Хвороб було досить. Навіть вакцину проти сказу я міг запропонувати. Я! Ви мені вірите? Міг! Але ж треба було, щоб я народився на сто років пізніше. Щоб я на власні очі побачив постановку Апокаліпсиса, зіграну бездарними аматорами. Вся трагедія в тому, Жоро, що скінчилися мирні часи людства. Відтепер всі мобілізовані... назавжди. І той, хто ухилився від цього, — дезертир. Ми, Жоро, з вами — дезертири. Хочеш не хочеш, а дезертири. А будуть ще й такі люди, які скажуть: зрадники. Німецькі вівчарки.
— Але ж ми задля наших людей працюємо, — пробував виправдатись Жора. — Не на німців.
— Облиште, голубе, — відмахувався Приймак. — Ми — дезертири. Тут тепло, а там солдатики в Дніпрі тонуть. Вода зараз крижана... бр-р-р... Треба було в партизани йти. Інші можуть, а ми?
Жора ненавидів його в такі хвилини. Із цього будиночка на Батиївці виніс Жора не тільки нестримне бажання перевірити дослід Приймака, не тільки пристрасть до алкоголю, але й дещо важливіше: те, що називається докорами сумління, — вбитий у пам'ять розпечений цвях, що саднить душу й по сей день...
...Два десятки років ішов навпомацки він до тієї миті, коли, ввімкнувши бактерицидні лампи, став опромінювати культуру тканин з вірусами енцефаліту, виділяючи з неї дорогоцінні краплини очищеного інтерферону. На це пішло два роки життя — без вихідних та відпусток, без побічних заробітків, без концертів, кіно та інших розваг (з купуванням, щоправда, книжок з репродукціями Ван-Гога, Боттічеллі, Тулуз-Лотрека). Два роки, що йменувалися сухо, по-канцелярському "восьмою проблемою", — аж до тієї хвилини, коли його лаборантка, витягши з холодильника пляшечку з інтерфероном, обгорнула її у вату та в пергаментний папір і понесла вниз, до лабораторії Баландіна, де поклала пляшечку на ґанок.
...Ліля бігла, дзвінко хляпаючи сандалетами по асфальту, розкресленому крейдою для гри в класи, там було пекло та рай; було тепло, весняний вітер гнав по небу веселі хмарини, схожі на повітряні кульки, а безмежний майдан блищав асфальтом — де-не-де він порепався, і з розколин визирала травичка; Ліля бігла, весело сміючись, м'яч — її перший м'яч — підскакував, вона била по ньому рукою, він знову гупав об землю і знову злітав угору, Ліля, захлинаючись од сміху, відчуваючи сонячний подих соковитого вітру весни, бігла, поблискуючи чорними оченятами, забувши про все, тому що, здавалося, весь світ був зосереджений для неї під цією гумовою оболонкою, в стиснутій порожнечі, що вібрувала після кожного падіння на асфальт. Це був її перший, зелений, з червоною смугою, м'яч. А там, віддалік, на краю майдану, стояли її тато і мама, стояли, усміхаючись, дивлячись на маленьку кучеряву дівчинку, яка майже загубилась на безмежному просторі майдану...
Ліля обережно підняла пакет, в якому була пляшечка з-під пеніциліну з трьома кубічними сантиметрами схожої на рідкий клейстер речовини. На пляшечці синім лабораторним олівцем було виведено літери: "ІНТЕРФ". Ліля стояла на ґанку, прислухаючись до зітхання вітру. Лаборантка з відділу Ординцева зійшла на гору. Вона помахала Лілі рукою і сховалась за рогом мікробіологічного корпусу. Вохристі від опалого листя боки косогору лисніли. На сусідній горі зводились нові будинки, повільно повертались коромисла підйомних кранів. По глинистому шляху, що в'юнився од мікробіологічного корпусу, біг униз пружний струмочок, тихо белькочучи поміж барельєфними відбитками автопокришок.
Ліля помацала червоні, росяні листки винограду, що висіли біля входу на сірих дротиках гілок. Німу тишу ніщо не порушувало — робочий день в інституті закінчився.
Ліля обережно причинила за собою двері.
— Ось, — сказала вона, увійшовши до лаборантської. — Принесла.
"Три кубики, — подумав Баландін. — По нуль цілих шість десятих на кожного. Не густо. І, крім того, хіба є впевненість у тому, що цей препарат, як і тисячі його попередників, не схожий за своїми властивостями на звичайну водичку? Жора справжній вчений, але і він не гарантований од невдач, од ілюзій.
Вже пізно, мабуть, — подумав Баландін. — Мабуть, інтерферон не встигне блокувати клітинні системи перед вторгненням вірусів Джосера; можливо, вже почався невідворотний процес, і ми з усією нашою сильною волею, гарними думками, жартами, з нашим страхом перед розслідуванням аварії та іншими дурницями впритул підійшли до тієї межі, де втрачають силу закони соціальні і починають бурхати споконвічні біологічні пристрасті, гинуть та руйнуються, як прогнилі імперії, найскладніші ферментні системи, а хаос та розпад знаменують швидку і невблаганну смерть.
Ні, — подумав Баландін. — Хто-хто, але я не маю права на сумніви. Я не можу дозволити собі таку розкіш: сумніви. Хто ж тоді віритиме? Інтерферон врятує нас. Інакше бути не може".
...Баландін підкидав Маринку вгору, вона зойкала, сміялася, наморщувала безброве чоло: "Ще! Ще! Ще!" Велта теж сміялась — море ледве дихало, набігаючи на слизьке каміння, між яким плавала дрібна риба, просилюючи сталеві ножики тіл крізь хащі бурих водоростей; і тут, біля берега, в зеленій воді, напоєній квантовими частками сонця, рухалися по заплутаних орбітах блакитно-прозорі планети медуз. "Ще! ще!" — кричала Маринка, злітаючи вгору; Баландін на якусь мить випускав її з рук, потім ловив, знову підкидав. Далі, посадовивши Маринку на шию, він, задихаючись, бігав берегом, незграбно переплигуючи через каміння, більш за все на світі боячись спіткнутись і впасти...
— Приготуйте шприц та голки, — сказав Баландін. — Час дорогий. Лілю, швидше.
Першим підставив м'язисту спину Ігор. Баландін вилив воду із стерилізатора, встромив у гарячий шприц голку, неквапно перевірив хід поршня.
— Ось хто такий Жора, — сказав Ігор. — Я завжди казав. Велика людина. Якщо ми виборсаємось із цієї паскудної історії, я поставлю йому барило горілки.
Баландін набрав у шприц нуль цілих шість десятих кубика інтерферону. Помастив шкіру на лопатці спиртом і звичним рухом встромив голку.
— Ой, — сказав Ігор. — Боюсь заштриків. Тепер ми з вами квити.
— Чому! — Підвів брови Баландін.
— Я вам заштрик, ви мені. Людина людині товариш. Все? Дякую.
— Покличте Махова.
Махов мовчки, не кажучи й слова, задер сорочку. По спині, перекреслюючи праву лопатку, тягнувся червонуватий блискучий пруг. Махов навіть не скривився. Заправив сорочку в штани і вийшов з кімнати.
"Дивись, — подумав Баландін, — а я й не знав". Почуття жалості до цього самотнього, похмурого чоловіка ворухнулося в ньому.
— Євдокіє Іванівно! — покликав Баландін.
— Я так і знала, що щось станеться. У Ілька — грип. Справжній. Зараз дзвонив Федя. Він зовсім розгубився. А сестра все ще не їде.
Вона повернулася спиною до Баландіна, схрестивши руки на грудях.
"Селянка, — подумав він, — а спина — як у богині. — І він подумав, що вперше бачить оголену спину своєї співробітниці, з якою працював ось уже чотири роки... — Я стаю сентиментальним, — подумав він. — Старію. Ти побачив раптом не старшу наукову співробітницю, з якою до хрипоти лаєшся, обговорюючи тематику майбутнього року або готуючи звіт для наукової частини, а просто жінку, у якої прекрасні плечі та спина і яка, певно, щаслива із своїм тюхтієм Федею, якщо регулярно народжує йому дітей, і хоча не молоденька вже, хоча не озираються на неї хлопці, але така ще може ощасливити мужчину. Все не те, — подумав Баландін, — все. Роззявив рота на звичайну жіночу спину. А про головне забув".
Набрав у шприц одну цілу дві десятих кубика інтерферону і ввів голку в шкірну складку.
— Боляче, — сказала вона.
— Терпіть. Бог терпів і нам велів.
— Спасибі, Миколо Петровичу.
— Ви що зараз робитимете?
— Приготуємо вечерю з Лілею. М'ясо треба смажити.
— Ідіть, Лілю! — голосно покликав він.
Кинув використану голку на кришку стерилізатора. Вилив з пляшечки залишки інтерферону в шприц. Подивився на риски, викарбувані на скляному циліндрі: нуль цілих п'ять десятих прозорої рідини. "Одну десяту, мабуть, пролив, — подумав він. — Її шанси зменшилися тим самим на... на шістнадцять процентів, — підрахував він. — Що поробиш. Шанси Дорошенко я збільшив на двісті процентів. Можливо, що з точки зору статистики чи абстрактного гуманізму ці дві жінки рівні, але з точки зору здорового людського глузду це не так. Ліля самотня і ще не скоро матиме дитину. Якщо взагалі коли-небудь її матиме. Дорошенко ж... Ні, все гаразд, — заспокоїв він себе. — Я зробив все якнайсправедливіше".
— Оберніться, — наказав він, тримаючи напоготові шприц.
— А в руку можна? — спитала Ліля.
— В руку? Чому в руку?
— Ну... мені в спину... ну, незручно. Краще в руку.
— Господи, — сказав Баландін, — коли ти вже звільниш науку від жінок! Від цих соромливих дуреп. Давайте руку.
— Миколо Петровичу, а от ви вірите в інтерферон? Вірите?
— Аякже. Я в Жору, як у бога, вірю. Про інтерферон чудеса пишуть.
— Чому ж він одразу не дав, цей ваш Ординцев? Чому тільки сьогодні?
— Він, Лілю, спочатку на собі перевірив. Вчора собі ввів трошки. Боявся вчора дати.
Баландін шпурнув порожню пляшечку з-під інтерферону в кошик для сміття.
— А вам хто ввів? — спитала Ліля.
— Ігор, — збрехав Баландін байдужим голосом.
— Дозвольте, я помию шприц.
Баландін нарешті залишився сам. "Монету кинуто, — подумав він. — Треба тільки чекати. Орел або решка. Це не так страшно, як здається, — подумав він. — Ні, — сказав він самому собі. — Не треба лицемірити. Мої шанси зменшились на сто процентів. Мої шанси дорівнюють нулю. Це дуже страшно".
Він відчув знайомий біль у грудях і холодок у горлі, — наче з'їв м'ятну цукерку. Велику, нудотно-солодку м'ятну цукерку.
XVI
"Ми лежимо на дні океану. Ми — це малий підводний човен з тонкими цегляними стінами, з дірявим дахом, з гарячими трубами парового опалення. Труби лущаться, ніби вони перехворіли на скарлатину: зморшкуваті луски олійної фарби падають з труб. Ми лежимо на дні океану. Десь далеко вгорі, на поверхні цього океану, світять вогники — це пропливають над нами супутники і великі лайнери, що несуть у собі людські сни, писк морзянки в радіорубці, тремтіння стрілок на щиті для приладів та зосереджене мовчання штурманів. А ми лежимо на дні океану. Ми лежимо вже другу добу. Подеколи загорається сигнальна лампочка телефону: нас викликає земля.