Ось повернеться із Тьмуторокані… Якщо князь Ізяслав простить йому давні гріхи супроти нього…
— Простить. Уже простив. Слово його підпирає нині владу великого київського князя Ізяслава.
— А я залишусь при своєму ділі — пергамен буду свій писати. Про минуле оповідати.
— Кажуть, ти смислений в старих письменах. У мене є давні якісь записи. Може, коли зайдеш та подивишся?
— Про що вони? — насторожився Нестор, як ловець на звірину.
— Про походи великого Святослава і про старого Ігоря є. Ніби якийсь договір.
— Договір? Напевне знаєш, що договір?
— Напевне недоберу, чи Ігоря, чи Святослава. І є сказання — про помсту деревлянам…
Нестор засвітився обличчям.
— Я знав… знав, що вони існують! Що це не видумка Великого Никона!
— Ти про що? — заглянув Янь у очі Нестора.
— Про літописний пергамен Никона, воєводо. Він написав, що є такі договори русичів з греками. А дехто вважає сіє байкою. Велика Візантія, казали несвідущі, не могла укладати ряду з дикими русичами… А вони є, кажеш? — заглядав чернець у задоволене обличчя Вишатича. Очі його зволожились. — То дозволь прийти до тебе, воєводо. Переписати…
— Приходь. У мене є чимало рідких книг, — гордо випнув груди Вишатич.
Боярин Янь велику насолоду мав, хизуючись своїм давнім родом перед ученим ченцем і писцем печерським. Викладав йому книги із своєї невеликої, але добре дібраної книгозбірні. Не забував, ненароком ніби, похвалитися і своїм єгипетським чи грецьким келишком, кухлем, лагвицею, що дісталися йому то в подарунок, то в битві, то як алафа[54]. Хто, як не цей чернець мудрий, поцінує вишуканість і тонкощі в окрасах речей нащадка роду Добрині — Остромира?
Нестор обминав поглядом це багатство Вишатича. Обминав увагою навіть ошатні ікони та важкі, з чистого золота ковані підсвічники, в яких заради гостя запалювали свічі навіть удень.
Зате довго схилявся він над шматками пергаменів і то хапався за писало, то знову читав.
Янь м'якими кроками ходив поза його спиною. Йому свербів язик поговорити. І він, трохи перечекавши, став оповідати Нестору бувальщини і легенди свого роду.
Часом Нестор припадав вухом до слів воєводи. А особливо про Гайку. Скаржився воєвода на її ослух, на худородство смердівське й погорду, звинувачував у волхвуванні й відьомстві. Та за тою злостивістю Нестор угадував тугу за звичайним незнайденим людським щастям. Нестор відчував, що у Вишатича потроху визрівала думка насильно повернути свою законну жону в дім із її сином. Мусить же бути у нього спадкоємець, котрий би колись з гордістю оповідав і про нього, отця високорідного, і про його пращурів. Випитував у Нестора. Є у нього, у Яня, ще брат двоюрідний — Путята. Але безпутний свавільник і шибайголова. Той має собі нащадка — сина Дмитра. Усі Яневі землі можуть йому і дістатись. Він же, Янь Вишатич, яко старший у роду, не хоче цього. Хоче своє коліно продовжити. Але як? Чи буде це великим гріхом, коли він прийме Гайчиного сина яко свого? Чи буде йому благословення на це від отців святих? А в думках сплітав павучі тенета, у які можна було б заманити Гайку. Молився потай старим богам, прагнучи до земного щастя, й відверто благав у храмах християнського бога, аби ще й на небесах дістатись царства.
Така уже душа Вишатича — жадібна до гріховного честолюбства, що штовхала його не по шляху митарства, а по шляху фарисейства. "Горе вам, книжники і фарисеї…"
Вже другу весну Гайка сама засівала Претичеву ниву. Засівала не всю. А лише ту веретею, що тяглась від хати до березового гаю. На більше не вистачало сили. Вертала землю заступом, скородила граблями. Потім чекала, коли виповниться місяць. Отоді починала сіяти. То було свято, і Гайка готувалась до нього завчасно. Як те робила колись мати. Зерно для засіву виставляла на ніч на призьбу, відкривала мішки, щоб три ранкові Зорі-Денниці вигнали із зернят хвороби й виповнили їх силою проростання.
Запинала білу хустину, взувала батькові старі чоботи — земля вранці ще була холодною — й виходила на свою ниву. Через плече у неї висіла торбина, з якої набирала жменею правиці зерна й розсівала. Широко ступала через грядки, щоб не притоптати даремно жодної п'яді на гладенько заволоченій землі. Широко, з усього плеча, розрахувала десницею, ощадно цідила крізь пальці ті зернини. А вони виприскували з-під них, як живі.
Рвалися на волю, щоб упасти в розпушену землю й згодом проклюнутися зеленими стеблами.
З тої днини в Гайчину душу вселялась тривога: чи зійде? Чи не рідко зерно лягло в землю? А може, густо? Потолочиться, зімнеться її житечко, як достигатиме.
Кожного ранку, щойно прокинувшись, бігла дивитися на свою ниву. Не зеленіє ще, земля не береться оксамитом. І серце стискувалось. Певно, зерно мертвим було, не пробудила його золотокудра Денниця, не запліднила життям.
Сумом сповивалась душа. Чорні думки крутіжилися в голові, чамріла від страху, що в люті морози в її хаті не буде хліба. І вже меркла в очах сонячна днина, не дивувала голубінь неба, не веселили серце весняні згуки.
Першу зиму Гайка перезимувала з поміччю людей. Хто дав шмат сала, хто мису гречки, хто ряднину притяг. Ніга Коротка навіть козу привела. Прив'язала до ясел, де колись стояла корова, й спокійно, ніби сама до себе, мовила:
— Дитині молоко буде.
На тому молоці плямистої вередливої Брязги піднявся на ноги й малий Гордятко.
Гайчине серце відтавало од крижин самотини, що голками брали її наскрізь, коли вона з подивом спостерігало, як настирно п’явся на ніжки її син, як радо дибцяв до маминих рук, з якою ясною довірою в очах дивився в її душу великими синіми очима під тонесенькими ниточками бровенят, як щиро сміявся рожевим ротиком, з якого виглядало чотири білих зубчики… Про кожен отой зубчик вона могла б сповісти стільки цікавого, коли було б кому слухати. А про перші слова, якими він обізвався до неї, могла б скласти пісню.
Усе, що було недоброго й злого навколо неї, що було незичливого й жорстокого в світі, відступалося, гинуло в ту ж мить, як тільки вона згадувала про сина. Нова сила вливалася в її душу, лагіддю сповнювала серце. І хотілося тоді зробити всім стільки добра, стільки ніжності розсіяти довкола, щоб затопити ними все недобре й лихе.
Дитина щебетала до мами. Мама щебетала до дитини. Їхній світ був маленький і щасливий. Спориш килимом слався під ніжки Гордятку. Гайка поливала його, аби густішим був. Рута-м'ята й любисток щедро розросталися під хатиною — то для Гордяка, щоб купати його в пахучім зіллі, аби ріс швидко й був міцний тілом. Зозуля-зигзиця сіла на вербі й для них обох накувала-наворожила стільки років, що й з ліку Гайка збилася. А на старій стодолі вимостили собі гніздо бусли-чорногузи. Вечорами, зустрічаючи вечірню Зорю-Зоряницю, вони розказували малому хлопчику дивні оповіді. Про Золоте Сонце-Ярило, про старезного й доброго Сварога, що своїм оком-місяцем поглядав на землю, чи всі дітки сплять. Про золотокудрих дів Зірниць, котрі вдень виводять для Сонечка білогривих коней на голубий Степ Неба, а ввечері заганяють їх у чорну Пітьму. Так борються між собою світло Дня й темінь Ночі — Білобог і Чорнобог.
Кожен день відкривав для них обох нові дива й світи. Спліталися ті дива із слів і пісень Гайчиних. Гордятко слухав, дослухався до маминої мови й з подивом окидав поглядом світ. І вже бачив у ньому щось нове, красиве і добре.
Прилетів горобчик і сів на віконце. Почистив свій носик об лутку. І вже ціла казка встає перед хлоп'ям.
А в горобейка жінка маленька.
Сяде на кілочку, пряде на сорочку.
Що виведе нитку — горобцю на свитку.
Остануться конці — горобцю на штанці.
Остануться торочки — горобцю на сорочки…
Це вже мама наспівує і пряде-торохтить на прялці. Миготить колесо в очах, в'ється ниточка з куделиці. Мамині пальці такі бистрі й гнучкі!
Гордятко підносить свою руку до очей, поворушив пальчиками — ні, не виходить так, як у мами. Бо треба одночасно сукати нитку з тої куделі й ногою штовхати колесо.
— Я хочу! Хочу!.. — вимагає у мами.
— Гордятко хоче прясти? Іди на руки, сідай… Гайка бере сина на коліна, підставляє йому прялку й куделю. Він смикає, ворушить пальчиками, а нитка не в'ється… Гордятко ображено копилить нижню губку, сповзає з колін.
— Це не для мужа робота, це для жіночих рук. Гордятко буде міцним мужем — плугом мамину ниву оратиме, бороною волочитиме. І буде у нас хліба повна комора. А короваї — отакі! Вище Гордятчиного носа!
Хлоп'я кліпає оченятами. Розуміє одне, що він колись принесе мамі радість більшу, аніж би він умів сукати ниточку з тої куделі.
У якийсь день прийшов похмурий ранок. Мама сказала: прокотився на своєму коні Перун-громовик, розорав вогненним плугом Небо й висіяв на Землю сім'я дощу.
Густо зазеленіла Гайчина нива. Веселіше стала вона поглядати на свою убогу хатину й приспівувала Гордяткові:
Зайчику, зайчику, не ходи, не топчи рути-м'яти,
Щоб нашої нивки не пом'яти…
Розмірковує Гайка, вголос:
— Виспіє наше житечко, пожнемо його, в снопи пов'яжемо, обмолотимо. Напечемо перепеч з маком. Околотом хату покриємо. Бачиш, вітер стріху зірвав? Протрухла солома.
— А що таке — з маком? — вихоплює Гордятко незнайоме слово.
І Гайка вже наспівує про мак, хитає головою. Гордятко пританцьовує ногою, ворушить губами:
При долині мак,
При широкій мак…
А в Гайчиній голові тим часом телесуються невеселі думки. Коли це вона напряде того прядива, щоб полотна на сорочки їм обом наткати? У кого попросити верстата, бо їхній, Претичів, десь загинув ще тоді?.. Не хотіла згадувати те лихоліття…
І в цей мент на вулиці почулися страшенний тупіт і посвист. Вискочила на ґанок — нічого не второпає. Летять вулицею комонники, припавши до кінських грив, тільки нагаями висвистують у повітрі. Гордята придибуляв до неї, вчепився в її спідницю, від подиву палець засунув у рот.
Звідки не візьмись — увірвалась у двір Ніга. Закричала:
— Половці! Гайко, тікай! — Ухопила на руки хлоп'я й понеслась городами. Гайка кинулась за ворота — там же на белебні коза їхня, годувальниця Брязга…
Ошаліло метається на вірьовці доокруж кілка. Зірветься, чим дитину годувати? — Тікай! Тік-а-а-й!.. — кричала Ніга й, задихаючись, мчала до гаю. А там ліс, байраки, упаді, хащі, степовики туди не добудуться.
Поряд із Нігою мчали із сусідніх дворів і хат люди.