Каже, що становище ускладнилося, большевики тиснуть на Гомель, щоб у верхів’ях форсувати Дніпро й обійти Київ; друга їхня група робить обхід на Донбасі, щоб одрізати кавказьку нім. армію. Німці стривожені, навіть розгублені. Київ потроху потайки вивозиться. Вирішили ми з нею, що я в найближчі дні мушу вирушити до Рівного, а звідти вже до Радивилова (до Коцюбової). Лесик лишається тут на її та п. Пеленської опіку. На випадок евакуації вони його конче заберуть і привезуть мені.
В часописі від 10/ІІ повідомлення, що в Києві розстріляно 5 чол. за слухання сов. радіо й розповсюдження панічних чуток. Через Київ (бульваром Шевченка особливо) пересувається багато війська. Жалюгідний вигляд мають італійці в розперезаних своїх плащах. Вони сновигають по базарах й спродують або вимінюють різні "казенні" речі, щоб добути харчів, — навіть зброю продають і тікають до Жмеринки, до румунського кордону, де їх досить охоче приймають. Цілковитий розвал. Мадяри одмовля-ються йти на боротьбу з партизанами.
Вчора пакуюсь (тягарове авто до Рівного може йти першого-ліпшого дня чи години), аж раптом з’являється високий юнак, дуже подібний з обличчя на Корнійчука. Це поет О. Веретен-ченко. Прибув уночі з Харкова, третім ешелоном евакуйованих, їхав три доби, евакуація почалась 6/11. Виїхали всі укр. установи й організації, німці сприяли, в дорозі харчували, в Києві теж прийняли організовано й одвезли зразу в приготоване вже приміщення школи — тільки приміщення, На жаль, холодне. А Царин-ник зі своєю Софією продали редакційного коня, заграбастали касу, сіли на редакційну машину (з ними й Оглоблін) і майнули кудись на захід. Всіх співробітників кинули напризволяще. Авантюристи, сволота, найганебніші злодіяки й провокатори. Я так і знав. Вимучили вони мене торік, користаючи з мого безпорадного стану тяжко хворої людини! Ой, як вимучили, як назнущались! Скільки інсинуацій, скільки образ і кривди! Не забуду, ні. І при нагоді віддячусь. Не лише за себе, за всіх.
13/ІІ — 43 р.
Хмарно. Йде крупа. Багато ходив по місту — справи, дрібні справи. Готуюсь до від’їзду. Автобус, виявляється, до Львова не ходить (десь за Рівним напали партизани й винищили геть пасажирів та шофера). Жду нагоди, коли піде тягарове авто з Цукро-тресту на Рівне. Проблема: кожух і валянки.
Вчора вперше був на Гончарній вулиці, у тих характерних глиняних ярах. От де почувається старий Київ, пахне аж княжою добою. Сонце було, яскравий сніг обабіч на урвищах, а внизу яру струмки диму з коминів — і вдалині імлиста протилежна ярові Щекавиця. Краса. Довго стояв я, зачудований.
Вчора ж знайомство з Пеленським, колишнім відомим в Галичині журналістом і актив, учасником нацруху. Тепер він усе це кинув, працює в Києві з німцями в галузі постачання, продає, як сам каже, мелясу, — ділок, видко. Людина жвава, хоч і досить опасиста. Людина балакуча і, здається мені, дещо поверхова, дещо легковажна. Може, це в нього з розчаровання.
Вчора ж — вечеря у Горобця. Коло знайомих галичан у мене шириться. Г. цікавий вдумливий чоловічок. Та й бувалий. П’ять рокі в одсидів у тюрмі разом із А. Мельником. Каже, що Мельник— досить випещена, дуже педантична й занадто флегматична людина. Багато витримки, спокою і відсутність запалу, горіння. Повільно думає й говорить, повільно рухається. З розмови мені стало ясно, що цілковита йому протилежність за своєю вдачею — Бандера. Цей молодий (33 р.), невеличкий на зріст, але дуже (й, може, занадто) імпульсивний, має властивість заражати, гіпнотично впливати.
Чутки: під Києвом, кіломет. за ЗО — партизани (большевики) натрапили в селі на німецький загін. Був бій. А ще: по селах, мовляв, їздить машиною А. Мельник і гуртує український нарід до боротьби за свою державність. До речі, Веретенченко запевняв, що недавно в Полтаві і взагалі на Полтавщині з’явилося багато прокламацій укр. мовою — заклик до боротьби за незалежність і волю.
15/ІІ — 43 р.
А все-таки... свинство. Є відділ, так би мовити, культури — і є пристойний укр. письменник Любченко, що серйозно хворіє й ніде не працює. Як же, з чого він живе? Чи не слід було б цим зацікавитись і в міру можливого підтримати його, зберегти потрібну людину? Ні, про це відділ культури ні гу-гу. Хоч і пропадай — нам що до того? Хами, а може... вороги, україножери? Чорт їх зна! Може... і те, і друге. Днями надіслали до мене Н. Калюжну, запрошують взяти участь у літерат. вечорі. От комедія! Кому цей вечір тепер потрібен — хіба що гестапо? Я одмовився, пославшись на хворобу. Так, страшенне зубожіння, людська здрібнілість. Люди є, але людей нема.
На базарі неймовірний ажіотаж. Шкляночка солі — 140 крб. Паніка в місті росте. Чутки найдивовижніші, найбезглуздіші — очевидна ворожа агітація.
А вчора Б. Винницький розповідає, що в Харкові залишилось багато населення, свідомо ждучи нову вже російську армію, нових російських порядків і благ. Так-бо підготовила людей (собі ж на гірше) необачна німецька пропаганда. А німців, мовляв, підбили на це укр. націоналісти. Отже, виходить, що в німецьких обмахах винні українці. Яка дурна провокація! Тим часом чутку цю ширять. Припекло російську гадюку, вона й крутиться.
Вчора знову ходив на Поділ Вознесенським спуском. Одлига, моква, справжній березень. Між ярів — вул. Кожум’яцька, Дьог-тярна, Гончарна, кривобокі будиночки, дерев'яні халупки, накопичення, тіснота, бруд і весняна вже прілість. Бліді виснажені люди, бліді обшарпані діти, хвацькі чубаті хлопці, що ходять лише серединою вулиці, затягані синьолиці дівчата з різкими рухами й верескливими голосами. Тут, по цих хатках, подвір’ях і вулицях, никають самі злидні, злоба, порок і гріх. Але, поза цим, тут почувається старий, романтикою овіяний Київ.
16/11 —43р.
Над містом цілий день гудуть літаки — патрулюють. Тривожно. День сонячний, дуже тепло, біжать струмки, тане сніг на очах... А вночі дощ ішов, цілу ніч жебуніла вода в ринві, дудонить і зараз. Справжня весна. Ще кілька таких днів, і крига скресне. Вчора було Стрітення — зима з літом стрілись — півень міг учора на вулиці не то що напитись, але й покупатись.
У всіх надії, що рання весна силоміць стримає, загальмує большевицький наступ. Повідомлення офіційне: німці залишили Ростов і Луганськ. Чутки: залишено також без бою Харків, Курськ, Лозову; червоні тиснуть на Полтаву й Чернігів.
Напруження в місті росте. Ціни на ринкові також. Великий військовий рух на вулицях. Сердиті, скупчені німці. Задумані мадяри. Безтурботні, розпанахані, морально вже геть розкладені італійці. Сумна картина! А німці однаково непоступливі: жодних натяків на розв’язання пекучих насущних потреб на Україні, — розв’язання, що одразу дало б їм величезні козирі до рук. Навпаки, вчора по радіо передавалося звернення до укр. селян таке невдале, що краще було б його зовсім не проголошувати. Таке звернення (обіцянка ще, можливо, 10 % землі для індивід, користування? і то за особливі заслуги) ще більше одштовхне й упередить селян. Ах, глупота! Так наче навмисне хтось це робить саме в такий напружений час.
З певних джерел: Цукротрест евакуюється до Вінниці. Отже?.. Становище дуже непевне. І все ж таки в моїй свідомості не міститься: чому це совєти раптом стали такими потужними й непереможними, а німці, визнані всім світом вояки, такими нібито безсилими, бездарними, здібними лише до безоглядної втечі? Ні, тут криється щось таємниче, щось хитре.
Жду машини на Рівне. Вже майже готовий до виїзду. Тільки справа все одволікається, ускладнюється —— машини нема.
17/11 — 43 р.
Сон: біжу з речами з високої крутої гори, ще й покопирсаної ямами, вкритої горбиками, дуже незручна ручена стежка. Біжу,
щоб устигнути на поїзд, який унизу от-от має одійти. Захекався. Добіг. Поїзд рушає. Я хапаюсь за залізний поручень дверей, бігти мені тепер лекше, тепер я ось-ось стрибну до вагона — і прокидаюсь.
Марія вчора повідомила, що машина Цукротресту йде на Рівне в п’ятницю або суботу.
Третій день одлиги, зовсім пустило. Вулицями біжать широкі струмки. Споглядав Дніпро з балкона Андріївського собору. Почорнів Дніпро, посинів. Люди ще ходять на Труханів, але під берегами вже приступила широкими смугами вода, а проти яхт-клубу величезна проталина, на якій вітрець струже хвильки. Далечінь у сонячній імлі — далечінь поруділа, посивіла, парує. В полях видко сірі рештки снігу.
На ринкові ажіотаж не припиняється. Шкляночка солі, що коштувала перед тижнем 50 крб., сьогодні коштує 150. Так само молоко: був літр за 50, тепер 150. Хлібина, що коштувала 45—50 крб., сьогодні важить 300 крб. Пачка сірників: раніше 8—7 крб., сьогодні 30—25 крб. Причому не беруть крупніших купюр, вимагають по 1-й 3 крб. совєтськими або одмовляються давати цими ж грішми здачу. Бережуть її, збирають, приховують, сподіваючись приходу большевиків. Така от нечиста продажна спекулянтська сила! їх тільки розстрілювати. Це — справді людські покидьки, безлична протоплазма, гній. Вони готові завжди кому завгодно служити й кого завгодно зрадити.
Офіційне повідомлення: ворожі загони вдерлися до околиць Харкова. Sic!
Мучить мене думка про долю мого народу. Большевики несуть гасло: геть німців і петлюрівців! Німці мають гасло: геть большевиків... і українських націоналістів! Чи так чи сяк — поганий знак. Вічна розшматованість серця, незмінне гноблення, невгавучий біль. Як тяжко, як тяжко любити цю батьківщину, і несеш цю любов, як невтишиме страждання, як досмертний хрест. Господи, поможи!
18/ІІ — 43 р.
Вчора — Велика Підвальна (27), школа, 2-й поверх, велика кімната (колишній клас), під стінами солома, ковдри, тлумки, миски, кварточки... евакуйовані харків’яни.
Мене обступили, радісно тиснуть руку: Веретенченко, Біллів, Щербина, Хуторський, Білоцвіт, інші. Пропонують взяти разом з ними перепустку на Львів та й їхати вкупі. Це, звичайно, було б чудово. Перед двома днями почали видавати перепустки на Львів для евакуйованих. Спробую справді — може й вдасться прихитритись.
Сьогодні: тепло, березнева каламуть, сніг, як великі мухи; часом зривається заметіль. В школі зустрів А. Гака, він щойно прибув, подавшись із Харкова спочатку на Зіньків, а потім уже всякими способами добуваючись до Києва. Ходив з Горобцем до штадскомендатури, він хоче, щоб його родина та я рушали разом.