Князь Василько дав тільки своє військо під проводом тисяцького Юрка, а сам лишився управляти всією Галицько-Волинською державою.
Воюючи в Чехії, довідався Данило, що в городі Носельті є полонені українці й поляки. Зібрав військо і пішов вгору ріки Опави, здобув город, визволив бранців і на знак перемоги повісив на замку свій прапор.
Відсіля пішов воювати дальші околиці. Чеський воєвода Гербурт прислав князеві Данилові меч на знак, що піддається. Тоді князь Данило з союзниками вийшли з Чехії і вернулися додому.
Коли князь Данило був у Кракові, з'явилося в нього посольство від папи, що саме ждало його тут. Посли принесли Данилові королівську корону й скіпетр. Папський легат Опізо сказав до Данила від папи Інокентія ІV:
— Сину, прийми від нас вінець королівства! Матимеш поміч від св. Вітця.
Данило відповів на це:
— Не годиться мені ні вас приймати тут на чужій землі, ні королівської корони від св. Вітця. Прийму вас на своїй землі.
І князь Данило вибрав на коронаційне місце приграничне місто Дорогичин.
Туди прибув також митрополит Курил, і всі єпископи, ігумени й вище духовенство.
Коронація відбулася в дорогичинській церкві дуже велично.
Насамперед мав промову по-латині легат Опізо. В своїй промові висказав він радість, що такий могутній, розумний і лицарський володар, як князь Данило, з'єднується із св. римською Церквою, і передав папське благословення володареві, його сім'ї й усьому народові.
Йому відповів теж по-латині митрополит Курил. Він дякував папі Інокентію ІV за те, що приймає український народ під свою апостольську руку, і заявив від імени свого, всіх єпископів і духовенства вірність католицькій Церкві.
На другий день відбулася коронаційна врочистість. Була Служба Божа, князь Данило причащався. Потім митрополит мав проповідь. Говорив він про велике значення з'єднання української Церкви з римською і про значення коронації князя Данила на короля Галицько-Волинської держави. Князь Данило став перед царськими воротами навколішки, і легат Опізо вложив йому королівську корону на голову. Відспіванням подячної пісні й многоліття св. Вітцеві, королеві Данилові, митрополитові й усьому українському народові закінчилася коронаційна врочистість.
Король Данило дав пир у своєму дорогичинському теремі і потім поїхав у Галич. Та недовго там побував, бо зараз треба було рушати на ятвягів і "татарських" людей, себто пограничних мешканців, що для особистих користей піддалися татарам, бо ті жадали в них менших податків.
В часі повороту з походу на ятвягів їхав король Данило з сином Львом через річку Полтву. Тут сподобав собі гору і сказав до князя Льва:
— На цій горі збудую замок і довкола неї город і в память того, що ти так хоробро бився з чехами, а тепер із ятвягами, назву цей город — Львів.
Княжич Лев поцілував батька в обидві руки і сказав:
— Дякую, батечку! Цей город буде мені так само любий, як тобі Холм.
І зараз спровадив тут із Галича будівничих, мулярів і теслів, і вони стали будувати город.
Незабаром стали в новий город спроваджуватися люди з усіх усюдів і свої і чужинці, купці й ремісники, і так Львів швидко заселювався.
Життя скрізь по всій Галицько-Волинській державі відроджувалося наново. Городи, відбудовані й ще сильніше укріплені, як були до їх руїни, залюднювалися, процвітав промисел і торгівля. По селах хлібороби спокійно обробляли поля в надії, що страшне татарське лихоліття минуло і уже не вернеться. Додавали їм певности сильно укріплені городи, а також переконання, що тепер, коли король Данило приступив до унії з Римом, увесь християнський світ стане разом з королем Данилам до боротьби проти поганських татар. Бо ж татарський хан загрожує не тільки українським землям, але й усім державам, що на захід і на південь від галицьких меж! Зазнали ж уже й тепер лиха від татар і Польща, і Угорщина.
Король Данило теж спокійно дивився в прийдешність.
У власному інтересі мусять мені християнські володарі стати до помочі — говорив він до князя Василька. — А чей же розуміють, що як я впаду в боротьбі з татарами, то скоріш чи пізюш і їх жде така сама доля.
— Так, — признав і князь Василько, — наша держава — це немов вали й гострокіл кріпости. За грудьми наших дружин Европа має спокій, але як ми впадемо, тоді горе їй.
— А без їх помочі проти такої сили диких, войовничих татар нам не сила буде встоятися, — говорив король Данило, а по хвилині додав: — На угорського короля я не дуже надіюся. От і тепер скільки він обіцянок наробив Романові, а навіть помочі не хоче йому дати. Маю вість, що Отокар оточив мого сина в Непірці, і він там із жінкою терпить голод.
Кілька днів по цій розмові з'явився княжич Роман, виснажений, блідий на лиці. Король Данило зрадів приїздом сина, але заразом спитав:
— Сину, що з тобою, та ти зовсім виснажений?!
— Тату, перебув я багато — відповів кня.жич Роман, ще недавно князь Австрії.
І розказав про те, як король Беля не прислав обіцяної помочі, як прийшлося залишити князювання.
— Мріялося високе, — зітхнув батько, — та, видно, не була Божа воля, щоб ти засів у Відні. Однак, не журися. Литовський князь Войшелк обіцяв дати тобі Новгородок на князювання.
Король Данило думав тепер про те, як позбутися татарського зверхництва. До союзу проти татар втягнув він і литовського князя Міндовга.
Саме серед цих приготувань прийшла вістка, що татарський воєвода Куремса йде походом на Данила й Василька.
Данило збирався до війни в Холмі, а Василько в Володимирі, а до Льва післали послів, щоб приїхав до них.
Серед приготувань короля Данила в Холмі сталося нещастя.
Це була вже пізня осінь, і було холодно. Одна баба напалила в печі, заткала піч і вийшла до сусідів. Вуглик із печі впав на долівку, і від нього зайнявся сушник, що був у куті, а від нього вся хата. Надворі був сильний вітер і розніс пожар по всьому городу. І все вигоріло. Згоріла велична церква св. Івана, що мала мідяний поміст. Пожар був такий сильний, що мідь стопилася і плила, як смола. Згоріла й церква св. Трійці. Полумя пожару було таке, що його заграву було видно далеко навколо аж до Львова. Люди думали, що це татари запалили город, і тікали в ліси.
А Куремса з ордою стояв коло Луцька. Та нічого не вдіяв і вернувся назад у степи. Як Куремса відійшов, забрався Данило до відбудови Холма. Церкви відбудував ще кращі, як були до пожару, і город укріпив ще сильніше.
Тимчасом хан відкликав Куремсу через те, що він нездарно вів війну, та дав на його місце Бурандая. Він прийшов з дуже великим військом.
А тут ніхто з західно-европейських володарів навіть і не обіцяв Данилові помочі.
Бурандай післав послів до Данила і переказав йому:
— Іду на Литву, коли ти в мирі з ханом, то йди зо мною.
Данило радився з братом Васильком і з сином Львом, що йому діяти.
Сказав князь Василько:
— Піду я, бо я з литовцями не маю миру. В Холмі під твоєю опікою лишаю жінку й сина.
І князь Василько, поїхав.
Два роки був спокій. Аж 1259 р. зажадав Бурандай, щоб Данило й Василько розкинули всі городи.
— Ви ханові союзники, — казав він хитро, — то навіщо вам городів? Проти хана не треба, а від ворогів оборонить вас хан.
І так мусіли розкинути укріплення городів: Істожка, Львова, Кремянця, Луцька, Володимира.
Тільки холмщани не дали розкинути свого города.
Під кінець 1262 р. король Данило післав до Володимира, до князя Василька, та до Львова, до князя Льва, і на Литву до другого сина Шварна листа, а в листі писав:
— Я запросив краківського князя Болеслава до Тернова на нараду, приїдьте й ви.
І зїхалися в Тернові король Данило з обома своїми синами: Львом і Шварном, князь Василько з сином Володимиром і краківський князь Болеслав.
Рано були всі князі на Службі Божій, потім подалися всі на замок. Тут король Данило гостив князів і їх дружини. В часі обіду король Данило сказав:
— Князі, брати й сини! Оце запросив я вас сюди, щоб ми разом нарадилися у важних справах. Важкі часи настали тепер для наших земель, для держав наших. Орди татар нависли чорними хмарами над нами.
Можна б їм опертися, коли б усі европейські волoдарі зрозуміли небезпеку й помогли нам у боротьбі проти лютого ворога. Св. Отець видав заклик до всіх володарів Европи, щоб помогли нам у боротьбі з татарами. Та ні один із европеиських володарів не послухав заклику. Зайняті своїми справами не чують небезпеки. А ми самі не можемо покищо опертися. Від століть опиралися ми азійським ордам печенігів, торків, половців і інших, але тоді ми були сильні. Держава князя Володимира Святого й Ярослава Мудрого була наймогутніша в Европі. І потім ще, хоч наша земля була, розбита на більше князівств, ми з успіхом боролися з половцями і перемогли їх і зброєю і культурою. Одначе проти, такої сили, як татарська, ми, обмежені до, галицьких і волинських земель, не можемо встоятись, надто великі сили Чінгісхана. А все ж таки мусимо опиратися. Я радію, що краківсркий князь зрозумів вагу, хвилини і на мої запросини прибув теж, щоб разом нарадитися, що нам діяти, щоб оборонитися перед татарською навалою. Дай, Боже, довести наші наради до доброго кінця!
Радили довго і вирішили завжди виступати разом.
Цей зїзд і це замирення було останнім ділом короля Данила. Із Тернова поїхав король Данило у свій улюблений Холм. Вже в Тернові почувався він нездоров, та ще не давався. Але вже в кілька днів по приїзді в Холм мусів лягати в постіль. Півтора року пролежав король, мучений важкою недугою, а у березні 1264 р. не стало його в живих.
Сумом покрився Холм, як почув, що не стало його основника й добродія. Плакали, ридали не тільки українці, але й чужинці, що їх чимало було в Холмі.
На похорон зїхалися: брат королів — князь Василько з сином Володимиром, зїхалися всі сини, прибули й задніпрянські князі, прибув і краківський князь Болеслав, прислав і король угорський свого палятина на похорон, і від чеського короля був ставник.
Похорон був величний. Було народу стільки, що в Холмі не могли приміститися і таборували на полях за Холмом у наметах.
І похоронили короля в церкві Пресвятої Богородиці в срібній домовині.
КНЯЗЬ ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ
По смерті короля Данила поділилися його сини батьковими землями. Князь Лев панував у Галичі, Дорогичині, Перемишлі й Мельнику; князь Шварно в Холмі, Белзі й Червені; князь Мстислав у Луцьку, Дубні та Стожку.