацьке повстання на Україні, знали, що запорожці піднімуться на Польщу, і, вернувшись додому на Задніпрянщину, постановили підмовляти потаєнці козаків, селян та міщан, скупити підмовлених повстанців в загони і потім, як тільки розгориться війна з польськими панами, приставати до козацького війська та виганяти польських та спольщених своїх панів і плюндрувати їх маєтності та оселі.

В Єремії було вже шість тисяч війська в Лубнах, але між ними половина була з православних шляхтичів та козаків. Вовгура та Супрун задумали переманити їх до своїх загонів.

Кривоніс та Супрун привели з собою десятків зо два козаків, котрі поперебирались за старців, і розіслали вже їх по Лубенщині та Чернігівщині.

IX

Незабаром після того, одного дня князь Єремія прикатав на коні в казарми. Військові саме посідали за обід за довгі столи під казармами й уплітали цілого печеного вола, порізаного на здорові шматки, розкидані по незастелених столах. Єремія окинув оком столи і вглядів між військовими якогось старця в драній свитині, з сивою чуприною та довгелецькими сизими вусами.

— А це хто такий обідає з вами? — крикнув Єремія з коня.

Старець вхопив дерев'янку, підставив під зведену назад ногу, вхопив в другу руку милицю і підставив її під пахву, потім підвівся через силу на ноги і, низько уклонившись Єремії, промовив:

— Я старець божий, ясновельможний князю! прошу милостині, Христа ради. Подай, ясновельможний, милостинку, з своєї ясновельможної ласки, ради спасення своєї душі, за упокой твоїх ясновельможних родителів…

— Тобі, старче божий, тут не місце. Чого ти вліз сюди між моїх військових? Навіщо ви посадили його за стіл? — крикнув Єремія до військових.

Військові мовчали. Князь окинув оком старця, і його вразили блискучі страшні чорні очі та незвичайно довгий тонкий та кривий ніс з горбиком, з таким гострим кінцем, неначе в яструба. Старець придивлявся до князя й неначе їв його очима. В очах виявлялась така страшна ненависність та злість, що в Єремії ледве стало духу видержати той лютий погляд.

— Де то ти, волоцюго, скалічив ногу? Чи не над Старицею часом? Га? — спитав князь.

— Либонь над Старицею, а може і деінде, невтямки мені, ясновельможний! — сказав старець і низько поклонився.

— Може то моя шабля тебе черкнула по нозі?

— Може й так, ясновельможний, спасибі тобі й богові, — обізвався Кривоніс та все кланявся.

— Ото не лізь в козаки! Не вставай на панів! От і дістав цяцьку.

24 25 26 27 28 29 30