Він сьогодні у гуморі.
– Найбільше мені б хотілося зробити такий резерч у співавторстві з місцевим інтелектуалом. Адже бажання вибитися з якої-небуть Саперної слободи найбільше активізує закладені природою розумові здібності. Хоча тут може бути багато заперечень...
А з ним може бути й цікаво, – подумала Лариса, підтакуючи Вістові зовсім не із чемності. І з Мар’яною їм все-таки було про що поговорити.
– Ми колись продовжимо цю тему, Ларисо. Але зараз я не про те. Ось, мені наша бухгалтерка принесла всі телефонні рахунки по всіх наших лініях за останній час. Ось твій дзвоник до Дружбородівки по мобільному, яким раніше користувалася Мар’яна.
Віст кладе перед Ларисою телефонний рахунок зі специфікацією, де дружбонародівський дзвоник 26 листопада о 20.27 виділено огидним зеленим маркером. От же ж паскудний янкі І Спочатку погладив, а потім дістав ножа!
– У мене в Дружбонародівці живе бабуся, – різко відповідає Лариса, – я можу оплатити цей дзвоник.
– У твоєї бабусі теж мобільний телефон?.. І Мар’яна в день своєї загибелі також дзвонила твоїй бабусі?
На попередній сторінці також один із рахунків виділено маркером: дзвоник 17 листопада о 19.47. На той самий мобільний Кубова.
– Ларисо, я зараз не співробітник фундації і не твій шеф. Але скажи мені як людині, якій Мар’яна не була чужою: ти намагалась щось довідатись про її загибель?
– Так, я подзвонила тому вчителю музики, але нічого не вдалося довідатись...
– То ви знаєте про учителя музики, – з розпачем хитає головою Джері.
Лариса боїться заплутатись, вона не готова до цієї розмови. Але відчуває, що всієї правди казати не треба. І не тому що Джері Біст – паскуда. Просто він не з їхнього товариства. І ніколи не увійде до нього.
– У Мар’яни в сейфі, – знайшлася Лариса, – коли Олександр Чеканчук шукав документи для Юрія, то знайшов і лист до Мар’яни від Анатолія. Так, ми прочитали того листа, Джері. Звідки й знаємо.
– Мені дуже важко про це говорити, Ларисо. Це розпочалося давно, ще в травні цього, а то й раніше. Вона не схотіла їхати зі мною на вікенд, бо в неї зупинявся він. Раніше такого не бувало! В її квартирі зупинялись хлопчик і мужчина. Вона прямо мені сказала, що то був хлопчик, наш можливий стипендіат і його вітчим. Але чому ті люди зупинялися в неї? Так, у нас із Мар’яною були не ті стосунки, коли ревнують. Але чому у неї в домі були ті люди? Чому вони не найняли кімнату на дві ночі?
– Може, вона пожаліла їх?
– Вона?! Пожаліла?!.. Спочатку я подумав: вона так робить, просто щоб я не думав, ніби є для неї Господом Богом. Але потім я побачив: варто мені було згадати про нього, й вона робилась люта на мене і люта на себе! То було дуже несхоже на неї! Ти ж знала її, Ларисо!
– Знала. Тому й дуже здивувалась листу, який знайшов у сейфі Чеканчук.
– І Чеканчук з тобою?
– В якому розумінні – зі мною?
– Ви разом шукаєте істину її загибелі?
– Так... Не зовсім... Просто ми обоє давно знали Мар’яну...
– Раніше я працював на латиноамериканську філію, у Венесуелі. У мене була співробітниця Аманда Бохугос, чимось дуже схожа на Мар’яну. Також із місцевої еліти. Дуже освічена, дуже гарна, свідомо неодружена. Дітей у неї не було. Вона теж мала надзвичайний смак і хист відрізняти справжні речі від імітацій. Як і Мар’яна. Аманда не була моєю леді-френд, але я дуже часто милувався її обличчям. Її хотів наблизити до себе голова Латиноамериканської філії. А вона одного разу взяла гроші з внутрішньої каси. А звідти не можна брати більше тисячі американських доларів. Вона й не взяла більше. Але навіть не сказала, для чого бере. І, як вияснилось потім, повезла ті гроші такому ж учителю музики у маленьке гірське містечко. Не знаю, що було між ними, мені розповідали, я не хотів слухати. Але й за ті гроші, які раз на два роки можна брати з внутрішньої каси, треба звітуватися! Інакше то буде крадіжка. Учитель музики убив Аманду за те, що вона вимагала від нього той звіт!..
– То ти вважаєш, усі вчителі музики однакові?
– Я так не вважаю. Але знову все повторилося. Ти б знала, як мені було важко зробити, щоб GIFTED CHILD INTERNATIONAL не згадували в пресі в контексті криміналу! Я би втратив посаду, аби таке сталося! Мій тамтешній прес-секретар доклав для цього чимало зусиль! У газетах писали, що наша співробітниця Аманда Бохугос позичила вчителю музики власні гроші! А він вбив її, коли вона зажадала повернення боргу! А тут таке полегшення, коли Олекзандр подзвонив із Комбінатного, сказав, що ваша поліція визнала нещасний випадок! Добре ім’я фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL не заплямоване! Але того, венесуельського, вчителя музики все-таки засудили! А цей на свободі!
– Джері, чому ти вважаєш, що то учитель музики! А може, хтось інший! А може, то все-таки нещасний випадок!
– Ларисо, ти, я відчуваю, знаєш більше, ніж я, щодо загибелі Мар’яни Хрипович...
– Я нічого не знаю, Джері!
– Я не можу змушувати тебе говорити, що ти знаєш, що ні. Але я хочу сказати: до вашого маршруту не входить та Дружбородівка. Я не хотів би, щоб мої співробітники їхали туди. Але ви будете поблизу і поїдете туди приватно. І, якщо ви про щось дізнаєтесь, не бійтесь звернутися до поліції! І, якщо знадобиться моя участь – хай буде так! Цього разу я не буду боятися втратити посаду! Хоча мені дуже добре тут і я буду сумувати за вами! Якщо будуть потрібні мої свідчення проти учителя музики, я дам їх! І Гальочка мене зрозуміє!
– Джері, любий, come on[37]! Ми ще довго будемо працювати разом! Тут, очевидно, прийшов мій напарник Олександр Риженко, ти хотів побачити його перед дорогою...
– О, так, як він вже прийшов, прошу... У вас усіх називають Олекзандрами!..
Лариса і Сашко Риженко мають квитки на всі чотири місця у купе. Верхні полиці вони мало не до стелі завантажують коробками з різдвяними подарунками. Заходить провідник, збирає квитки.
– Чого ви тут так напакувалися! Тут будуть їхати люди!
– Не будуть! Ось квитки на ті місця!
– Ага... чотири квитки, вас двоє... А де ще двоє?
– Я вам ще раз пояснюю, ми зайняли все купе.
– Як це – зайняли? Вас тільки двоє!
– Але ж ми заплатили за всі чотири місця!
– Не має значення, що ви заплатили! Як люди тут не їдуть, значить, я з дороги візьму інших! А речі звідси забирайте!
– Як ви можете когось брати, якщо за місця заплачено!
– Але ж люди не прийшли!
Довелося давати десять гривень. Тоді провідник відразу все зрозумів і сказав, що вони можуть їхати спокійно до пункту призначення.
Риженко закриває за ним двері купе. Цілує Ларису і витягає пляшку іспанського чері із самого Херес-де-ла-Фронтейра. Це вже остання з придбаних у Делфті, де він навесні захищав дисертацію. Цікавий був час. Олександр Риженко був мало не першим культурним українцем у Делфті! Але зараз не про це. Зараз будемо пити чері. В Голландії п’ють іспанське чері ще від часів короля Карла П’ятого.
– Англійці кажуть: нема такого вина, яке б не хотіло стати чері... Це напій для довгих зимових вечорів.
– Та ще й у потязі.
Чи вийде в них цього вечора тільки пити вино і дивитись одне одному у вічі? Не говорити про загублені Мар’янині рукавички і вкрадені картини, про зниклі коштовності й потоптаний вінок на місці загибелі – між іншим, може, варто було взяти ще один, не такий розкішний, почепити знову на те місце?
– Я так спочатку думала. Але потім вирішила: ми не відразу туди їдемо, ще загубиться в дорозі.
– Або вкрадуть і потопчуть...
У чері гіркуватий присмак. У Голландії його п’ють і у родинному колі, і з друзями. І їхні алкоголіки спиваються від чері. Слабаки. Незвичайний напій. І колір незвичайний: червонувато-коричневий. Риженко навмисне взяв з собою прозорі склянки з тонкого скла для чері. А потім розіб’ємо їх, щоб не тягати за собою. Гаразд, Ларо?..
– А з Мар’яною ти не пив чері?
– Ми з нею випивали разом ще тоді, коли залізна завіса не допускала всілякі екзотичні напої на наші терени. Що було в часи нашої молодості?
– Ми з Чеканчуком, коли він від’їздив на золото, пили кіпрський мускат "Loel.
Риженку не подобається, що Лариса зараз згадує Чеканчука. Він сідає поряд з нею й обнімає її.
Приїхали. Вивантажили всі свої коробки на брудну платформу. Добре, що потяг прибув на першу колію. Їх зустрів симпатичний чоловік, з яким домовилися з Києва, що він возитиме їх по маршруту. Але його брезентовий бобік не вміщає всіх подарунків для обдарованих дітей регіону. Чоловік допомагає підтягти коробки ближче до вокзалу і зникає в пошуках мікроавтобуса. А вони сідають на свої коробки й чекають.
Станція зовсім убога. Повно неповнолітніх жебраків, повно подорожніх, які сплять, обмотані ганчір’ям, прямо на мокрих лавках. І як вони живі, як вони ще не повмирали? І обідрана дворняга, у якої десь у темному кутку заховані безпорадні новонароджені песики, мовчки стає перед ними і дивиться їм у вічі своїми великими печальними очима. Мало не до землі висять її великі рожеві соски. В неї лишилася тільки третина нормального собачого покрову, решта облізла від якогось лишаю. А очі такі великі й виразні. Вона стоїть біля них і тихо чекає.
– Дай їй ковбаси. В нас лишилось з дороги.
Риженко кидає тій істоті шматики ковбаси, вона з’їдає їх і тихо йде геть, більше не випробовуючи долі.
– Ти можеш собі уявити Мар’яну на цій станції, в такому товаристві...
– Щоб вона отак сиділа і чекала невідомо якого транспорту... ні, не можу. Їй би з келихом на вернісажі, або на якійсь високій кафедрі з промовою.
– Або принаймні з візочком у міжнародному аеропорті...
– Бідна, як вона витримувала тут...
– Усе це мало так дратувати її!
– Вона дуже не любила соціальних проблем...
– Так, вона була переконана, що соціальні проблеми виникають виключно для людей слабких, убогих духом і бездарних.
– Інша справа, проблеми естетичні, есхатологічні, або, на крайній випадок, екзистенційні. Вона просто ненавиділа тих бабусь, що тягнуть руки, просять: дитино, дай на кусник хліба... Я не раз від неї чула: самі винні. А одного разу: хоч би не дожити!..
– Ну от, і не дожила...
Не пройшло й двох холодних годин у товаристві облізлих голодних собак і таких же людей, як з’явився чоловік із транспортом і повіз їх за маршрутом. І було багато божевільної їзди по розбитих дорогах, і всі пошарпані юнацькі мистецькі заклади, що отримали підтримку GIFTED CHILD INTERNATIONAL, були дуже схожі одне на одне.