Але тільки на мить. Бо в якусь наступну долю хвилини він вигукнув:
– Нарешті! Який збіг обставин! Хто б міг подумати? Це ми відзначимо! Перед вами мій рятівник, – звернувся він до мене. – Саме про нього я вам розповідав.
– Офіціантко, шампанського! – гукнув товстун. – Сьогодні пригощаю я.
Коли принесли пляшки і рубінового кольору вино заблищало іскорками в фужерах, завідувач запитав:
– А скажіть, товаришу Басюро, чим саме вам сподобалися наші обіди? Ми в цьому році збираємось розширити асортимент і, безперечно, збільшити кількість. І для нас дуже важлива думка споживачів.
– Півроку тому, – почав Басюра, – я одержав квартиру зі спільною кухнею. Якось сусід захворів. Моя донька принесла обід з вашої їдальні. Я зняв пробу. Обід мені надзвичайно сподобався. А в мене до цього неабиякий нюх, і я наказав доньці й надалі носити обіди тільки з вашої їдальні. Так вона й робила. Все йшло, здавалося, без змін. А це недавно допомогло: дякуючи вашим обідам, мій сусід дістав виразку шлунка. Ви вже здогадались, що ті обіди донька носила йому. Тепер він зовсім охляв. Лежить у лікарні. Перед від'їздом на курорт я відвідав його. Хірург запевняє, що операції йому не минути, бо пряде на тонке. О-о, коли б так сталося, – його кімната теж була б моя. А зараз давайте вип'ємо. Ваше здоров'я! – Басюра підняв фужер, але завідувача їдальні № 2 серед нас уже не було.
Не застали ми його і в купе. У Жмеринці повідомили, що перед Вапняркою хтось скочив з поїзда на ходу. Невже завідувач? Ну й треба ж було!..
Новорічний концерт
Напередодні Нового року директор райбудинку культури Охрім Петрович В'юн сидів на "сушині", тобто на бутербродах. І правильно. А що як дзенькне по телефону сам Іван Сидорович Кузьменко або Іван Дмитрович Гуменюк, а його нема? Ні, краще без обідньої перерви, а то, чого доброго, можна випасти з ласки. Правда, перерва в товариша В'юна не збігалась ні з обідом Івана Сидоровича, ні з обідом Івана Дмитровича. Але все ж... Скажімо, приїде до Івана Сидоровича хтось із начальства, виявить бажання піти на новорічний концерт, а директора нема...
В'юн взяв аркуш паперу, олівець, поклав перед собою план розташування місць у залі Будинку культури.
"Іван Сидорович, – почав міркувати В'юн, – любить сидіти в першому ряду, в центрі. Але в якому крилі? В правому, бо в лівому трохи світло б'є в очі. Отож Івана Сидоровича з дружиною посадимо праворуч в центрі. Так і напишемо в запрошенні. Будь ласка, наш дорогий Іване Сидоровичу!
Степан Васильович Сидоренко, голова райвиконкому, любить праве крило і теж центр. Посадимо і Сте... Ні! Кузьменчиха душею не зносить Сидоренчиху. О, я Валентину Петрівну знаю, вона й тут може полаятись. Куди ж їх запроторити? В ліве крило. Так, у ліве, в центр. А справа посадимо Харитона Пилиповича. Кого ж сюди? Ага-а! Шофера, що возить Івана Сидоровича. Він з начальством на короткій нозі. Так і запишемо: шофер, бісів син, сяде між Харитоном Пилиповичем та Іваном Кузьмичем. Бо цього шофера не посади вигідно, то може ще й накапати. Так. Тепер куди ж примостити Івана Дмитровича? Поруч зі Степаном Васильовичем? Не підходить. Марія Максимівна терпіти не може Катерини Семенівни. Кого ж посадити між ними? Хіба заступника голови виконкому Лук'яна Петровича Ковбасюка? Запишемо це місце за Ковбасюком. Хай не гризуться і не кажуть, мовляв, я винен, що посадив поруч.
Та-ак.. А куди ж свою Олю? Ага! Ось біля Івана Сидоровича. Все ж до начальства ближче. У неї пичка симпатична. Хай задивляються. Мені не жаль. Від поглядів не облізе. Але якщо, того.. Шури-мури... машина... пляж... боки намну!
З першим "урядовим" рядом закінчено. Тепер другий ряд. Ну, тут другосортне начальство. Скажімо, військком Щукін. Куди його – в центр чи на "фланг"? У центр. Коропа – голову правління райспоживспілки – теж у центр, лівий "фланг". Може, все-таки дістане шафу. Кажуть, килими на базі з'явилися. Тож у центр Коропа. Так. А куди ж головлікаря Полюшка? Цабе невелике, та, може, хоч довідку дасть Ользі. Біс із ним, з тим Полюшком, хай сідає поруч з Коропом!
Далі – начальник комбінату комунальних підприємств Кузька. А що з Кузьки візьмеш? Хіба що рукави від жилетки. Тільки й того, що номер сімейний у лазню може виписати без черги. Але ж узимку, не виписав. Дві години довелося простояти у черзі, як і всім. Дідька лисого! Переб'ється Кузька в кутку біля стовпа. Зараз літо, обійдемося без лазні. Директор цегельного заводу... Що його робити з будинком? Обкладати цеглою чи ні? Може й обкладу. Жаль, немає Ольги. Вона б порадила. Грець з ним, хай сідає поряд з Плюйком – директором маслозаводу.
Що ж, залишається начальник контори зв'язку Скриньченко – дериніс нещасний. Було б чого дерти! Марки, конверти клеїть, а ніс дере. Нехай сідає під гучномовцем – це його стихія, хай послухає. Директор школи Борисюк – глиста засмоктана. Костику он трійку з алгебри вліпив. Щоб тобі рука всохла! Сідай на 13-те місце, там якраз стілець поламаний.
Третій ряд. Тут пішла вже "дрібнота". З цими легше. От тільки інспектора райвно треба в центр. Все-таки зять Івана Кузьмича. Бач, хоч дурний, та хитрий: якого тестя собі підчепив! Здається, більше достойних нема. На "гальорці" можна й "пшоно" розсадити".
Відтепер Охрім Петрович був твердо упевнений, що новорічний вечір буде на славу. З таким старанням виписував запрошення і...
Та він не договорив: до залу входили перші відвідувачі. Склавши по-баб'ячому руки, він уважно стежив за дверима. Раптом наче ошпарений підскочив на місці й побіг уперед:
– А-а, Іване Сидоровичу! Добрий вечір! Ласкаво просимо! Давненько були в нас, давненько! Розумію, робота, діла: молочко, м'ясо. Ось ваше місце. А де ж ваша шановна Катерина Семенівна? Невже захворіла? Ах, боже мій! Кров з молоком – і раптом захворіла... Хто б міг подумати? Така женщина. Голова? Живіт, кажете. Ах, живіт, як жаль. Така талія – і живіт... Перекурити вирішили? Можна й перекурити. Прошу сірнички, Іване Сидоровичу... Куріть на здоров'ячко!
А-а-а, Іван Кузьмич! Прошу, прошу. Давненько не були в нас. Забувати почали. Неправда?! Вибачайте! Вчора були на репетиції? Пам'ять зраджує... Забігався.
А-а! Степан Васильович! Як здоров'ячко? Вечір добрий... Даруйте.. Схудли начебто. Хочете схуднути? Пузце, кажете, замучує. Пробачте, але неправду кажете!.. Є ж і більшенькі животики. А у вас? З лиця, здається, таки схудли. Та що ви! Перебільшуєте. І зовсім очі не запливли жирком. У вас чудові очі. Сідайте. Ось тут. Ваше улюблене...
"Гму-у… А куди ця стара преться? Глянь, у перший ряд, відьма беззуба. Вже літ під 90, а її ще на концерти носить... Та завтра ж Іван Сидорович мило з мене зробить за цю шкорбу! Знову гриматиме: "Ти кого це біля мене посадиві!?"
– Бабусенько, а ви куди? Тут не можна. Внизу душно дуже. Повітря нагрівається, донизу опускається, а вгорі вам якраз... вентиляція. Ходімо! Я вас на "гальорку", на самий верх. Звідти ви, як з космічного корабля, будете за сценою стежити... Не підніметесь? Підніметесь. Моя стара, тобто мама, ще лантухи носить, а старша за вас. А ви? Та вам років 30. Більше не даси. Збереглись. Правда, трохи сивина, та то нічого, Ходімо.
Пішла "бабуся2. А що їй залишилось робити?
– Як покурили, Іване Сидоровичу?
– А ви куди матінку спровадили?
– Я б її, дорогий Іване Сидоровичу, охоче й на той світ спровадив би... Ходять тут усякі. Давно пора чортам у пеклі молоко возити, а воно, старе, на концерт приперлось. Ще й біля вас мостилося, на місці вашої незрівнянної Катерини Семенівни, То я ото постарався, щоб вам, Іване Сидоровичу, ніяких непри...
– Ти що? Так оце мою рідну матір на той світ! Та я тебе швидше в домовину запакую, ніж ти матір мою...
… Через тиждень В'юн сидів на свинофермі і писав своєрідну пам'ятку:
"Щоб не втратити роботи і користуватися повагою керівника, потрібно:
1. Крутитись у нього на очах.
2. Тиснути руку і, посміхаючись, дивитися в очі.
3. Вивчати його характер.
4. Знати, що йому найбільше подобається: полювання, горілка.
5. Знати членів його сім'ї і обов'язково його матінку, щоб не перестаратись".
Нахаба
Двері до Петра Семеновича Клюси відчинилися: на порозі, наче новорічна фея, з'явилася особиста секретарка Нюра. В кабінеті запахло духами "Північне сяйво".
– Петре Семеновичу, там якийсь товариш по телефону... Цікавиться, як ваше ім'я та по батькові?
– А ви йому що?
– Ну, я вирішила це питання узгодити з вами...
– Правильно вирішили. Поцікавтесь, хто він і для чого це йому!
Нюра щезла по той бік дверей, оббитих блискучим дерматином. За кілька секунд з'явилася знову. В кабінеті вдруге запахло парфумами.
– Каже, що ви зробили йому добро... От він і хоче вас привітати з Новим роком. Але не знає, як ваше ім'я та по батькові. Сказати?
– Одну хвилиночку, – Петро Семенович глибокодумно замислився. Перед очима пропливли відвідувачі. Їх було не так уже й багато: "Прищепа просив дитину влаштувати в садок... Воркута приходив по резолюцію... Хнюпа приходив за путівкою на лікування... Шпаченко, здається, благав взяти на квартоблік... Понюхно після операції на важкій ділянці працює... Тоді був Шелудько, Жук, Сірчик.. Хто б же міг?" – Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.
– Каже, що я зробив добро? – перепитав сердито Клюса.
– Каже, – знизала плечима Нюра.
– Женіть його! – розгнівано вигукнув Петро Семенович. – Женіть, і негайно! У три шиї... Нахаба... Безсовісний... Бач, насміхатися надумав. Я особисто такого випадку щось не пригадую...
Нюра щезла по той бік дверей. До Клюси долинув її чарівний голосок:
– Алло! Вияснити ім'я та по батькові товариша Клюси не вдалося. Його нема. Зверніться у відділ кадрів...
Трубка дзенькнула. Клюса полегшено зітхнув. Нюра теж.
Мозок
Я за професією космонавт. В даний час – капітан зорельоту "Сонячний промінь Ю-713", що ходить міжпланетною трасою "Земля – Марс – Альфа Центавра". Напередодні останнього рейсу (після якого я збирався йти в чергову профспілкову відпустку) на космодромі мене зустріла Клеопатра Саксонівна.
– Другий день вас розшукую, Василю Прокоповичу. Ви мені потрібні, як космонавтові кисень, – розпочала вона. – У нас, Василю Прокоповичу, горе.