Ми втратили лік часу. Проте свого домоглися — ліс, у який вийшли, був ніби розчищений, рідкий. Під низькорослими чагарями й папороттю, що, сплівшись, утворювали довгі тунелі, зміїлися колись утоптані, а тепер зарослі травою стежки.
Одна з них вивела нас до узбережжя.
ЗАСАДА
Рідне село! Побачити тебе хоч уві сні, стежками, давно знаними, побродити.
Якось, вернувшись із плавання, я розповідав друзям про те, що найбільше в морі на чужині гнітить душу.
— Не спека, не шторми, — говорив я, — а розлука з рідним берегом.
— Невже це правда, Васько? — запитав Сергій, з яким я колись сидів за однією партою.
Ой, правда, друже, та ще й яка! Побув би ти на моєму місці, тоді б переконався.
Ми дихаємо повітрям, не помічаючи, що воно є; п'ємо воду, не задумуючись, що без неї не можна. Отак, мабуть, і з тим, що нас змалку оточує,— сприймаємо його як належне. Ну, і часом, може, не усвідомлюємо, який маємо скарб, багатство, коштовніше за все на світі.
Якби моя воля, я б зробив отак: усіх жовторотих підлітків, перш ніж вони закінчать учитися, посилав би в далеке плавання. Нехай би спочатку скуштували солоного морського хліба, ковтнули з гіркого келиха смутку й туги за отчим краєм, а вже потім торували собі шлях у життя.
Ми щойно вийшли на узбережжя — порослий лісом, в який підковою врізалося море, косогір. Праворуч за неширокою затокою серед пагорбів зеленів пальмовий гай. Під деревами де-не-де видніли чорні кружала — згарища на місці колишніх осель.
Це й було Лотине село, танана Яо-Ватономбі, власне, все те, що від нього лишилося.
Дівчина, угледівши згарище, заплакала. Та й кого б не засмутило побачене! Там, де ти ріс, де минали твої літа — пустир і безлюддя.
Хоч скільки ми вдивлялися, жодної людини не побачили.
— Може, піти просто в село? — запитав я.
— А якщо там засада? Янкі знають, що втікачі рано чи пізно навідаються — тягне ж людину насиджене місце.
— Отже, ти, Альфреде, пропонуєш здалеку "помилуватися" і вернутись у джунглі, до тієї долини?
— Я цього, да Гама, не сказав, але й лізти чортові на роги не збираюся.
— Як би ми, хлопці, не крутили, в Яо-Ватономбі слід навідатися, — розв'язав нашу суперечку Кім Михайлович. — Звичайно, підійдемо обережно, щоб, чого доброго, не наразитися на небезпеку. Може, в селі й немає нікого. Тоді ми пошукаємо човна або самі його змайструємо. Згода?
Ми погодилися. Про цю нашу розмову я переповів Лоті, а вона — Барараті.
— Соа-сенга, харашо! — відповів він.
Спустившись із пагорбів, ми обійшли затоку й наблизилися до чагарів, які обступали пальмовий гай.
У підліссі серед приземистих дерев Лота непомильно відшукала знайому стежку. Вона вивела нас на край села.
Яка ж бо тут краса! З трьох боків Яо-Ватономбі оточував дрімучий, багатоярусний ліс. Гіганти-дерева сягали аж у небо. За їхньою смарагдовою стіною, уступ за уступом, ніби їх хто спеціально підрізав, росли нижчі й зовсім низькі дерева, непомітно переходячи в приземисту гущавину.
А з боку океану, на вигинистому березі, видніли високі казуарини — "сосни" тутешніх країв.
Ген удалині між стовбурами голубіла вода. І, як у кожному тропічному гаї, зір милувало буйноквіття, а його пахощі п'янили душу.
Коли б не ці жахливі сліди людської трагедії — згарище, рештки обвуглених хижок, — можна було б сказати: райський куточок!
Проте…
— А це що?! — не втримавсь я од подиву. За селом аж до лісу на виднокрузі чорніла понівечена страшними ранами земля. Мовчазна, мертва земля.
Глибокі вирви нагадували кратери на Місяці, а вали — знамениті місячні канали. Жахливіше важко й уявити.
— Ось вони, фосфатні розробки! — знаюче сказав Альфред, розглядаючи канали й кратери. — Живе тіло землі з'їдено безповоротно. І такі "плями", гадаю, по всьому острову.
— Одні варвари покалічили землю, — зауважив Кім Михайлович, — інші її доконали, перетворивши Світлий острів — Носі Мазаву — на мертвий суходіл, а людей — на вигнанців і рабів.
— Хлопці, та що ж це таке? — вигукнув я. — Де тільки не пройде колонізатор, де не ступне його чобіт — усюди горе, всюди згуба.
— Оце ж воно таке, — відповів Кім Михайлович. — Усе живе — і людей, і землю — варвари хочуть перетворити на порох. А ти думав, для чого під прикриттям нафторозвідування всі оті і підводні об'єкти на "Мурені" та "Баракуді", й приготування військові на Дієго-Гарсія та Голові Дракона? Все націлено в мир, у людину, як і ті ракети, що їх американці розміщують по країнах Європи. Звідусюди хочуть узяти нашу й інші миролюбні країни в атомні лещата, нас знищити своєю "чистою" нейтронною зброєю, а самим залишитися живими, так би мовити — сухими вийти з води. Даремні сподіванки! — сердито додав він.
Надивившись на ті "краєвиди", ми спустилися з пагорбів і підійшли до самого села.
За кокосовою плантацією зеленів ще один невеликий гай. І в ньому стояло кілька вцілілих сараїв.
— Там була мій хата — трано, — мовила Лота, показуючи на гай із плямами згарищ. — Terrain…[52] — сумно обвела вона поглядом пустир.
Кім Михайлович і я хотіли вже туди йти, як Барарата нас зупинив. Ні, жестами пояснив тубілець, не треба цього робити! Спочатку він розвідає сам, а вже потім підемо разом.
— Спасибі, друже! — обійняв його за плечі Кім Михайлович. — Так тому й бути — іди!
Барарата крадькома пробрався до гаю. Нам було видно, як він перебігає пустир.
До одного з бараків лишалося не більш як сто метрів. Несподівано пролунав постріл, і Барарата, ніби спіткнувшись об невидиму перепону, впав. Це було те, чого ми найбільше боялися, — засада.
Нараз він підвівся, стараючись вернутися назад. Знову впав.
Розсунувши кущі, Кім Михайлович, а за ним Заєць і я рвонулися на виручку. Та раптом побачили: з-за сараїв вибігають солдати. Їх було багато, і нам із ними не впоратись. Якщо вийдемо, накличемо лиха і всі загинемо.
— Ах ти ж, горе! — бідкався наш командир. — Ну, навіщо я погодився, щоб він туди йшов?
А солдатня вже тягла Барарату до сарая.
Що робити? Як його виручити?
— Відійдімо, друзі, в глиб лісу, до тих он дерев, — з болем у голосі мовив Кім Михайлович. — Постараємося щось придумати, аби звільнити нашого товариша.
Після смерті Чанга це було справжнє нещастя, яке нас спіткало.
Минали дні, а ми не відходили від Яо-Ватономбі.
Треба зробити все можливе й неможливе, щоб виручити Барарату. Так вирішили ми. І щодня, як на роботу, йшли, підкрадаючись, до барака, в якому янкі тримали полонених.
ПІДКОП
Повільно спливає час. Ми не один день риємо нору під бараком. Похмурий, з міцно зачиненими вікнами, стоїть він за мангровими заростями — в'язниця, дарма, що в екзотичній місцевості — майже на березі океану. Там, серед інших тубільців, янкі тримають і нашого провідника — Барарату.
Щоранку, бачимо, вартові женуть людей за Яо-Ватономбі в кар'єри.
Одного разу ми туди зазирнули. Перед очима постала жахлива картина. Обливаючись потом, люди довбали землю, на дно котлованів укладали залізобетонні плити.
— Споруджується щось грандіозне. Може, стадіон, — розглядаючи панораму будівництва, висловив я припущення.
— Стадіон? — перепитав Заєць. — Тобі ж, да Гама, відомо, — нагадав він сказане нам лісовиками, — що американці пообіцяли носімазавцям "вигоїти" рани понівеченого острова. От вони й "гоять": на місці фосфатних виробок будують полігон.
— Ти, хлопче, правду кажеш — це таки схоже на ракетний полігон або на стартовий майданчик, — втрутився в нашу розмову Кім Михайлович. — І, судячи з усього, будівництво недавно почалося. А людей сюди привозять, мабуть, з інших місць. Не інакше "нафтовики" лишили на Носі Мазаві частину тубільців для будівельних робіт. Бо хтось же прокладав їм тунель до Голови Дракона й зводив решту споруд на острові.
Невдовзі ми стали свідками, як на галяві перед бараком приземлився вертоліт, і солдати з нього виводили групу остров'ян. Хтозна, чи то були втікачі, піймані в джунглях, чи, може, ті, кого залишили для робіт.
Так минали дні. Ми рили й рили, поспішаючи на допомогу до свого друга.
На океан і ліси небо зранку лило невидиму, палаючу повінь. А потім наступав нестерпний полудень. Пашіли розімлілі від тепла дерева. Спекотна земля — босоніж не ступнеш — обпікала підошви. Млосно. З океану ані подуву — спить, приколисаний, бриз.
Такої пори і вартовому не гріх сховатися в затінок. І янкі — здоровань, з автоматом напереваги, іде в бунгало, на пагорб, де в колишньому помешканні управителя фосфатних розробок тепер військова казарма.
Ми з нетерпінням чекаємо цієї миті.
Казарма, барак, галява серед гаю — все як на долоні. Нас же звідти не помітно.
Альфред уміє наслідувати крики мавп (немарно він доглядав — царство їй небесне! — за макакою), вдало імітує голоси птахів. Лота робить це не гірше від нього. Тому ми ставимо їх на чати — за мангри, звідки видно пост вартового. Самі ж — Кім Михайлович і я — пробираємося до барака.
Там, за кущами, з боку океану, прикритий травою незакінчений нами лаз…
У нас із шкаралупи кокосового горіха черпаки. Розрихлюючи фінкою землю, вигрібаємо її з ями. Каторжна праця! Руки в кривавих задирках, нігті кришаться — ворогові б не бажав такого.
— Душогубам якраз і місце в таких норах, а не на землі, де вони заважають спокійно жити, — вислухавши мене, пояснив Кім Михайлович.
Ми риємо наосліп, і куди виведе лаз, не відомо, бо до пуття не знаємо, що в середині барака. Можливо, в ньому кілька приміщень, і Барарату тримають не там, куди тягнеться наша нора.
З джунглів раптом долинає крик "мавпи". То Заєць подає сигнал: вартовий повернувся на пост. І ми залягаємо, чекаючи посвисту "дрозда" — умовного знаку, що все гаразд і можна працювати далі.
Увечері, скориставшись гомоном, коли тубільців приганяють із кар'єрів, вертаємося знайомою стежкою на узлісся.
— Багато зробили? — стрічає мене запитанням Альфред.
— Чимало, — знехотя кидаю у відповідь, бо не до розмов — утома валить із ніг.
Я одразу засинаю.
Вранці розбуджують крики, зойк. На пригірку, неподалік від уцілілої церкви, або, як каже Лота, "еглізе", солдати лозинами шмагають прив'язаного до пальми тубільця. Він плаче, благає. Та мучителі не звертають на це уваги — б'ють і б'ють, аж поки нещасний зовсім замовкає, і голова його безвільно повисає над землею.
— Що ж це коїться?! — виривається в мене крик болю.
Лота плаче.