Несподівану радість і сумнів, безмежне бажання вірити і острах — усі ці почуття разом читались на їхніх обличчях.
— То, виходить, — ще непевно запитав старший, — земляки?...
— А ви ж думали хто? — усміхнувся Котляревський. — Я з матінки Полтави, а Пантелій Ганжа — мій ординарець — з Великої Багачки, що на Пслі. Може, чули про такі міста?
— А як же не чути? То преславні городи! — заговорили козаки всі разом. Деякі підійшли зовсім близько, заглядаючи в очі. Та тут старший могутньою рукою відтрутив передніх, відступили й інші.
— Дайте-но дорогу батькові Свиридові — сказав він, побачивши, як безуспішно намагається пробитись наперед сивий козарлюга. Усі розступилися — і перед Пантелієм став невисокий, широкий у кості старий — білий, як молоко. Він придивлявся деякий час маленькими почервонілими очима до Пантелія і раптом простяг темні жилаві руки:
— Ганжа? І я Ганжа, та й родом із Багачки — тієї самої, що над самісіньким Пслом...
Пантелій від несподіванки ступив крок назад, але тут же, ніби його штовхнули невидимі сили, теж простягнув руки, і старий і молодий обнялися, як найрідніші.
— Ну як?.. Ну як вона, Багачка рідна? — жебонів побілілими губами Свирид.
— Жива! І Псьол наш той же! — тихо відповів Пантелій.
Він ледве говорив, так раптом стало важко дихати, так важко, що, здавалось, недовго й задихнутися від жалю і невимовної радості.
Кожен із козаків хотів бути ближче до них, доторкнутися, потиснути руку молодому солдатові, наче так вони торкалися до рідного онука, сина. Пантелій ніс з собою дух рідної землі, на ньому навіки відбився, сіяв відблиск її молодих світанків і багряних вечорів. Кожен хотів не тільки потиснути йому руку, але й пригорнути до себе, сказати що-небудь особливе, завітне. І Пантелій переходив із обіймів в обійми, поки, нарешті, знову не став поруч зі старим Ганжею.
— Так і задавити не штука, — сказав старий, любовно погладжуючи плече вкрай зніяковілого Пантелія. — А я, сину, вже тридцять літ як з дому, все по чужих краях, скучив, що й сказати не можна...
— І я, — вирвалось у Пантелія. — Скажіть, чи ви не той Ганжа, що поміщика нашого спалили? Дід мій про те ще розповідав.
— Може, й той, хто його тепер знає, давно ж те все було, — загадково посміхнувся старий Свирид, підкручуючи білий довгий вус. — Все може бути, сину. Та скажи: чий же ти будеш? Чи не Пилипів онук? Дуже ти схожий на діда свого, коли той молодим був.
— Його онук.
— А живий твій дід? А батько Дмитро Ганжа?
— Діда поховали, царство їм небесне, а батько живі. Тільки слабують після того, як мене в солдати взяли.
— І давно ж ти в солдатах?
— Третій рік повесні пішов.
— Ну, і як же тобі служиться, синку? Важко, мабуть, на царській службі?
— Слава богу! — Пантелій кинув погляд на Котляревського. — 3 їх благородієм служу. Хвала господу, що в них. Батько він мені рідний.
— А-а, то добре! Спасибі вам, ваше благородіє, що не зобиджаєте земляка мого, — уклонився старий Котляревському до самої землі.
— Тебе, Свириде, не переслухаєш. Чи не час до юшки, Якби не захолола? — сказав старший, сів і запросив усіх інших. Котляревський примостився з ним поруч.
Коли кожен знайшов собі місце, у руках старшого хтозна-звідки з'явилася пузатенька, обплетена білою лозою пляшка.
Видобувши із торбини чималеньку кварту, він налив з барильця по вінця доброго вина і пустив по колу. Ставлячи спершу кварту перед Котляревським, спитав:
— Скажіть, ваше благородіє, як звати вас — величати?
— Іван, син Петра Котляревського, добродію.
— Добре. Так вип'ємо ж, братове, за здоров'я пана Івана Котляревського і Пантелія Ганжі, що прибули до нас у гості!
Кожен, надпивши трохи, передавав кварту сусідові, а той далі, і вона, вже порожня, повернулась до старшини. Котляревський випив разом з усіма.
Деякий час чути було, як ложки стукають об стінки казана, пробивають жовтувату плівку наваристої юшки.
Ледь захмелівши, старший звернувся до Котляревського:
— А чи не знаєте випадково, ваше благородіє, свого однофамільця, що книжку одну лепськи смішну утнув? Може, і самі читали її? Про славного лицаря Енея сиріч доброго козарлюгу, і його бойових побратимів написана, дай бог здоров'я отому Котляревському!
Іван Петрович збентежено слухав, не знаючи, що відповісти. Звідки тут, на Дунаї, у глухому, забутому богом і людьми краї, відома його поема? Років вісім тому її видав у Санкт-Петербурзі незнайомий йому любитель українського письма Максим Парпура. Але коли й де це було! Можна б уже і забути про книжку. А, виходить, її не забули, пам'ятають.. Цікаво, одначе, що вони читали, може, зовсім і не книжку, а рукопис? Бо до видання поема ходила в списках. Саме, мабуть, такий список попав і до рук видавця.
Котляревський по невеличкій паузі, долаючи мимовільне хвилювання, спитав і сам:
— А скажіть, добродію, книжку ту ви самі читали чи, може, тільки чули про неї?
— Читати не читав, тому що не довелось бачити. А ко ли б можна дістати, нічого б не пожалів.
— То звідки ж ви знаєте, що написано в книжці?
— Діло тут просте, ваше благородіє. Отой чорнявий козачок, по-нашому Опанас Грач, недавно їздив до Києва — я його посилав в одній справі — і там у одного дяка читав цю книжицю і все, як є, запам'ятав. Ось він її нам і читає... з пам'яті. Тепер-то в нас "Енеїду" не тільки він — добра половина села знає.
Зворушений до сліз, Котляревський сидів коло погаслого вогнища. Що сказати цим людям? Як дякувати за добре слово до його дитяти? З глибоким почуттям вдячності й любові, звертаючись до старшого з козаків, спитав:
— Пробачте, добродію, імені вашого не знаю ні прізвища.
— Білокінь. Гнат Білокінь прозиваюсь.
— Так ось, пане Білоконю, живий буду — пришлю вам книжку.
— А де дістанете, ваше благородіє?
— Дістану. Невже ж той, хто писав, і не дістане?
— Так, виходить... Ваше благородіє, що ж виходить?..
— Отож і виходить, що перед вами і є той самий Котляревський.
— Правда? — Білокінь уважно придивився до тонкого зблідлого обличчя гостя.
— Ій-богу ж, правда! — не втримався Пантелій, щасливий і гордий за штабс-капітана.
— Спасибі владиці нашому, що сподобив сидіти поруч з тобою, пане Іване!.. — тихо сказав Білокінь. — Ну, братіє, дітки мої, налийте по єдиній, та вип'ємо за здоров'я нашого дорогого гостя ще раз... Хай здоровий буде!
Котляревський стримано подякував за честь і сказав, що випити вони ще встигнуть, він хотів би спочатку поговорити з хазяїнами, порадитися в дуже серйозній справі, ради якої він, кінець кінцем, шукав їх і знайшов.
— Слухаємо! — заговорили козаки.
— Говоріть, ваше благородіє!
— Тихо, братці!
Котляревський обвів усіх уважним поглядом: і чорнявого Опанаса Грача, і Пантелієвого земляка — старого Свирида Ганжу, і сутулого з широченними плечима козака, який сидів по той бік вогнища, і молодого ще, з чорними вусами й палкими очима козачка, і, нарешті, Білоконя, який уперся поглядом у землю і був готовий до кінця вислухати гостя.
— Чи знаєте ви, панове козаки, що тепер у нас з турецьким султаном війна? Втретє захопили турки фортецю Ізмаїл і звідти погрожують усій вітчизні нашій.
— А то як ж.е!
— Чули!
— Знаємо!
— Знаєте? Та цього не можна не знати, бо про це нині весь світ говорить... Що ж ви окажете, славні козаки запорозькі? Яке буде ваше слово?
Довго мовчали козаки. Котляревський не квапив їх з відповіддю. У нього достатньо терпіння — він пожде. Аж ось Білокінь підвів голову:
— Ех, ваше благородіє, помиляєшся. Були колись і ми Запорозькі, а тепер які? І повинні жити на чужій стороні, на землі того самого турецького султана.
— Пробач, пане Білоконю, але ти не те кажеш. Що ж тепер виходить? Ви, мабуть, усе своє забули? Все, чим жива душа наша. Може, і потурчилися?
Не встиг Котляревський закінчити, як старий Свирид Ганжа схопився, зморшкувате лице його, ніби видублене солоним потом та вітрами задунайськими, вкрилося бурими плямами. Блиснув поглядом спідлоба:
— Ти, добрий паночку, говори, та не заговорюйся. Бо хоч ти й гість, і земляк буцімто, а за такі слова недовго і ребра тобі полічити. Ану вставай.
І старий Ганжа, сміливо дивлячись Котляревському в вічі, підійшов ближче, підкотив рукава в сорочці, але тут перед ним, наче з-під землі, виріс Пантелій, а потім і Білокінь став поруч. А Котляревський рвучко встав, обійняв старого Ганжу за плечі, притиснув до себе, відпустив і повернувся до гурту:
— А твої, Ганжа, земляки чого мовчать? Може, теж готові полічити мої слабкі ребра? На всіх не вистачить, та бог з ними — лічіть, коли є охота.
Козаки мовчали. Відійшов од Котляревського і старий Ганжа, зрозумівши, що помилився: гість і не думав ображати їх, є в нього душа, болить вона за них, сіромах бідних.
А Котляревський не мовчав:
— Прошу вас, братове козаки, подумайте. Настав час постояти за свою рідну землю...
І сталося диво. Ніби помолодшали козаки. Підвелися опущені голови, поширшали зігнуті плечі, сутулий козарлюга виявився рівним і сильним, а чорнявий Опанас Грач ніби вдвоє виріс. Старий Ганжа, глянувши з-під кошлатих брів, спитав:
— А порох де брати? А шаблі? Та й руб'я наше потерлось у бусурменів.
Котляревський відповів:
— І порох, і спорядження, і добрі жупани — все буде! Скажіть тільки своє слово.
Ось чого хотів він: слова козацького, бо сказане — воно міцніше писаної грамоти. По очах, по жвавих обличчях Котляревський бачив: козаки готові на це слово. Але щось їх поки що стримує. Він ще не зрозумів, що саме, коли це старий Свирид Ганжа штовхнув у груди Білоконя:
— Кажи, Гнате! Ми за тобою, куди скажеш, підемо... Тепер зрозуміло: — усі чекали слова Гната Білоконя, він старший, йому видніше, він за всіх в одвіті — за них і за їхні сім'ї. З нього спитають, коли лихо скоїться.
А Білокінь не поспішав з відповіддю. Виступати на стороні царської армії — назавжди відрізати шляхи за Дунай, де козаки рятувалися від переслідувань цариці Катерини. Але тепер зовсім інше. Вирішується доля землі рідної. І якщо козаки залишаться осторонь від святої справи — не пробачать їм ні сучасники, ні нащадки. Та і як можна лишатися глухими, якщо кличуть? А шаблі у них ще гострі, і порох знайдеться, і жупани припасені, даремно старий Свирид прибіднюється, не личить начебто козакові таке. І спасибі землякові, панові Іванові Котляревському, що приїхав, засвітив у їхніх душах священний вогонь ненависті до ворога й любові до рідної землі.