Від цього найбільше терпіли закохані, бо мусіли чхати від проклятого диму, а тим самим зраджувати своє місце постою.
Над Чернівецьким мостом взагалі повис був якийсь фатум. Його теж називали мостом самогубців, а то по тій причині, що з нього любили скакати, просто під колеса поїзду, нещасливо залюблені і "зрізані" при матурі семінаристки. При такій оказії вони одягалися в усе чорне, навіть в жалобну білизну. Але не ліпшу марку мав і черговий міст, так званий "Червоний", бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних.
Опис "шкарпів" був би неповний, якби ми не згадали незлим-тихим словом картограїв. Брешуть всякі Достоєвські, що змальовують нам грачів у характері засуджених [так в оригіналі; можл. "засмуджених".— Прим. верстальника] оселедців, з вибляклими очима і з труп'ячими відтінками на обличчі, що сидять в закопчених від диму сигар кабінетах і поза "образками" світу Божого не бачать!
Бо наші, львівські, картограї якраз любили природу, простір, привілля! Любили грати в карти на свіжому повітрі, на "шкарпах", як непричком, знаний всім кіндер Филипович, Ясьо Окрегота, Базьо Босий, мій неоцінений пан інструктор і його колежка Тосько "Баняк". Та й, здається, і не може бути більшої радости з життя, як простелити собі на мураві коца, поставити в холодочок пляшку пива, а коло себе покласти коробку цигарок чи тютюнцю, та й рипати цинциличку від ранку до вечора.
При тому ще існує така комбінація, що ти роздягаєшся аж до "швімків" і маєш подвійну насолоду: граєш в карти й опалюєшся на сонечку, втягаєш в себе ультрафіолетові промені, набираєш мідяного полиску. А коли сонечко добре пришкварить, тягнеш коца за вуха в холодок, у затінок, під черемху, чи якусь іншу акацію: черемха пахне, пташки цвірінькають, а ти собі як хропнеш, то аж вечірня прохолода тебе розбудить!
З чого виходить конклюзія, що пан Макс і його колежка не були якісь налогові, професійні картограї, і це, між іншим, факт. До того ж сама, страшно тоді популярна на Богданівці "тисячка" не була газардна гра, я радше назвав би її заморокою, як грою, бо тягнулася в нескінченість і забагато було коло неї секретарства. Пиши та й пиши, рахуй пункти, додавай плюси, віднімай мінуси, а кінець-кінцем виходить таке, що ти нічого не виграв і не програв, тільки часу собі збавив. Та це якраз і була така гра — щоб забити час, що його в старому краю нікому не бракувало.
Звичайна річ — наші друзі були не від того, щоб заграти час-від-часу щось "коротке" — "очко" або "фербля", тим паче, коли їм накинувся під руки фраєр з повним баламутом. Можна сказати, що на таку оказію вони тільки й чекали…
І дочекались!
Гість, що тоді до них приблукався, навіть і не був особисто їм знайомий, хоч по "шкарпах" крутився частенько, і уважний обсерватор міг би винести таке враження, що цей добродій тільки те й робить, що підглядає, як під корчиками шуткують хлопці з дівчатами. Може, саме для тих шляхетних цілей він і носив театральну льорнетку в кишені сурдута?.. З вигляду подобав на поштового емерита, проте міг колись бути: інспектором акцизи, або й фінансам, бо мав дуже влізливі очка і тонкий, гострий, рухливий ніс, один з таких спеціальних носів, що, здається, залізе в кожну шпарину і все звітрить.,
Добродій носив твердий комірець або "парканик" під бородою і поперечну краватку, сиріч "мотилька", доволі брудні маншети, штани високо підтягнені на шлейках, трохи не під саме горло, а до блискучого лоба мав прикляйстровані рівно чотири мокрі волоски. Сурдутина перевішена через лікоть, а капелюх "панама" у руці, і так стояв оподалік, втираючи чоло хустинкою і стріляючи очками,— то на одну молоду пару, що розкішно простягнулась на мураві, то на студіюючу молодь, що лупила в "тисячку".
Врешті, по короткій, як здавалося, душевній боротьбі, зрезиґнував з оглядання краєвиду і наблизився до наших грачів. Приклякнув на одно колінце, а, сурдутину з льорнеткою в кишені і капелюх "панаму" поклав на траву.
—Перепрашаю панів… Чи можна присісти на хвильку?
—Та чому ні,— бовкнув котрийсь з "тисячників", але жаден не був аж такий ласкавий, щоб споглянути на кібіца.
Добродій присунувся ближче і сів,— одною половинкою вже на коці, другою ще на траві. Справді хвильку лише сидів мовчки, прислухаючись, як хлопці ліцитували "тисячку", а коли обидва сказали "пас", він послинив пальці і нервово, по-картограйськи, засукав жмені.
—Вибачайте, сказав, панове, але що це за гра?.. То старі бабці грають таке щось. Може б, ми так, прошу панів, зашпіляли щось коротке?..
Ну, то вже інша справа. Коли кібіц виявляє охоту присісти до карт і пропонує коротку гру, тоді таким гостем варто поцікавитись. Пан Макс глипнув на пана Тоська, а пан Тосько на пана Макса, подавши один одному якийсь їм тільки зрозумілий знак.
—То що, Тоську, як мислиш? Приймаємо цього пана до товариства?
—А чому ні? Гостям раді.
Добродій рвучко підірвався і сів, цим разом уже цілою парсуною на коці, швиденько зсунув із рамен шлейки, розіпняв під бородою "метелика". Послинив пальці, вхопив колоду карт і став мішати їх з такою блискавковою швидкістю, що карти просто прискали в його пальцях, ніби кульки з кулемета.
—А що заграємо, прошу панів? Може, фербля?
—Чуєш, Тоську? Пан добродій пропонують фербелицю.
—Файно є. Прошу дуже.
Мій неоцінений пан інструктор тому так чемно допитувався, що можна заграти, бо в нього самого не було цента при душі, але він знав, що колежка має в кишені п'ять злотих на залізничний квиток до Чорного Острова, куди вибирався на вакації до брата-священика. Тож всяка гра, довга чи коротка, могла тут заіснувати при такій умові, що колежка позичить йому "на візо". А потім — "якось то воно буде", як писав Остап Вишня.
—Тоську, розміняєш мені десять злотих?— пан Макс сягнув по калитку, але не дуже квапився витягати її з кишені.
—Ой, ні, здається, не буду мати,— Тосько встромив носа у свій портфель і заткав рота, щоб не порскнути сміхом.
—То мусиш позичити мені пару центів, бо я не маю дрібних.
—О, як мус, то з охотою.
Хлопці розумілися, як лисі коні. Вони теж мали свою систему гри з такими фраєрами: на початку злегка їх "підпускали", тобто навмисне програвали малі взятки, коли ще в банку не було нічого, щоб додати гостеві "райца", а потім, несподівано, рубнути його по крижах, коли вже назбирається більша "пуля". Система стара, як світ, і не дуже скомплікована, проте жлоби натиналися на ній.
Так і натявся добродій з льорнеткою…
Взагалі, цим разом, трапився їм якийсь кумедний партнер: гарячий, пристрасний, а при тому розсіяний, як поет-молодомузець. По тому, як він спритно мішав карти, можна було здогадуватись, що хлоп має неабияку практику в картографічному секторі; а проте він якось не помічав, що пан Макс і його колежка користувались під час гри загально знаною в картярському світі мімічною сиґналізацією: очима, бровами, губами тощо. Він, як то кажуть, увесь сидів у своїх картах, вп'яливши носа в "образки", наче сорока в кістку. Втім, мабуть, був теж трохи присліпкуватий.
Про всякий випадок хлопці зразу попросили його ввічливо, щоб скинув із рукавів сорочки закопчені маншети.
—То вам буде заваджати. Без маншетів вигідніше,— дораджував пан Макс.
—Ще вам залетить у рукав дама чи король, і потім не знати, де їх шукати,— добавив Тосько з невинною міною.
Добродій зрозумів недвозначний натяк, і його блискучий череп, прикритий чотирьома волосками, і бліда маска акцизника зарожевілись.
—Прошу панів, ви хіба не підозріваєте мене, що я теє?..— прошепотів із тихим жалем і докором, відпинаючи маншети.
—Ні, ні, абсолютно!— запевнили хлопці однодушно.
Ну, і взяли дядька в обертаси?
Тут прийдеться включити в хід оповідання короткий "опис природи", бо він тісно в'яжеться з дальшою акцією. В природі, між іншим, як каже народня пісня, сідав на землю тихесенький вечір, і чим раз довші тіні падали на "шкарпи" від телеграфічних стовпів, як теж від кожної присутньої на ляндшафті деревини. А де впала на траву латка тіні, там зараз холоднішало і гусяча скірка вискакувала на голому тілі, що й примушувало заживаючих сонячні купелі і закохані пари тягнути свої коци і все манаття подальше від шкарпу, де ще сонечко оперувало.
Втім, дехто передбачливий одягався і збирався у свояси. Не зраджу вам тут жадної таємниці, коли скажу, що вечірньою порою, як сутінки й сизі тумани розстелялись по корчах, "шкарпів" не можна було зарахувати до безпечних закутин нашої парафії: тудою саме верталися з роботи в цегельнях і на будовах сихівські і давидівські батяри, а ці джентлмени мали деякі нехороші навики. Як застукали тебе в корчах поодинці, чи, непричком, з дівчиною, ну, то дай Боже здоров'я, краще про це і не згадувати!
Наші грачі, тим часом, лупили фербля, аж гуділо. Вправді на їхній коц впала теж лабата тінь від розквітлої акації, і вечірній холодець став добиратись їм до кісточок, але в своєму картограйському розпалі, вони, розуміється, на це не зважали.
Перший почув зимну росу на голих плечах делікатний з природи попович Тосько і запропонував партнерам перекочувати з цілим крамом "на сонце". При тому не полінувався і затягнув на себе штани і сорочку. Мій неоцінений пан інструктор, загартований на холод і гарячку в польських криміналах, зрештою спортсмен, член футбольного клюбу "Україна",— сидів далі голяком, тільки в одних "швімках", що мало потім далекойдучі, а катастрофальні наслідки.
Гра проходила згідно з заплянованою стратегією, то значить — українське студентство, в дружній і гармонійній співпраці, викінчувало поволеньки фраєра з льорнеткою. Як вечірній "шнельцуґ" Львів-Чернівці-Букарешт засвистав під Червоним мостом, справи стояли так, що пан Макс виграв був у старого п'ятку, його колежка три і пів золотого, а їхній партнер став "вивертати всі кишені" і з чималим заклопотанням шкробати свої чотири волоски на лепетині… Ніби — як це сталося, що його так гладко і швидко обцупкали? При чому мав таку нещасну і жалісну міну, що хлопці змилосердились над ним і в тихому порозумінні дали йому змогу ще раз "відбитися".
А на "шкарпах" зовсім звечоріло. Грачі вже третій раз перетягали коца з тіні за втікаючим сонцем і так з'їхали зі "шкарпів" аж на Шкарпову вулицю.