Це дідусь Тото, мабуть, боїться, щоб ніхто не забрав нашої знайди".
— Здрастуй, вуханчику! — весело гукнув Сагайдак, тільки-но ступив на поріг.
Дідусь Тото увімкнув світло. Лосеня вже просовувало свою мордочку поміж латами.
— Стривай, стривай, ось зараз ми тобі...— крикнув Юрко, збираючись зайти в приміщення, щоб покласти лосеняті конюшину в кормушку.
Але навіщо це дідусь поставив у проході свого візочка, та так, що й до дверей не дістатися?
Сагайдак перевів погляд на залізну клітку, в якій сидів бурий ведмідь Ласкавий. Клітка була порожня. Ба, та й дверці її відчинені.
— Де ж це він? — тривожно спитав Юрко, злякавшись, що ведмідь міг випадково вийти і...
В ту ж мить він зачепився за щось волохате, що лежало на візочку, прикрите старими червоними афішами... То було вухо. Так, так, сіре ведмеже вухо...
Наляканий Сагайдак відскочив убік.
— Не бійся, Юрчику,— мовив сумно дідусь Тото і поклав хлопцеві на плече руку.— Мій Ласкавий ніколи нікого не зобидив, а зараз тим паче... Нема вже його... Сьогоднішня вистава була останньою почестю йому...
Вони вп'ятьох проводжали Ласкавого в останню путь. То була дивна і незвичайна процесія. В голоблях візка ішов віслюк, понуро й мовчазно переставляючи ногу за ногою, ніби розумів, який вантаж везе вечірніми спустілими вулицями міста. За візочком, все в тому ж одязі циркового артиста — в темному оксамитовому капелюшку з коротенькими крисами, у чорному фраку з атласними бортами, білому жилеті, з бузковим бантом ішов дідусь Тото. Поряд із
ним — Галя, Жорик, тьотя Іра і Юрко. Одинокі перехожі, що зустрічалися їм, здивовано озиралися вслід і, так нічого й не зрозумівши, проходили далі. А та дивна процесія все посувалася й посувалась тихими вулицями у бік міської околиці, де на високому пагорбі темнів старий ліс.
Час од часу про щось говорили. Інколи дідусь Тото згадував якийсь епізод із свого довгого циркового життя. Між іншим, пригадалося старому, як Ласкавий врятував йому життя.
...Це трапилося зразу ж після виступу. Вони з Ласкавим закінчили номер і вже поверталися за куліси до клітки, як раптом із-за реквізитних ящиків висунувся білий полярний ведмідь якогось іншого гастролера, що тільки-но приїхав до міста і збирався через кілька днів розпочати свої вистави, а тепер розташовував у циркових стайнях своїх звірів. Доглядач, певно, забув замкнути клітку, і білий ведмідь вийшов на волю. Помахуючи головою та сердито ревучи, він поліз на Тото. Звір навіть устиг звестися на задні лапи і передньою правою вдарив артиста у груди. З одягу полетіло шмаття, на тілі виступила кров.
Та хвилина, мабуть, стала б останньою у його житті, коли б не Ласкавий... Неповороткого, аж надто непоквапливого в рухах ведмедя цієї миті наче хто підмінив. Із швидкістю блискавки він кинувся на білястого, збив його з ніг і, рвучи шерсть на загривку, придавив до підлоги.
Артист притиснувся до стінки, боячись й поворухнутись. Про втечу годі було й думати, бо звірі, хоч які виховані та видресировані вони не були б, підкоряючись всесильному інстинктові, кидаються на того, хто тікає. Це Тото знав добре і тому стояв, не знаючи на що далі й сподіватись. А Ласкавий, остаточно захопивши владу над білястим, підняв голову, дуже пильно подивився на свого господаря, мовби кажучи: іди, він уже не посміє не те що кинутись на тебе, але й звестися на ноги, поки я тут!
І Тото неквапно позадкував. Та й при цьому все ж владно помахував руками, як і належить повелителеві. Ласкавий так і не випустив білястого з-під себе, поки не прибіг із револьвером у руках заїжджий дресирувальник та кілька служителів цирку, озброєних гаками. Стьобаючи шамбер'єром по голові, б'ючи палицями, дресирувальник з помічником погнали білястого в клітку, а Ласкавий, покірно тулячись до свого господаря, мовби все ще не довіряючи його нікому, спокійно й розсудливо продовжував путь до свого житла.
...Якийсь час знову ішли мовчки. Постукував копитами віслюк об асфальт, поцокували колеса візочка.
Кілька разів тьотя Іра клала повід вуздечки на спину віслюкові, а сама трохи відставала, щоб поправити на візочку оксамитову темну скатерку, яка надійно ховала Ласкавого від стороннього ока.
Галя, певно, щоб трохи відвернути увагу стаporo від невеселих думок та розважити його, почала розповідати, як важко їй дається дресирування собачок в атракціоні зоопарку. Вона просто вибивається із сил, карає, навіть б'є їх за непослух, але нічого з того не виходить.
— Ти, Галю, більше ласкою з ними...— радив дідусь Тото.— О, в ласкавому слові стільки сили, що ми навіть не підозрюємо! Тобі хочеться насваритися, ти вже ладна й руку на них підняти, а ти знайди в собі силу стриматися, погасити гнів і замість лайки сказати добре слово. Які вони чутливі до нього, ці наші німі, безсловесні друзі — тварини. Вони тобі віддячать сторицею, їм захочеться так працювати, щоб ти знову похвалила їх.
Довгою звивистою дорогою підіймалися вони все вище й вище в ліс. У Галі, Юрка та Жорика швидко калатали серця. Тільки дідусь Тото у свої дев'яносто років, заклавши за спину руки, ішов, здавалося, без ніякої натуги. Ось коли допомагали йому оті сто двадцять присідань за день.
Мабуть, нелегко було й віслюкові. Він теж майже все життя, особливо останні роки, не мав тренування, стояв у невеличкій клітці, і м'язи його, певно, обм'якли, втратили потрібну пружність. Зупинявся. Але, постоявши якусь хвильку, знову ступав далі, може, теж відчуваючи, що везе друга, з яким пройшов спільно мало не все життя, везе в останню путь. Ні разу тьотя Іра не сказала йому — "но", він сам рушав.
Врешті дісталися до рівного майданчика, де дорога розгалужувалася в один і другий бік. Звернули ліворуч. Проїхали ще лісовим путівцем. Тут уже не було вогнів. Під ногами шаруділа трава. Синя мла обступила їх. Навіть зірок над головою не видно — крони дерев зімкнули своє гілля, накривши землю щільним наметом.
Глуха доріжка швидко кінчилася. Зупинилися біля крислатого старого дерева. Під його віттям було викопано яму. А далі, за нею, відкривався прекрасний краєвид на місто, що все тонуло в широкому водопіллі вогнів.
Біля ями чатував чоловік, певно, чекав їхнього приїзду. Про щось пошептався з тьотею Ірою. Забрали з ведмедя покривало та старі циркові афіші, якими він був покритий. Дідусь Тото скинув капелюха, ступив крок до візочка.
— Прощай, мій любий друже! — сказав тихим глухим голосом.— Ти прийшов до мене з лісу. Ми довгі роки йшли з тобою у житті поряд. Своїм досьогоднішнім життям я маю завдячувати тобі. Спасибі за вірність. Тепер, в останню хвилину, я знову віддаю тебе лісові. Хай вічно шумлять над тобою дерева, які колись нашіптували тобі колискових пісень...
А потім, коли над ямою виріс земляний горбок, вони пішли у глиб лісу. Під ногами шелестіло торішнє листя, вже простромлене молодим зелом, та ще не прибите остаточно до землі. Вони знову йшли глухим лісовим путівцем, аж поки не дісталися до асфальту. Усі мовчали, думаючи кожен про своє.
НЕСПОКІЙ
Після від'їзду городян затих, принишк білокриничанський яр. Сільські лісівники ще, правда, домурували другий шлюз у новій дамбі — встановили заслінку та корбу над нею. Восени, коли почнуться дощі, спустять чавунну плиту вниз, наберуть чашу води, а тепер надлишок її з першого ставу вільно збігає канавкою.
Скоро в колгоспі почалися жнива. На ті нові гарячі роботи перейшов дядько Лесь. Багато школярів, особливо із старших класів, поспішали на допомогу батькам, бо в цей час в артільному господарстві дорога кожна пара робочих рук, тому в лісництві оселилася незвична тиша. Порушувало її тільки галасливе Геморове птаство, що тепер безборонно заволоділо лісницьким ставом. Тільки-но сходило сонце, табун цибатих гусенят та жовтавих пухнастих качаток у супроводі дорослих гусей та качок з гелготом і цімканням поспішав до води.
Після тої пам'ятної зливи, коли розвалився хлів на межі Геморової садиби із шкільним лісництвом, вищим зробився уступ-припічок, і птаству, передусім молодому, несила було збороти його. Гемориха, щоб не випускати птицю на вулицю, вирішила пробити їй хід навпрошки. Для цього в одному місці, неподалік від сарая, заступом обвалила землю, розгорнула похило. Відтоді гусенята з вутятами мали можливість галасливою вервечкою спускатися на цілий день до води. А господиня, радіючи роздоллю, що наступило для пернатих, і харч носила на берег — то зерно в луб'яному коробі, то картоплю товчену, змішану з висівками та буряковою гичкою. Росла малеча на вигулі нівроку — що не день, густішало пір'я, ваговитіше похитувались гусенята й каченята з боку на бік, як підіймались увечері до двору.
Одна лише біда — унадилися чорні коршаки. Прилітало кілька зі степу в голубому піднебессі. Розпластавши крила, великими колами пропливали, видивляючись здобич, потім спускалися нижче, знову колесували над ставом. І раптом, мовби по команді, два, а то й три з них, згорнувши крила, воднораз каменюками падали на воду, немов чорна блискавка била, здіймаючи фонтани.
Страшний шарварок зчинявся тоді в яру. З нестямним криком кидалися врозтіч гуси та качки.
За ними з відчайдушним вереском тікала на берег дрібнота, щоб сховатися десь під дубочком, липкою або сосною. Тільки надто мало сил було в них, щоб утекти від хижаків, котрі сікли повітря вигнутими, як шаблюки, крильми, бачили великими лупатими очима все, що діялося внизу.
Старе птаство таки встигало вивернутися з-під гострих кігтів розбійників, уникнути ударів їх горбатих дзьобів. А цьоголітки... Лише білий та жовтуватий пух летів навсебіч, звихрюючись у повітрі.
Зачувши гвалт нерівного побоїща, уже мчала, розвіваючи рясною спідницею, Гемориха на виручку, кричала, улюлюкала, розмахувала руками. Та пізно! Ті два чи три чорні коршаки встигали зметнутися вгору, тримаючи в пазурах теплу напівживу здобич — по каченяті чи гусеняті.
Гемориха все ще лементувала, сварилася в небо кулаком, вимахувала над головою дрюком. Дарма! Хижаки віддалялися кудись у степ,— виводок пернатих знову втрачав кілька штук.
Якоїсь неділі в жнива, на світанку, пішов дощ — всі роботи в колгоспі припинилися. Комбайни не могли вийти в загінки, солому теж не слід було скиртувати, одне слово, то був день відпочинку.