Нащо ота друга дитина?.. Хіба їй його одного було мало?.. І що там батя про зраду казав?.. Воно, тіпа, не моє… А чиє? Невже мама нагуляла?.. Оце так мама!.. Добра, чесна, порядна, завжди така правильна… Його все по-совісті жити вчила… А сама? Ловко вчверила! Не пробачу!.. Добре, що пішла. Ненавиджу!
"Вища освіта, духовність, мораль, поезія, музика… – іронізував подумки Сашко. – Все Мурзикові під хвіст! Порожні слова… Вчинки, вчинки, ось, що важливо…"
Дивився в миготіння кольору на екрані комп'ютера й не міг збагнути, що йому робити. І для чого вступати до того вузу?.. Даремна трата часу й нервів. Краще вже на роботу. Хоч якась копійка буде. Хліба купить, ковбаси, пива… А то батя свої грошенята всі проп'є і що вони їстимуть?.. Знову згадалася мама…
Раптовий дзвінок у двері вирвав Сашка з задуми, змусив встати і відчинити двері.
– Ви?.. – спитав вороже. – Чого прийшли? Проповідувати?..
– І тобі доброго дня, Олександре, – відповів спокійно Вітя, переступаючи через поріг. – Може запросиш усередину?..
– Заходьте вже…
І двоє пройшли на кухню. Вітя сів, Сашко – навпроти. Очі сердито бігають, вилиці напружені, готовий до оборони. Чекає…
– Слухай, Сашко, – почав розмову Вітя, – а може в неділю гайнемо на рибалку, га?.. Ти ж любиш…
– Люблю, – понуро хлопець, – але з вами неохота.
– Чого ж?.. – продовжував Вітя. – Я знаю хороші місця, зваримо мастирки, візьмемо вудочку мою нову, ту, що для легкої наживки…
– Ультралайт?.. – вже рівніше Сашко.
– Ага, точно вона… То як?
– Не знаю… У мене справи.
– Ну, ти подумай. До наступної неділі ще є час. Як захочеш – подзвониш. А тато твій де?
– Пішов кудись... Мама у вас?
– Так. Хочу її решту речей забрати. Можна?..
– Речі?.. – скривив губу Сашко. – Речі – можна. А чого ж?.. Шафа в залі, забирайте все і валіть звідси, щоб духу вашого… Так би й зразу сказали, а то рибалка, вудочки…
– Сашко, так не можна…
– А їй?.. Можна?..
– Не смій! – підняв голос Вітя. – Вона твоя мама!
– Ніяка вона мені не мама! – відрубав Сашко. – Байстря носить, від чужого дядька... Сучка!..
Вітя вмить зірвався з табуретки і – лясь! – зацідив хлопцеві широкою долонею прямісінько в щоку. Сашко такого не чекав. Подався назад, очима кліпає, ротом повітря хапає. Замість слів тільки звуки якісь у горлі клекочуть. Блідий, а щока вогнем палає. Його батьки давно вже не били. Це ж принизливо як! Скаженіє, але мовчить. Дав би здачі, та рука важка, мов колода, не піднімається…
– А тепер, – Вітя кожне слово говорив поволі й з притиском, – слухай сюди, пацан, про свою матір ніколи, чуєш, ніколи поганого слова мовити не смій! Вона твоя мама і це – святе! Вона тебе дуже любить і завжди любитиме, бо ти її кровиночка. Зрозумієш, коли сам матимеш дітей. Про те, що сталося, не тобі судити, не маєш ти такого права. Не маєш… Я розумію, тобі боляче… Їй теж нелегко, а може ще й важче. По чужих кутках тинятися…
– Сама… – тихо озвався Сашко.
– А ти думаєш, – продовжував Вітя, – їй з твоїм батьком добре було?.. Все життя мучилася: робота, дім, підробітки. Не три, а цілих чотири кутки в хаті тримала на своїх плечах. А все тільки для того, аби тебе накормити, одіти, вивчити… Вона навіть виспатися по-людськи вже не могла. А ти – "сука"… Не смій!
Сашко мовчав. Понуро схилив голову, очі втупив у підлогу, пальці на руках то згинав, то розгинав. Нарешті тихо мовив:
– Ходіть, покажу де мамині речі…
Коли сумки були спаковані, Вітя подав на прощання Сашкові руку.
– Ну, бувай, – сказав. – А про рибу я серйозно… Подумай. Чекатиму.
– Добре, – видушив Сашко, а в очах два озерця блищать.
Голосно клацнули вхідні двері за Вітею, і тихо стало в квартирі. Ніби тут ніхто й ніколи не говорив, не сміявся, не жив. Ніби, з його відходом, втекли рештки сімейного тепла й затишку. Сашко ще довго стояв у коридорі, підпирав плечима стіну, дивився на кота, що грався м'ячиком і думав. Він враз зрозумів, що подорослішав на кілька років.
Діти нам даються згори. Вони не вибирають нас, ми не вибираємо їх. Ми їх залишаємо, доглядаємо, виховуємо, а все тому, що любимо і чекаємо у відповідь на свої надмірні зусилля, хороших результатів, вдячності та розуміння.
Дуже часто можна побачити, як у одній сім'ї, де однакове виховання, виростають зовсім різні діти. Інколи, у нездатних до навчання батьків – діти закінчують вузи, а в чесних батьків – діти злодії та моральні покидьки, у непитущих – алкоголіки… Чому?..
Гра генів?.. Гра… Чиясь гра. Хитра й підступна. Покарання?.. Винагорода?..
Р. 35
Душевний біль хоч і повільно, та все ж зникав. Спогади потроху втрачали чіткість і колір, і врешті-решт губилися й даленіли. Рідше з'являлася непрохана сльоза, спокійніше ставало на душі, роз'яснилося в голові.
Ось уже цілий місяць Дзвінка живе на селі, у хатині під лісом, разом із тіткою Ганною. З кожним новим днем вона ніби заново народжується. Прокидається від ніжного дотику сонячного променю, посміхається клаптику блакиті й молодій берізці за вікном і йде на подвір'я. Кучерявий спориш обплітає босі ноги, струшуючи сріблясті крапельки роси, обдає їх прохолодою й теплом. Тітка, тим часом, у старій заклепаній з одного боку мисці, мішає курям їсти: трохи полови, трохи зерна, трохи вареної бульби, трохи зілля. Дзвінка з хліва випускає кури, збирає в гніздах ще теплі яйця. Кілька свіжих випитих яєць цілком слугують за перший сніданок. Корисно, поживно і ситно.
Поки сонце ховається за лісом, Дзвінка поспішає на город: полоти грядки. Тітка жене на долинку пастися козу Білянку, яку купила на другий день по приїзді небоги.
– А що, – казала Ганна, – буде своє молоко і тобі, й дитині. Козине корисніше, ніж коров'яче, про це й книжки пишуть. Ним навіть різні хвороби лікують.
– Добре, – згоджується Дзвінка, – нехай буде й коза, тільки ж сіна треба на зиму.
Але тітка й на те має раду.
– Скільки там того сіна тре… – каже. – То брат вкосить, то Вітя обіцяв. А я різних гілляк насушу, он скільки бузини росте на ровах! Перезимуємо. А там знову на пашу!.. Добре, що ти тепер зі мною, веселіше разом, господарка розростається. Навіть хата ожила. Посміхається…
– Це ж як? – дивується Дзвінка.
– А так… – загадково підморгує тітка. – Ти приглянься якось…
Дзвінка не йме віри.
А сонечко піднімається все вище й вище, золотить верхівки дерев у садку, розпеченою кулею висне над головами. Полудень. Робиться душно. Тоді Дзвінка йде в прохолодну хату, готує обід. Невдовзі повертається й тітка. Коза на мотузку голосно мекає, звільна переставляючи задні ноги. Між коліньми, хитаючись у різні боки, б'є велике, налите молоком лискуче вим'я.
По обіді, в садку, під розлогим горіхом, Ганна стелить рядно, і вони обидві відпочивають. Тітка дрімає, а Дзвінка просто сидить у задумі, дивиться на хату: невеличку, всього на дві кімнати з кухнею та коморою, яка стала для неї тимчасовим притулком, а, може, й постійним житлом. Дзвінка довго не зводить очей з хати і помічає, що вона таки… посміхається. Справді, справді… Чи то відчиненими навстіж вікнами, чи то пофарбованими в два кольори стінами, а чи товстими сосновими дверима, не збагнути. Виразний, добрий, теплий усміх наповнює її всю, від фундаменту до комина, розходиться навколо. Недарма кажуть, що хата живе доти – допоки в ній живуть люди. А тато часто любив повторювати: "В цьому світі збудуй свій дім, а в цьому домі збудуй свій світ!" На жаль, татові звести свій дім так і не вдалося, але Дзвінка добре знає, що цю хату поставив її дід Василь. Коли совєцька влада змусила їх переселитися з хутора в село, дід ( він вперто уникав тісноти) вибрав місце якнайдалі від людей, біля самого лісу. Невдовзі, своїм ошатним обійстям з біленькою хатою (яку вже по смерті діда обшалювали і пофарбували), хлівом, пасікою, квітниками та грядками міг пишатися дбайливий господар Василь Матула. Дід був великий естет, любив красу в усьому, він навіть качок не тримав, щоб не загиджували траву, яка завжди мала залишатись зеленою й чистою, і, коли ступаєш по ній босими ногами, аби поміж пальців не проліз пташиний послід. Шкода, що Дзвінка не бачила свого діда і знає про нього лише із татових розповідей.
Тітка Ганна солодко посапує, Дзвінка підводиться і йде рвати смородину, що саме достигла. Перетре з цукром, кращих вітамінів узимку годі й шукати! Жменьку стиглих ягід кидає в кошичок, другу – до рота. Смакує.
Несподівано перед нею виринає образ Михайла. Ось уже півроку, як Дзвінка з ним не спілкується, намагається не думати і не згадувати його. І це їй частково вдається. Але сьогодні він з'явився так раптово і так виразно, наче справді стояв поруч, за розлогим кущем смородини. Ті ж очі-іскринки, той же усміх, що губиться у смоляній бороді, і навіть ледь відчутний запах ладану. Образ-з'ява був теплий і лагідний, як дотик його руки, як осіннє сонце в пору бабиного літа, як подув вітру в спекотну днину, він зовсім не бентежив, а лише впокорював.
Дзвінка зрозуміла, що ніколи його не забуде і водночас ніколи його не матиме. Вона любить чужого чоловіка… Любить без будь-якого права на любов… І носить його дитину… І тільки вона, ця крихітка, частинка його, тепер буде з нею завжди. Вона вкрала собі його трошки… Зовсім небагато… Малесеньку капельку… Злодійка?.. Ні, вона щедро обдарована…
Жменьку соковитих ягід – до кошичка, жменьку – до рота. Смакувала й усміхалася. Було легко і спокійно. Як давно вже не було. Відчуття, що колись часто її переслідувало, відчуття, що живе чужим, позиченим життям, вже давно не виникало. Навпаки, саме впродовж цього місяця, тут, у селі, серед природи й тиші їй добре як ніколи, наче вона нарешті знайшла своє місце. Ось уже за багато років почувалася, якщо не сповна, то великою мірою, щасливою. Розмірені, без зайвої метушні дні минали неквапно і наповнювали душу спокоєм. Щасливі ті, що живуть у гармонії з собою! І байдуже – багаті вони чи бідні, в мегалополісі, а чи в хатині під лісом, талановиті чи нездари, дурні чи розумні, на верхніх щаблях соціальної драбини чи на самому її дні – байдуже – аби лише в гармонії. Аби було добре з самим собою. Конфлікт усередині нас, ось що найгірше, ось що мучить, терзає, вбиває.
Роздуми перервав якийсь шум на дорозі. Невдовзі на подвір'я на велосипеді в'їхав дядько Федько.
– Доброго дня, Дзвінко! – вигукнув він, ставлячи свій нехитрий, але надійний засіб пересування.