Сашко її вигадав і назву придумав — "Чорна рука". Вступило в неї лише троє організаторів і в основу діяльності поклали помсту. В першу чергу — помста над Аркадієм і Кірою. Обговоренням програми дій так захопились, що забули про обережність.
Сполохані Віктором, троє змовників почали тікати, їм здавалось, що Віктор навіть на відстані зрозуміє чи догадається і викриє їхні задуми.
Добігли до провулка.
— Пішли ще швидше, бо спізнимося в мою бібліотеку! Біжіть за мною! — гукнув Сашко, і пішли крізь віхолу. Ромка теж знав дорогу, а Марка вели вперше у невідомий будинок, про який Сашко сам дізнався недавно, після знайомства з одним хлопцем. Цей хлопець і відрекомендував Сашка. Ішли недовго провулком, потім Сашко повернув у двір і тричі постукотів у двері низенького одноповерхового будинку з глухо замкненими віконницями.
Жіночий хриплий голос спитав, що за гості, і двері відчинила розхристана Степанида Севастянівна.
Степанида зобразила на обличчі щось подібне до привітної посмішки і повела хлопців із сіней Ліворуч у маленьку кімнату. За дверима другої кімнати було чути розмову.
Марко раптом втратив сміливість. Його приголомшила ця важка і товста жінка; Степанида ніби наскрізь просвердлила Марка маленькими тупими карими очима.
— А це що за кавалер? — спитала Степанида.
— Наш вірний друг, надійний і завзятий Марко,— з охотою пояснив Сашко.
— Милий юнак,— спробувала видушити із своєї горлянки ніжні інтонації Степанида.— Книжки приніс, Сашко?
— Питаєте! Зараз буду міняти...
Сашко витяг дві книжки "Пат Пінкертона".
— Я покличу Бориса Кириловича, бо в мене справа...
Справа у Степаниди Севастянівни дійсно важлива — не закінчила ворожити на картах підстаркуватій жінці, що прийшла дізнатись про свою долю. Як ворожка, Степанида вславилася давно, і жінки таємно приходять до неї з усіх кінців району. А сам Пещера, як відомо, розкриває сучасне, минуле і майбутнє людини по почерку. Він не тільки каліграф, а, головним чином, графолог, "науковий психографолог" — так називає сам себе.
Каліграфією Пещера майже не займається — це тільки вивіска контуженого "інваліда імперіалістичної війни". Борис Кирилович справді контужений, але контузило його під Каховкою, коли снаряд більшовицької гармати присипав землею жорстокого поручика третього полку білої армії. Поручикові тоді розбило бік, пом'яло ребра, і він лежав у польовому лазареті, безпомічний і лютий. Рештки армії так швидко відступали, що не було змоги тягти з собою навіть поранених офіцерів, і залишили Пещеру в Херсоні, де він мало не попав у чека. Та знайшлися знайомі — пересидів на околиці міста і хотів був поїхати додому на Кубань; але там теж більшовики, всі його знають, і Пещера згадав про свою недавню зустріч із Степанидою Севастянівною.
Сфабрикувавши відповідні документи, почав посуватись на північ і таки знайшов Степаниду. Зустріч відбулася дуже зворушлива, і Степанида Севастянівна оголосила Пещеру своїм мужем, бо її становище теж значно погіршало. Передбачала деякі вигоди як жінка інваліда.
Після контузії Пещера справді залишився інвалідом. Лікарі сказали, що пошкоджено якісь нерви. Та Степанида Севастянівна — людина не дуже сердобольна і сентиментальна. Це "зразкове" подружжя найбільше в світі боїться державних посад і анкет. Раз людина заповнює анкети, пішла на роботу в установу,— значить, там уже обов'язково поцікавляться біографією. А Степанида Севастянівна і її чоловік вирішили, що біографія — то сугубо особиста справа і що замість неї цілком досить посвідки про інвалідність рядового солдата імперіалістичної війни Бориса Пещери.
Степанида ворожить на картах, дає гроші на проценти. Борис Кирилович теж обдарований різноманітними здібностями. Перш за все Пещера вміє талановито підробляти почерки і особливо підписи. Але Борис Кирилович людина дуже обережна... Ще одним хистом обдарувала природа Пещеру — розгадувати долю людини по почерку. Це йому дуже легко робити, бо люди довірливі і на язик необережні.
Бібліотечка Пещери, підібрана ним з винятковим "смаком" і знанням своєї справи, теж дає прибуток. Передплатників небагато — тільки ті люди, яким можна довіряти, які можуть оцінити "культурно-освітню" місію Бориса Кириловича. Основна серія книжок — добірна колекція захоплюючих романів. Пригодницько-авантюрна серія теж укомплектована. Можна дістати у Бориса Кириловича і біблію, і житія святих, і євангеліє, і псалтир, і журнал "Русский паломник". Всі книжки дореволюційної якості — теперішніх книжок ні сам Пещера, ні його дружина не потерпіли б у себе в хаті, за винятком хіба продуктової, інвалідської та домової книжки. Без цієї літератури їм ніяк не можна обійтись.
Марко вперше побачив Пещеру, і його найбільше здивувало прилизане, ніби полаковане волосся і миршавий вигляд худорлявого, сухого чоловічка. Важко визначити, скільки років такій людині.
Свої книжки Пещера пропонував, як крамар, що знав ціну крамові. Сашко заплатив за право прочитати дві книжки — продовження "Пат Пінкертона" — карбованець і зобов'язався повернути через три дні. За кожен прогаяний день полтиник штрафу. Ромка Фомін взяв із серії "Розбійник Антон Кречет" — додаток до "Газеты-копейки". Маркові Пещера прочитав цілу лекцію і показав багато новин. Одімкнув шухляду якогось дивного сундука і витяг кілька книжок.
— Колись був видавець Губанов, які книжки видавав! Це тобі не теперішня література. Ти почнеш із цієї серії, ось візьми книжечку "Невеста-убийца, или Из-под венца в тюрьму" — одірватись не можна. Або "Ванька-Каин", ще "Сонька — золотая ручка"... Тут є чого повчитися і цікаво. По полтинику за три дні. Раніше не міняю, краще двічі прочитай. Я абикому не даю, тільки своїм людям! В мене такі книжки, що будеш дякувати все життя! Сам перечитую і не можу одірватись. Півтора карбованці, гроші вперед.
Голос у Пещери скрипучий, одноманітний. Говорить швидко і заїкається, ніби його сіпають за язик.
5
Важливість своїх високих завдань делегація усвідомила цілком. Четверо делегатів, виділених для переговорів із Степанидою, дуже поважно пішли виконувати покладену на них місію. Попереду йдуть Вова і Віктор, а позаду Аркадій з Кірою.
Кіра повчальним тоном викладала тези промови, яку хтось із них повинен виголосити перед Степанидою. Але це досить нудна справа, і Вова штовхнув у замет Віктора, той відповів бомбардуванням сніжками.
Кіра заступилася за Вову, і почався бій. Кіру засипали снігом з ніг до голови, і вона насилу втекла.
Повз тротуар безшумно пролетіло авто — коричневе, блискуче, з полірованими кантами.
— На такій машині покататись, глянь! — зачаровано спинився Аркадій.
— Красунь, автомобіль восьмициліндровий, на дев'яносто п'ять сил, чудова машина, всередині радіо і огрівання. Я цю машину знаю,— проказав Вова.
Та раптом Віктор підозріло спинився і показав на кіоск, що нагадував величезний кольоровий гриб. Кіоск виріс на розі двох веселих вулиць. З темного квадратика віконця, немов із клітки, визирають тоненькі вуса на байдужому, застиглому від нудоти обличчі продавця.
На вітрині, над головою продавця, лежали пакунки Дешевого ширвжитку.
Вова перший зрозумів, чому спинився Віктор, і таємниче показав на кіоск. Лише Кіра здивовано чекала пояснення безсловесній зупинці. Хлопці не поспішали 3 поясненнями — сама дізнається, в чому секрет.
Всі дійшли до кіоска і уважно почали розглядати крам на вітрині. Віктор старанно вивчав обличчя продавця і тільки наважився звернутись до віконечка, як його намір перебив Вова:
— Будь ласка, коли у вас є, дайте мені пачку коховських паличок.
Продавець не поворухнувся. Спокійно, з посмішкою, скосив очі на хлопця і відповів:
— А може, ти хочеш березової каші?
Відповідь була несподівана і така глузлива, що високоповажні делегати бігли півкварталу, не озираючись. Потім раптом захекано стали, мов по команді, Віктор налетів на Вову.
— Вискочив із паличками, паличок питає... Треба було біном Ньютона купувати!
— Яз вами більше не буду ходити,— сердито заявила Кіра.
— Можеш не ходити, повертай назад,— розсердився Вова за свою невдачу. Завжди, коли вони з хлопцями питали щось зовсім неймовірне у продавців, ті дуже чемно відповідали, що такого краму в них немає. А на цей раз хлопці в дурні пошилися перед Кірою, бо вусатий продавець висміяв їх, запропонувавши березової каші.
Заспокоївшись, делегати дійшли до того провулка, що від скверика повертає ліворуч. Почалися низькі будинки і високі паркани. За парканами хазяйновито подають голос собаки. Вітер мете сніг, і над верхів'ями дерев розправили сизі крила низькі хмари.
Біля одного з цих будинків Кіра спинилась, показуючи на сліпі шибки вікна:
— Тут жила Тамара. Я раз хотіла до неї зайти, так тітка мене вигнала. Тримайтеся, хлопці!
— Нехай спробує, я з нею поговорю. Значить, треба довести, що Тамара мусить знову тут жити. Оце і все. Я беруся почати розмову,— впевнено заявив Вова.
Умовилися — Вова почне, а його підтримають троє товаришів і не повинні виходити з приміщення, доки не загітують тітку. Тамара мусить закінчити сьомий клас.
З таким планом делегація зайшла в двір і спинилася біля дверей низенького будинку, обсадженого кущами, засипаними снігом. Постукати не встигли — двері різко відчинились, і на порозі стала товста, огрядна жінка. Нечесане, коротко підстрижене волосся неслухняно стирчало на всі боки. Сонними очима, що вгрузурн в пом'яте широке обличчя, Степанида дивилася на школярів. Вона, мабуть, спала і не встигла ще прогнати сон.
— Вам кого треба?
— Нам треба бачити громадянку Степаниду Пещеру,— солідно відповів Віктор.
— А навіщо вона вам? — Степанида почухала голову, високо піднявши глевку, як тісто, руку.
Вові стало смішно дивитися на такий екземпляр людської породи. Насунув міцніше шапку і сховався за спину Аркадія, на випадок, коли не витримає і почне сміятись. З ним таке трапляється.
— Нам треба поговорити з нею в одній важливій справі. Ми делегація від 112-ї школи, від сьомого "А" класу.
— Вона не захоче слухати ваші розмови.
Віктор розгубився, але Кіра тихенько штовхнула його в бік, немов дала сигнал:
— Тримайся, наступай, це й є сама Пещериха!
— Вам доведеться вислухати нас, громадянко Пещера,— впевнено сказав Аркадій.— Ми представники школи, де вчиться добре відома вам Тамара Незабудь.