і я боюся...
— Мій любий граф, як видно, веселої вдачі й любить жарти?
— Ех, не до жартів, пані!..— трагічно промовив граф.
Розалія спалахнула й зашарілась.
— А чи можна покладатися на вірність панської команди?
— У мене в дворі майже всі католики, загонова шляхта. Я підлих хлопів-схизматів стараюся уникати...
— Досконале! Але тепер, знаєте, і на шляхту цілком покладатися не можна, в бандах того диявола, мені достеменно відомо, є шляхтичі.
— Чи можливо ж?
— Все можливе: нажива надить. Так от, я для вірності прошу дозвойу в пані поставити до найнебезпечнішого місця, до брами, і мого чоловіка, випробуваного у вірності.
— Звичайно, звичайно.
Граф звелів покликати свого челядника й наказав йому стати, як тільки стемніє, коло брами і при найменшій підозрі відсторонити воротаря, а щоб команда й челядь корилися йому —• привести їх у добрий настрій і щедро пригостити від імені господині...
— А також і їхнього нового довудці додала господиня.
— Нехай пані маршалкова дарує мені сміливість,— звернувся до неї граф,— що я в її домі дозволяю собі так розпоряджатися, але це — конче потрібна військова хитрість, як бувало перед оглядом... Ага пак,— похопився він, обертаючись до слуги,— то ти пригости їх!
Слуга поштиво вклонився й вийшов.
— Ну, тепер, здається, всі потрібні справи зроблено,— зітхнув полегшено граф,— і я прошу в королеви, яка ощасливила мене своїм довір’ям, milies graces 24. Знаєте, "a la guerre comme a la guerre 25, але хай довірений мені прекрасний скарб буде цілком спокійний... Головою ручуся.
— Ох, я довіряюся графові цілком... Серце моє мимоволі тріпоче.
— Од тривоги, звичайно:.. Але вона даремна! — заспокійливо усміхнувся граф...— Нехай розвіються роздуми, що налетіли на пані!.. Тут і клавікорди34... Може, пані кохана щось зіграла б або заспівала? Я страшенно люблю музику, особливо співи, і певен, що в пані чарівний голос.
— О, граф розчарувався б, а мені це було б боляче: я співаю, як самоук, і тому не зважусь... А от, якщо дорогий гість захоче дати мені втіху...
— Я не співак, але щоб показати ясній крулеві, що її воля для мене закон,— я готовий. Шкода тільки, що не бачу торбана: на ньому я сміливіший, а на клавікордах я не мастак.... Ну, коли нема редьки, нехай буде й хрін! Тьху ти, от лізуть на язик ці хлопські приказки! — розсердився сам на себе граф і, хутко підійшовши до клавікордів, узяв кілька акордів.— Ось цю пісню і колись співали й тепер співають парижани.
І він заспівав соковитим, молодим баритоном новий національний французький гімн: "Allons enfants de la patrie!" 26.
Після першого ж куплета Розалія встала ъ місця й, захоплено промовляючи: "Чудово, чарівно!", підійшла до клавікордів.
За другим куплетом коло трохи прочинених дверей з’явилася ще друга жіноча постать, невисока, присадкувата, але надзвичайно розросла в широчінь. То була ключниця Роза^ лії, панна Феліцита, що давно вже втратила рахунок своїм літам.
Як видно, вона не зважувалась проронити й слова, але тим, що надмірно закочувала свої "небесні" очі і молитовно стискувала руки та вигинала своє гладке тіло, красномовно виявляла нестямний екстаз. '
Коли граф закінчив, Розалія обсипала його щедрими похвалами:
— Досконале! Чарівно! Граф — справжній артист... Присягаюсь, такого співу я ніколи не чула!
Панна Феліцита не витримала й, зробивши на порозі реверанс, проспівала млосним голосом: "Ох, надзвичайно!"
При цьому вигуку граф оглянувся; вигляд панни Фелі-цити викликав на обличчі його мимовільну посмішку; а втім, він постарався вараз же приховати її й, підвівшись із-за клавікордів, гречно уклонився Феліциті.
Червоне обличчя панни зробилося від задоволення багровим; вона сором’язливо потупила очі й присіла ще нижче. _
Але поява ключниці зовсім не сподобалась Розалії,— вона була тут більше, аніж небажана. Розалія глянула пиховито на Феліциту й сказала їй суворо:
— Що спів пана грабя надзвичайний, то це правда, але що місце панни Феліцити не тут, а коло робітниць та челяді — то теж не кривда.
Зніяковіла Феліцита негайно вийшла.
— Не можна слугам попускати віжок, зараз же забуваються,— сказала на своє виправдання Розалія,— але ж ніде й правди діти: граф такий чарівник, що може кожного примусити забутися.
— О, коли б так! — і граф кинув на пані вогненний погляд, який примусив її зашарітись.— Ага, ще ось що,— провадив він, підбираючи на клавікордах якийсь мотив.— У панства, може, в домі є десь гроші... або коштовності... Я на той випадок це питаю,— звернувся він до оторопілої Розалії,— що на випадок, не дай господи... якогось переполоху... звичайно, все пусте... але береженого бог береже... Ви тоді розгубитесь... а той мерзотник... гаспид-гайдама-ка...
— Невже ж пай його жде? — сполошилася й поблідла, як стіна, Розалія.
— Я ручуся, що ні, ручуся, що обороню двір і від двох рот супротивника. Але обов’язок командира' бути готовим до всього: в час тривоги я захищатиму браму, літатиму скрізь і, головне, рятуватиму пані, а челядь ваша ж розтягне тоді все. То, на мою думку, слід заради обачності перенести коштовності в інше місце.
— В моє сховище,— підхопила Розалія,— а звідти разом з собою...
— Здоровоj як кажуть мерзенні хлопи,— виправився граф.— Але де ж коштовності? Пробачте, пані, за нескромне запитання: це ж не звичайна цікавість, а сердечна турбота.
— Головні мої коштовності зберігаються в шкатулі, котра стоїть тепер у таємному місці мого сховища, а гроші — в чоловіковім кабінеті: але про них турбуватися нічого,—їх ніхто не знайде.
— А часом пожежа — то згорять. Ті ж бестії — зараз палити!
— Ой, правда! — Розалія затулила рукою очі.— Гроші — в потайній шафі в стіні... треба натиснути у Жигмонта Третього 35 зірочку остроги на правому чоботі і дверці одчиняться, а в ніші — скринька.
— Хитро,— усміхнувся граф,— а який же це Жигмонт?
— Невже ж пан не знає? Хоча, правда, ці картини вже такі старі... На другій од вікна...
— Ага! — протяг граф і заспівав грайливу шансонетку.
— Ох, ця ще запальніша! Ви просто чарівник!..
Граф піймав на лету білосніжну ручку господині й обсипав її вище ліктя поцілунками.
XIX
Розалія помалу визволила руку й, зітхнувши, сказала:
— Коло пана графа й захололе серце молодіє та п’яніє від радості.
— А я вже давно сп’янів від очей пані! — прошепотів граф. І заспівав улюблену польську пісеньку:
Улани, улани! Мальовани дзеці!
Цю пісеньку підхопила й пані Розалія, підхопила дружно, 8 жагучим поривом, і дует вийшов чудовий. Захоплена співом, вона підійшла занадто близько до графа... Але нараз акорд урвався, і співак, обхопивши талію пані рукою, вп’явся палким поцілунком в її уста. Заглушений крик Розалії вилився в її поцілунок... Але вона все-таки вирвалася з обіймів графа.
— Ах, мій друже, ви збожеволіли! Така необережність! Можуть увійти...
— Прошу прощення! Убийте мене! — Граф вихопив з-за пояса пістоль і простяг його пані.— Я запаморочився, втратив владу над собою...
— Але панове життя мені дороге, і тому першого разу я його дарую панові... Але пан граф, як порох,— Розалія потупила очі й, поривчасто дихаючи, поправила пасемце волосся, Щ,о впало на залиту вогнем щоку.— Ви небезпечніші, ніж Кармелюк, як бога кохам, той може вирвати в мене шкатулку, а пан — серце!..
— Але Кармелюк за панську шкатулку не віддасть своєї, а я за серце — своє кину до панських ніжок.
— Ні, з вами загибель... Чи не пекло ж мені послало спокусника?
В цей час двері відчинилися й дворецький доповів, що страви подано.
— Прошу, графе! — Розалія вказала гарним рухом на
двері.— Сьогоднішній обід треба назвати вечерею: ми до
приїзду графа забули навіть про їжу...
Тим часом у челядницькій бенкетування було в розпалі. Графський слуга з великою щедрістю розпорядився гаманцем свого пана: пахолки, яких він послав, нанесли з корчми всякого литва: і горілки, й меду, й пива; а місцевий ключник притябричив з панських погребів не одну сулію наливки, і всі пилги за здоров’я нового коменданта, і на загибель Кармелюка. Графський слуга старадно пригощав усіх, але особливо воротаря. Незабаром хміль здружив його з челяддю: нові друзі почали говорити одверто й лаяти надзвичайну скнаріеть і жорстокість своїх панів.
Наприкінці гулянки з’явився й головний машталір, що був до цього в куми; всі поставилися до нього з великою повагою; але він окинув пиховитим поглядом п’яну челядь і вдостоїв бесіди тільки графського слугу.
— Ма ся розу міць,— процідив він крізь зуби,— я не люблю. того... з усяким... але з жаном за графа цокнусь. Чи чули, як пані Доротею згладив шельма і все пограбував... Га?
— Та то, може, свої вхекали... за лютощі, а на Кармелюка тільки звернули,— втрутився в розмову доїжджачий; та машталір тільки глянув иа нього спідлоба й одвернувся.
— Еге ж, тепер хлопи багатьох учитимуть і скидатимуть розправу на збойцю,— обізвався ще хтось і викликав співчутливий вибух реготу.
— Ну, ‘ми з графом та з папською челяддю цього розбійника уколошкаємо,— задиркувато сказав графський слуга.
— Не завжди, пане, на челядь покладайся! — крщщв
хтось з кутка. ^ ч f
— А що ж,— підтримав інший голос,— всякому своя шкура дорожча за панську... Проти всього села підеш, то — кому скрутиться, а кому змелеться. А хлопи вже й співають...
І якийсь молодий голос затяг:
Серце ниє, серце стукд,-—'
Нема ж мого Кармелюка!
Почулися з одного боку голоси: "Цитьте! Паскудство!", з другого — до заспівувача прилучилися п’яні. Співи, крики, лайка змішалися в пекельний гвалт. Багато хто навіть хропів уже, інші, хитаючись, виходили в сіни й там падали, а дехто пробував доплуганитись до сінника.
— Ма ся розуміць, п’янота...— крекнув і плюнув набік машталір.—Ходімо, пане, до мене на стайню...
— Дуже добре, мені й коней напоїти треба,— погодився графський слуга.
Уже вечоріло. Графський слуга вивів із стайні двох чудових жеребців — гнідого й вороного; цей другий був чистої арабської породи, кожна жилка на ньому просвічувала й дрижала, налиті кров’ю очі горіли вогнем, тонкі ніздрі з шалу роздувалися.
— Гарний диявол? — ввернувся до машталіра графський слуга, ледве стримуючи за вуздечку тварину, що намагалася стати дибки.— Такого другого на цілу округу немає!..
— А мені щось... неначе:., буцім...— промугикав машталір, придивляючись до коня посоловілими очима.— А,., атож...