Блідий, гладкий як вуж палець доторкнувся до дівочих губ, розсунув їх, мимохіть пестячи обвітрений рот.
— Всі зуби на місці, — тут же озвався Самуїл.
— Сподіваюсь вона незаймана? – товстун дістав мереживну хусточку, і витер пальці.
— Авжеж, авжеж! – від частого кивання Самуїл став схожий на стерв'ятника.
Рука товстуна метнулась до грудей, і Лєна не витримала, сіпнулась в протилежний бік, заплуталась у власних ногах, і просто упала на килим, викрутивши собі руку в суглобі, адже Самуїл все так само тримав її.
— Норовиста кобилка, — нагородив дівчину посмішкою Віктор Львович. – Я знаю як з такою бути. Ти ще ноги мені цілуватимеш!
— Берете? – зрадів Самуїл по своєму витлумачивши цю фразу. – Бо там купець з Стамбулу, вже зачекався, якщо ви не візьмете, він забере. Я вам її показав виключно як самому своєму улюбленому клієнту!
— Беру, — більше не дивлячись на Лєну заявив товстун. – Омелько прийде за нею завтра на ранок. Одягни її в щось по пристойніше, нам ще до Мшанців доїхати треба, не приведи Боже люди скажуть, що у мене грошей на одяг кріпакам немає.
Глава 25
Її відвели знову в кімнату, попередньо дозволивши натягнути колючу сорочку. В світлі вікна в кінці коридору Лєна роздивилась свою тюремщицю – обличчя у неї було з крупними рисами, непривітне, як і вся фігура. Служниця залишила Лєну наодинці з думками, і головним болем.
Дівчина перебирала як намистини свої питання і ті куці спомини, які залишились в її голові. Думки плутались, немов клубки ниток, зав'язувались корабельними вузлами. Звідкись вона знала, як правильно зав'язувати канати на вітрилах і як називаються щогли. Було дивно згадувати такі речі, замість того, щоб зрозуміти хто вона і звідки. А відчуття що все, що відбувається з нею сповнене неправильності і зовсім не відпускало дівчину.
Коли у вікно стали видні сутінки прийшла безіменна служниця і принесла піднос з тарілкою обвітреної пшеничної каші і кружкою якогось відвару. Суха каша не лізла до рота, хоч Лєна і відчувала голод. Але варто було випити вже знайомий за смаком напій, як голод відступив, разом з тривожними думками і Лєну похилило в сон.
На ранок Лєні принесли сукню темно-синього кольору, з мереживом, і високою талією.
— Ну а краще тебе вже хазяїн одягне, — вирішила тітка, подивившись на те, як дівчина натягує через голову сукню, яка була їй явно велика в грудях. І додала тихо, але Лєна все одно її чула: – Або роздягне… Переплетись, чи що.
Після того як Лєна заплела своє розкішне волосся в косу, і служниця допомогла їй застібнути ґудзики на спині, дівчину вивели з кімнати і через вузький хід, який явно використовували слуги вивели з будинку на вулицю.
Там дівчину вже чекав молодий чоловік. З виду він викликав довіру, просте обличчя, русе волосня, острижене горщиком навколо голови, одягнутий він був пристойно: сині штани заправлені в добротні чоботи, комір світлої сорочки, прикрашений однотонною вишивкою, через руку молодик тримав перекинути каптан. Він привітно окинув Лєну поглядом світлих очей, і взяв дівчину за руку.
— Я її напоїла маковим відваром, — повідомила молодикові тюремщиця. – До вечора несподіванок не буде. А завтра у неї дуже буде боліти голова.
— Я матиму на увазі, — кивнув чоловік, і повів Лєну за собою. Вона покірно крокувала за ним, туди, де на вулиці її супутника чекала відкрита коляска. Мимоходом він представився. – Я Омелько, панів підручний.
Він допоміг дівчині сісти, сам всівся навпроти, і звелів кучеру рушати. Лєна роздивлялась вулицю де вони їхали, і та здавалась їй знайомою. Магазинчики на перших поверхах, бакалія, охайні підстрижені кущики, мощені тротуари. Вона тут точно бувала. Але з ким і за яких обставин пригадати не могла. Біля лавки з вивіскою "Кондитерська" молодик наказав кучеру зупинитись, і звелівши Лєні чекати пірнув в дверний отвір кав'ярні.
Лєна все так само відчуваючи себе розслаблено і благодушно ковзала поглядом по вулиці, будинку, перехожих, деревах, і просто насолоджувалась відчуттям свіжого вітру на щоках. З дрімотливого стану її вивів сповнений сарказму і зверхності дівочий голос:
— Мадемуазель Олена, ви вирішили повернути в можу довоєнні сукні?
Олена сфокусувала погляд на власниці голосу – чорноволосій панянці в картатій сукні, і дійсно відмітила, що фасон одягу у тої сильно відрізняється від того, що одягнуто на ній. Але що відповісти дівчині вона не знала, як і хто ця дівчина, звідкіля її знає. Тому так і сиділа. Кліпаючи віями, і не знаючи куди себе подіти від ніяковості.
— Невже вам забракло слів? – продовжувала насміхатись невідома чорнявка.
— Я не знаю вас, — нарешті видавила із себе Лєна.
— Я здогадалась, це якийсь новий розіграш! – заплескала в долоні незнайомка. Але миттю стала серйозною: – Не знаходите це аж надто екстравагантним? Навіть для вас?
— Не знаю, — знизала плечима Лєна. До незнайомки вона почала відчувати неприязнь. Чому не знала, надто були її думки сплутаними, наче плавали у в'язкому киселі, не даючи ухопитись за одну, ясну яка б дала можливість розплутати усю цю кудель.
— Зіночко, з ким ти розмовляєш? – до них наблизилась ще одна панянка в світлій рожевій сукні, і буклями навколо милого кругло обличчя.
Відповісти чорнява Зіна не встигла, бо з кондитерської нарешті вибіг Омелько. І обігнувши дівчат, ненароком відтіснив їх широким плечем подалі від коляски. Кивнув їм, як рівним, і хвацько заскочив на своє сидіння.
— Що вони від тебе хотіли? – незадоволено запитав у Лєни, коли дівчата перестали бачити його обличчя.
Лєна знову знизала плечима. Хлопець зітхнув, щось пробурмотав про клятого татарина і його звичку всіх обпоювати дурманом. Поклав поруч з собою на сидіння перевиту блакитною стрічкою коробку, яку виніс з магазинчику. І раптом дістав із кишені круглий коржик, в білій глазурі, і протягнув його Лєні.
— На пряника-с!
Дівчина несміливо взяла і з нерозумінням подивилась на нього.
— Та чого ти, — фиркнув хлопець. – Наскучиш хазяїну ти швидко, як пить дать. А я буду просити, щоб він тебе не продавав. Якщо ти звісно захочеш. Я між іншим вільний, і тебе викупити зможу, як захочу, і якщо ти зі мною будеш привітна-с.
Зміст його слів Лєна розуміла не в повному обсязі. Зате запах коржика був приємний, і хотілось його скуштувати. Вона несміливо надкусила краєчок. Коржик був крихкий, солодкий і напханий якимись спеціями. Омелько прослідкував за її діями, змахнув із пелени сукні маленьку крихту, і знову посміхнувся дівчині:
— Смачно? Як будеш моєю, я тобі знаєш скільки таких пряників накупляю-с?
Лєна помотала головою. Сама думка бути чиєюсь викликала в ній відчуття відрази. І подиву, що всі кругом сприймають її як річ. Хіба так має бути?
Тим часом їх карета зупинилась перед одним із будинків, і Омелько підхопив коробку із солодощами та легко зістрибнув на бруківку вулиці. Допоміг зійти Лєні, і повів її до входу.
— Його світлість не любе рано вставати-с, — пояснив він Лєні по дорозі. – Тому додому ми вирушимо не раніше полудня. А до того часу у тебе буде можливість поснідати, бо зуб даю, той жлоб Самуїл тебе сьогодні не годував.
— Я не голодна, — відповіла Лєна.
— Но, глянь на себе, худа та синя! – заперечив їй Омелько. – Пан за тебе скільки грошей вівалив-с, що йому геть не треба, щоб ти охляла і віддала Богу душу.
— Але..
Її кволі заперечення миттю потонули в строгому:
— Ти тут нічого не вирішуєш, ясно-с? Скаже пан їсти, будеш їсти, скаже п'яти йому лизати, будеш лизати, скаже батогів тобі всипати, будеш бита. Ясно-с?
Здавалось, він не жартує, хоча в реальність того, що відбувалось теж не вірилось. Хіба можна ось так з людьми, як з худобою? Тим часом вини зайшли в будинок, і Лєну провели на кухню. Світла невелика кімната була більше схожа на парильню, було душно, пар здіймався від каструль і сковорідок, навіваючи думку, що кухар готує для десятка людей.
— Луїджі, погодуй панову мадмуазельку-с, — погукав Омелько, вказуючи рукою Лєні на стілець з вільного від посуду і продуктів краю столу. Дівчина зопріла, і від душі поспівчувала кухарю, який мав працювати в таких умовах.
— Його світлість поповнив свій сераль? – пробурмотів чорнявий кухар, який своїм виглядом більше був схожий на м'ясника, такий же кремезний, ще й щокатий. Говорив він по-своєму дивно, розтягуючи слова.
— Пан любе різноманіття, — погодився Омелько. – Подбай про неї-с.
— Не хвилюйся, — Луїджі поставив перед Лєною зелену тарілку з супом, притрусивши страву зверху дрібкою зелені і кинув туди жменьку сухариків. Дівчина взялась за ложку, вдихаючи запаморочливо смачний аромат страви, і перед очима постала картина такого ж супу поданого в тарілці з золотистими узорами, срібні ложки, мереживні серветки з вензелями "П" і "В", світла їдальня, і жінка в блакитній сукні, з очима кольору неба.
Разом із спомином дівчину настиг головний біль, і вона застогнала, вхопившись за скроні, мимо волі відганяючи від себе всі образи, щоб просто мати можливість дихати. І тільки ковтнувши гірку слину і втамувавши ковальський молот, який розбивав її скроні із середини, вона знову взялась за ложку. Смаку нажаль вона вже не відчувала.
Після сніданку її провели в людську, де ошивались і інші слуги в очікуванні допоки пан прокинеться. Виявилось що її хазяїн подорожує завжди з комфортом і у супроводі камергера, покоївки, кухаря, особистого помічника, яким був Омелько, і конюха. Лєна сиділа, прислухаючись до їх розмов, і відчувала себе майже у спокої. Ближче до обіду слуги заворушились, забігали, виявилось, що Віктор Львович прокинувся, і прислуга кинулась подавати пану одяг, воду, сніданок. Будинок миттю перетворився на жвавого мурашника.
А опівдні нарешті всі висипали на двір, виявилось що вози пана вже давно навантажені і очікують відправлення.
— Додому нарешті їдемо, — раділа Марта, жінка яка дбала про чистоту в кімнатах, ідеальний стан панового одягу, а яку ще роботу вона виконувала Лєна не розібралась.
Віктор Львович їхав в кареті, тому на щастя Лєна з ним не пересікалась. Вони зустрілись в дворі, коли рихлий Віктор Львович вийшов щоб розпочати подорож, пан погукав її до себе. Лєна підійшла, і несподівано для себе присіла в кніксені. Тіло спрацювало автоматично, і вона навіть розгубилась від непорозуміння чому так зробила.