Цей погляд мав символізувати ненависть і презирство до київської хунти, ниці представники якої зараз йшли центральними вулицями столиці Донецької народної республіки.
Відтак провідні світові інформаційні агенції викадрували це фото, і воно розійшлося мільйонними накладами всією планетою Земля. Не знаючи Зої, фіфочки, а, головне, що саме тоді насправді з нею відбувалося, люди могли собі зрозуміти на свій копил, що думає проста донецька жіночка про тих, хто намагався її загарбати.
Насправді ж саме в той момент, коли оператор наводив на неї камеру, Зоя, фіфочка, найбільше переживала за те, що зараз виблює прямо на тротуар, під ноги українським військовополоненим. Якусь хвилину-другу тому її висмикнули з вулиці, мало не попід руки пронесли через рідкий стрій людей у військовій формі й поставили на те місце, де незабаром пройшли українські військовополонені. Зоя, фіфочка, ще почула, як симпатична журналісточка викинула руку в напрямку до неї і сказала операторові на кшталт, що ось, мовляв, характерний типаж. Так непомітно до Зої, фіфочки, підкралася світова слава.
Вона майже не бачила військовополонених, які йшли повз неї, бо ледве стримувала блювотні потуги. Зої, фіфочці, поталанило. Колона з українськими військовополоненими закінчувалась, оператор зі своєю камерою вже давно від'їхав від неї. Вона наважилась і пішла в напрямку до військових, які по периметру оточили вулицю. Один із них викинув догори руку: мовляв, стій, ще парад не закінчився, мусиш добути до кінця, а потім ми тебе випустимо. Проте Зоя, фіфочка, уже не витримувала і виблювала собі під ноги.
Коли вона йшла крізь стрій військових, почула на свою адресу, що, мовляв, баба вже зранку добряче піддала. Їй хотілося зупинитись і визвіритися на них, що вона вагітна – від героя, який віддав своє життя за світле майбутнє. Звичайно, Зоя, фіфочка, мала би за щастя, якби народила від Івана, але усвідомлювала, що кохалася з ним уже тоді, коли її запліднив Едік Скворцов чи хтось з його гоп-компанії.
Але всього цього, звичайно, Зоя, фіфочка, не могла сказати військовим. Вона намагалася чимшвидше зникнути з їхнього поля зору, щоб не чути образливих звинувачень на свою адресу.
47
Маша помилялася, коли думала, що в Москві всім її бідам і стражданням прийде кінець. Здавалося, дядя Вова вже був у минулому, але тепер для неї почався новий виток випробовувань.
Звісно, вона не могла відмовити полковникові ФСБ, коли той через декілька днів після її повернення із Криму запропонував відсвяткувати у московському ресторані це чудесне звільнення. Мабуть, цей невисокий товстенький чоловічок щось непомітно підсипав їй у вино, бо все, що відбулося далі, Маша сприймала, як у тумані. Вона все добре бачила й розуміла, але воля до будь-якого спротиву в неї була відсутня.
Полковник ФСБ завіз її до готелю і брутально зґвалтував. Вона ніколи не думала, що в цього маленького товстенького чоловічка може бути такий великий пеніс. Здається, він зараз порве їй всі кишки і вилізе через горло. Подібні відчуття були у Маші лише одного разу, коли ще студенткою вона в гуртожитку з цікавості кохалася з негром. Тоді зареклася більше ніколи не робити цього з афро-американцями, а тут трапився полковник ФСБ.
Потім Маша довго і нудно блювала в унітаз, а ненависний вже їй невисокий товстенький чоловічок дрочив позаду неї, і його сперма важкими краплями падала їй на спину.
Але справжні випробування почалися наступного ранку, коли полковник ФСБ заїхав за нею. Жодних люб'язностей з обох боків, звісно, уже не могло бути, і Маші запропонували розповісти все, що з нею витворяв у Криму дядя Вова. Запропонували, звісно, – це м'яко сказано. Це був наказ, не виконати який Маша не сміла. Полковник ФСБ дуже швидко їй нагадав, що може повернути Машу до дяді Вови у Крим, коли вона під запис на камеру почала бекати й мекати. Її протримали до вечора, змушуючи в деталях описувати сексуальні захцянки дяді Вови. Невисокий товстенький чоловічок сказав їй, що на тиждень відлітає в Крим. Звісно, Маша нікому не розповідатиме, що з нею сталося в Москві за ці дні, бо Крим і дядя Вова – під боком. А коли полковник ФСБ повернеться, вони продовжать свої сексуальні ігри.
48
Мама Студента радилась по телефону з якимось знайомим лікарем і сказала синові, аби той поїхав до міста купити їй ліки.
Вибрався зранку. Коли автобус зупинився, Студент зайшов усередину і простягнув водієві гроші. Це був не той гівнюк, що тоді не взяв його. Водій лише махнув головою: мовляв, платити не треба – і не взяв грошей. Студент подякував і сів. Автобус був напівпорожній. Усі, здавалося, лише те й робили, що дивилися на військову форму Студента. Йому було ніяково від цього.
В Дрогославі в першій же аптеці, неподалік від автобусної станції, купив потрібні ліки і думав повертатися додому. Але щось підмило його ще побувати в університеті, зустрітись з однокурсниками і однокурсницями. Так і зробив.
Студент стояв під корпусом фізико-математичного факультету, ніби не наважуючись зайти всередину. Студентки з цікавістю дивилися на нього, про щось перешіптувались і тихесенько сміялись.
Ще здалеку Студент упізнав доцента. Той ішов з красивою жінкою і з усмішкою на устах щось їй говорив. Він двічі чи тричі зиркав на Студента, аж поки не впізнав його. Здавалося, доцент проковтнув язика, бо красива жінка розсміялась і штовхнула його ліктем у бік.
Студент бачив як смертельна блідість розповзлася обличчям доцента. Красива жінка теж уже дивилася на чоловіка у військовій формі. Спочатку це був зацікавлений погляд, а потім, услід за доцентом, на її обличчі відобразився страх. Здавалося, вона вже знала, в чому річ, і що це саме той Студент, про якого їй так багато розповідали.
Доцент зупинився за якихось десять кроків від нього, не наважуючись іти далі. За інерцією красива жінка пройшла трохи далі і тепер стояла посередині між чоловіком у військовій формі й доцентом, ніби секундант, який зараз має закликати їх до двобою.
Студент не знав, що в нього зараз написано на обличчі. Можливо, байдужість. Чи зневага. Чи злість. Чи ненависть. Не мало значення. На тлі того, що він пережив останнім часом, доцент з його проблемами виглядав дріб'язковим і нікчемним.
Пауза тривала, мабуть, секунд п'ятнадцять. У Студента зникла потреба зустрічатися з однокурсниками й однокурсницями. Та й про що вони говоритимуть? Ці люди тепер живуть зовсім на іншій планеті, ніж він.
Студент крутнувся на місці й швидко пішов у напрямку до автобусної станції.
49
Із кислого погляду слідчого Петя Онищенко розуміє, що його справа – труба. Так і є. З'ясовується, що його двоюрідний брат ніяк не відреагував на те, що він потрапив до ФСБ. Що ж, до цього зобов'язують звання генерал-майора СБУ й особиста довіра з боку Порошенка. Очевидно, родинні зв'язки в Україні не цінують. Хоча ефесбешник грає майстерно, проте Петя Онищенко відчуває фальш у його словах.
Одне йому незрозуміло. Якщо вони не можуть використати двоюрідного брата у своїй брудній грі, то чому досі не прикінчили його, Петю Онищенка?
Гримаса на обличчі слідчого має свідчити про те, що, мовляв, він робив усе, що від нього залежало, але перед обставинами безсилий. Дивиться на Петю Онищенка так, ніби бачить його востаннє і прощається з ним.
В'язня відводять до камери. На душі в Петі Онищенка неспокійно. Невже справді його розстріляють? Вже звик до думки, що не буде ні слідства, ні суду, ні адвоката для нього. Петя Онищенко є – і його нема на білому світі.
Він уже чув про їхні сталінські методи висмикувати в'язнів із камер на світанку, коли сни бувають найсолодшими. Дає сам собі слово не засинати до самої смерті.
Петя Онищенко намагається впорядкувати думки. Виходить, що нічого путнього в своєму житті ще не встиг зробити. Йому лише тридцять чотири. Здавалось би, попереду має бути щось світле, а все може закінчитись через декілька хвилин.
Він думає про дружину і сина. Але не щось конкретне, згадуючи епізоди зі свого життя, пов'язані з ними, а загальне, ніби хмарка обволікає його свідомість.
Петя Онищенко незчувся як заснув.
50
Від самого ранку отця Івана щось муляє на душі. Ранкова проповідь не вдалася йому – і він це відчуває. Люди далекі від усього цього, проковтнуть, що їм запропонують. Отця Івана гнітить внутрішня порожнеча, яка ніби висмоктала все зсередини його тіла. Тривожна думка про рак навідується до його бідної голівоньки.
Неподалік церкви чути звук болгарки. Зрізують засохлі гілки на деревах. Він сам просив міського голову, аби посприяв у цьому. Той не забарився. Через три дні прийшли комунальники, роблять свою справу. Отцеві Івану хочеться, щоб не працювали сьогодні. Ніби обрубують його душу, пиляють серце.
Намагається ні перед ким не показувати свого хворобливого стану душі. Мова, власне, про душу, а не тіло. Відчуває себе молодим. Десь тридцятирічним, а не шістдесятитрирічним, як насправді. Ще йому жити й жити. Треба лише знайти спокій для душі. Примиритися з нею. Це важко. Майже неможливо. Щоденно життя підкидає щось нове, яке йде всупереч Божим законам. А він, отець Іван, має знайти золоту серединку, примирити непримиренне. Богові легше у своїй великості. Отцеві Іванові важче, бо земне тяжіння щоденних клопотів в'яже його по ногах. В'яже душу.
А ще ця болгарка вгвинчується, здається, в мозок. Отець Іван заглядає у вікно. Падають на землю зрізані сухі гілляки. Дерева стоять обчикрижені. Тіло є, а рук нема. Ніби він. Його душа. Ще дихає, а вже мертвий. Душа спорохнявіла. Потруси її – розпадеться.
Кличуть снідати. Апетиту нема зовсім. Наливає собі бокал червоного вина. Італійське. Справжнє. Не підроблене і нікчемне, як у дрогославських крамницях. Син привіз із Риму.
Думки про сина наповнюють його тіло. Здається, поволі зникає порожнеча в душі. За вікном не чути звуку знахабнілої болгарки. Світлі думки приходять до його бідної голівоньки. Все буде добре. Раку в нього нема. Надумав не знати що.
Отець Іван несе своє сите тіло до сніданку. Як офіру. Як подяку Богу за день, що розпочався.
51
Варварі з її рудою косою важко загубитись у загальному потоці. Жінку видно здалека. Всі знають про особливе ставлення генерала до неї. Всі жінки – як жінки: підстрижені під хлопчиків.